«У пущах карпатських» Роман Федорів

Читати онлайн твір Романа Федоріва «У пущах карпатських»

A- A+ A A1 A2 A3

А де озивається бубон, там мають бути цимбали, скрипки і сопілки. В своїй лісовій казці мольфар зобачив цілий ряд сопілкарів, що сидять плече об плече на воринню і грають, аж день сміється навколо. Сопілкарі чомусь здаються Миронюкові намистом щебетливих ластівок, що колишуться на телефонних дротах.

— Отож-то,— каже задумливо Миронюк,— чудо яке — дерево. Коновочки Грималюкові... різьблені шкатулки Шкріблякові... бочівки на косівському ярмарку... нові хати... новий стіл... деревище цвинтарне... сопілка — все це ті ж смереки, дуби, явори, буки. Вони, чуєте, під сокирою вмирали і під сокирою наново ожили, але уже у витворах людських рук.

— Е, бо не дурний казав,— вторить йому старий дєдя,— що ніц у наших горах не зникає безслідно. Понесуть людину на цвинтар, за нею зосталися поміж нами її діла, сліди отже. Дерево теж зоставляє по собі слід.

Як же після цього не повірити, що дерева — таки справді наші братове?

І віриться...

Не від сьогодні і не від учора Юра Миронюк розмовляє з деревами, як з людьми, пестить їх і сокотить, мов дітлахів. Лісовим жерцем, мольфаром він став від того дня, коли, малим будучи, підглянув, як одного ранку його дєдя нипав поміж рядами деревець у шкілці і, нагинаючись до смерічки, обгортав стовбурець глиною... обгортав і примовляв:

— А я тобі, гаджуго, корінці землею присипаю, бо всохнуть корінці без землі.

А другій смерічці підставляв під бік кийок... підставляв і примовляв:

— А я тебе, гаджуго, підіпру, бо кривишся на один бік. Кому ж ти, кривобока, будеш потрібна?

І так нипав старий Миронюк від смерічки до смерічки, жодної не обминав, для кожної знаходив ласкаве слово.

Коли ж старий закінчив свій обхід і витер з чола піт, дістав з торбини скрипку, припасував її до підборіддя, повів смичком по струнах...

Заграв.

Грав він щось задумливе, протяжне, може, якусь з тих мелодій, яку запам'ятав з сільських весіль, нині Юра Миронюк не може татову мелодію пригадати, хоч вона й звучить у ньому... і ми теж її чуємо... ми мусимо чути, бо знаходимося в самій середині лісової казки... іще має над нами силу чар-трунок з писаного жбана. Але Юра Миронюк до того ще чує свій дитячий голос, що немовби лягає пластом на тремтливий фон скрипкової співанки:

— Нащо ви, дєдю, землю на корінці нагрібали?

— Бо всохли б корінці гаджуги.

— А пощо гаджугу підпирали?

— Бо розхитав би її лютий вітер.

— А пощо пальцями розчісували їм гілля?

— Аби файними були.

— А пощо їм граєте, як весільним гостям?

— Аби їх потішити.

— А пощо з ними балакати, як зі мною? Ніби вони розуміють?

— Го, а ти як гадав, небого? Гаджуги, як дітлахи в колисці, і боляче їм, і страшно їм, і їсти хочуть. І за вушка їх треба потормосити, аби росли швидше.

— Правда? — дивується малий Юрко.

— Свята правда,— статечно відповідає старий Миронюк.— Навіть правда, синку, й те, що смереку, приміром, так само важко виростити, як людину.

Замовкає скрипка старого Миронюка, бо не до музики зараз лісникам: жнива у їхніх володіннях. Власне, жнив таких, до яких ми звикли, в лісі немає. Є тільки поляни, осяяні осіннім сонцем, і є на полянах статурні розлогі смереки.

Це матері лісів.

Вони стоять горді, пишнокоронні.

Навколо однієї смереки розставлені білі-білі верети. І коло тієї смереки — теж верети... і біля тієї.

Сивий гуцул Танасій Григоришин тугіше переперізує черес, попльовує в долоні і, ступаючи по білих веретах до смереки-матері, кидає через плече дівчатам і молодицям, котрі взяли смереку в коло:

— Не бійтеся, зозульки, не впаду. Я, аби-сте знали, не від