«У пущах карпатських» Роман Федорів

Читати онлайн твір Романа Федоріва «У пущах карпатських»

A- A+ A A1 A2 A3

Ох, як у темряві грізно і тривожно шумить смерековий бір. Дощ у вікно...

Миронюк стоїть біля темного вікна, склав руки на грудях. Думає. Чи думає про свої посаджені сьогодні смерічки? Чи згадав металевий сплеск злодійської сокири? А може, живе ще у ньому давня мелодія татової скрипки? Чи мо роздумує над наївним запитанням Марічки?

Тук-тук...

Бігає човник у повних руках його жони Аннички... тче Аннич-ка килим...

Мала донька, що досі сиділа біля стола, водила пальчиком по книжці й про себе вишіптувала вичитані з неї слова, раптом запитує:

— Татусю, то правда, що дідо кажуть: нібито ліс має очі і серце? Посміхається Юра Миронюк...

І тут мусимо кінчати нашу казку... кінчати не тому, що минулися чари з писаного жбана, а тому, що вже пізня година, а завтра вранці знову в курнику обізветься півень, і Миронюк знову сідлатиме коня...

РУДИЙ ОПРИШОК

Усі казки починаються так: жив собі, був собі... Отже, був собі хлопець, якого Тато, Мама і сестра Оленка кликали Михаськом.

Однієї днини сестра Оленка попросила Михаська віднести Мамі до Залізної Пастки, де вона доглядала небачених у цих краях звірят, полуденок.

Михасько мав того дня "вихідний". Він вилежувався у садку під грушею, міркуючи, кого б з вірних приятелів кликнути, щоб гайнути скупатися у Чорній Бистриці. На сестрину просьбу навіть бровою не моргнув.

— Чуєш, що тобі кажу? — огнівалася Оленка.

— Чую, але не хочу,— відповів Михасько спроквола, як дорослий.— Чоловік має вихідний... чоловікові треба відпочити. Сама й неси.

Він не любив ходити на величезну поляну посеред Лісу, обнесену високою дротяною сіткою, і в думці називав її Залізною Пасткою. Кожного разу, коли був змушений там бувати, його проймав незрозумі-

лий сум; у сумі зароджувалося потаємне бажання понівечити довгі рядки кліток, котрі тут називалися шедами, щоб срібні лисиці, норки і песці, які в них сиділи, повтікали на вольную волю. Михасько добре пам'ятав день, коли в його душу закралося це дивне, нав'язливе жадання. Було це торішньої зими, бо на снігу карбувалися із скрипом глибокі сліди від чобіт вуйка Гарасима, який кривуляв від клітки до клітки, торкався якимось електричним приладом голівок звірят, і вони стріпували лапками, скошені струмом. За вуйком Гарасимом залишалися пухнасті трупики, довгий шед із сотнями трупів ставав страшним цвинтарищем.

Михасько не розумів потреби цих смертей, нуртував у ньому супроти них бунт. Якби його воля, то зупинив би Гарасимову косовицю, але він міг лише втекти від цього жаского видовища.

А ввечері, ще приголомшений ним, докоряв Мамі:

— Цілу весну і літо пестуєте звірят, годуєте, а припорошить сніг — лупите їх, як фашисти.

Мама пробувала розтовкмачити, що звірят на те й годують, аби мати з них хосен, їхнє хутро по цілому світі у великій ціні. Михасько не слухав, його не обходили хосен і потреба, жила в ньому добра душа, яка жадала, щоб усе народжене не піддавалося змарнінню і смерті. Мама казала, що яблуко від яблуні не відкотилося, його Тато теж здобув у селі славу дивного дивака, який ані курці голову не скрутить, ані зайця не підстрелить, ані птаху не скривдить, ані дерево намарно не зрубає. Сусіди посмішковувалися, що Михаськів Тато в косовицю бере в долоні лугові косиці, мовби перепрошує, що виклепав на них косу.

— То підеш чи ні? — далі наступала на Михаська Оленка.

— Ні,— мовив уперто.— Не піду.

— Мой, Михаську, будь розумний,— сестра присіла біля нього.— Мама голодні будуть. А я і корову маю подоїти, і в хаті попрятати, і твої сорочки випрати. Тато з колгоспу прийдуть... Послухай мене, Михаську,— пестила солом'яний чуб. Михаськові завжди було приємно, коли Мамина або Оленчина рука перебирала лоскотно його чуб.— У тебе ніженьки, мов крила: одна нога тут, друга — там.

Таки дав себе умовити. "У тих дівках,— думав,— закладена якась зваба, якою вони вміють користуватися: то попестять, то поцілують, то пообіцяють зайву копійчину в кіно".

Побіг...

Входив у дротяні ворота якраз у ту мить, коли дідо Конопелька гамселив залізним прутом по гарматній гільзі, сповіщаючи робучий люд Залізної Пастки про настання полуденка. Помітивши Михаська, Конопелька покинув свою дзвінку роботу й пошкутильгав до ослона під прохідною будкою.

— Гляди мені, козаче,— попереджував і хмурився, а в примружених очах світилися веселі скалки,— звірину з койців не повипускай.— І сварився жовтим карлючкуватим пальцем.

Конопелька завше перестерігав на воротах Михаська, і хлопець знічувався, угадуючи, у кого старий вартівник вивідав про його потаємне, навіть для нього самого невиразне жадання. Чи бачив його наскрізь, чи пам'ятав про дивацтва Михаськового Тата?

Мама, ледь угледівши Михаська, зірвала з плечей халат і поправила під хустиною коси, Михасько задивився на неї... Михасько любив Маму в цій білій хустині і в білій, помережаній червоними і чорними хрестиками сорочці. Без сірого халата вона знову ставала домашньою, доброю і усміхненою, непричетною до тієї жінки, яка годує і пестує звірят, наперед приречених на смерть.

— Що-с, мій кормильче, нині приніс? — питає вона. Хлопець розв'язує хустину, розкладає на ній, як на обрусі, наготовлене Олен-кою, і Мама заходжується полуднувати. Вони обоє сидять під дубом; дуб старезний, крислатий, тінь од нього розпласталась на землі — густа й чорна; дуб стиха ворушить листям, шепче про щось своє, потаємне, а може, він банує, що люди його теж полонили, відокремивши від Лісу дротяною сіткою?

Огорожа поділила світ навпіл. На вольній половині потріскувало на сонці лісове зело; зрідка від подиху вітру, що появлявся несподівано, зривалася шелестлива хвиля; хвиля обмивала прохолодою кожен листок і стеблинку. На вольній половині квітли і сіялися трави, шаруділи хвостами лисиці, витоптували стежки бистрі олені; на волі пахло волею, грибами, пилюкою далеких доріг...

А по цей бік, у Залізній Пастці, поміж шедами — довгими дротяними будиночками під шиферними дашками, смердючо плавився на доріжках асфальт, холодно мерехтіли мільйони дрібненьких кілець, з яких виплетено клітки, тхнуло падалиною і гноєм. Зрідка спросоння або ж із переляку скрикував вартовий песець, дзявкотіли лисенята...

Мама, попоївши, дрімала. Тепер Михасько міг повертатися додому, хлопець, певно, так і вчинив би, коли б припадком не помітив, що між шедами скрадався вуйко Гарасим. Завгосп ступав обережно, пригинцем, за ним тягнувся вуживкою довгий батіг.

— Чого б це він? — зацікавився Михасько.— Стежить за кимсь, чи що?

А-а-а... Тепер зрозуміло.

Біля шедів на майданчику бешкетував ведмідь; ведмідь був молодий, призвичаєний до людей. Михаськова Мама казала, що він ще й імені не має. Ведмідь, та й уже. Щоб порятуватися від спеки, він здогадався якось відкрутити кран, що стирчав на водогінній трубі,., вода лилася срібним струмком, ведмідь то качався, як лоша, в прохолодній калюжі, то підставляв спину під струмінь води. Купання, видно, сподобалося, він сопів і радісно попирскував, Гарасима з батогом, звичайно, не помічав. Першим здогадався, що зараз скоїть лихо, Михасько. Він було скрикнув перестерігаюче, але вже було пізно, батіг свиснув у повітрі, з Гарасимового горла вирвався крик:

— Купаєшся, опришку?! Воду розливаєш, болото місиш? А на тобі, на!!!

Михасько заціпенів, ховаючи в долонях обличчя. Гарасимів батіг краяв ведмедя безжально, звір від несподіванки плюхнувся в болото, і лежав безпомічний, приголомшений, не відаючи, чому це раптом вода стала пекучою. Потім, зобачивши Гарасима і його батіг, звівся на ноги. Не втікав... він взагалі ніколи не втікав від людини, відколи себе пам'ятає, людина не спричиняла йому зла, вуйко Гарасим теж не спричиняв.

— Гей, втікай, ведмедю! — благав звірину Михасько. Михасько благав, а ведмідь чипів загалюкано і цим дорешти роззлостив Гарасима. Періщив батогом наосліп, ведмідь крутив головою, намагаючись второпати, за що його карають... хіба тільки карають за оцю воду, але ж бо він не раз спостерігав, як Гарасим сам скидав сорочку і підставляв голову під кран.

Удари сипались частіше... удари допікали до живого... удари якоїсь хвилини немовби роздерли навпіл пітьму, і він доглупався, що дотепер жив у Залізній Пастці квадратовим дурнем, вважаючи людину істотою ласкавою, тим часом люди непривітні, кусючі, тільки зло своє притрушують пестливими словами. Гарасим, щоправда, пестливими словами не бавився, але тричі на день приґощав-м'ясом... пригощав, поки не виплів свій батіг.

Батіг краяв йому спину... батіг розсік вухо, бризнула червона кров. Михасько вхопив обома руками за пужално, крикнув Гарасимові у вічі ненависно і благально:

— Досить, вуйку Гарасиме, серце майте! Аж плакав.

Гарасим, який у Залізній Пастці служив Завгоспом, блимав затуманеними глипаками. Він, певно, здивувався, зобачивши напроти себе зблідлого, аж зеленого Михаська, бо говорив щось про порядок і дисципліну в господарстві, але Михасько не випускав пужално з рук, і він, витираючи з чола піт, забрався таки геть.

Ведмідь жадібно хлептав воду й думав, що поквапився з першим відкриттям, бо люди, виходить, бувають різні: одна людина б'є, а друга рятує від бійки... люди загадкові і складні, а він звик до ясності: сон, їжа, прогулянка, сон...

"А ти дурний, Рудий Опришку,— з першого слова охрестив Михасько ведмедя. Присів поряд на камінь й пригортав Опришкову морду до себе.— Коли, чоловічку, б'ють, то треба тікати, це вже всі звірі засвоїли, окрім тебе..."

(Продовження на наступній сторінці)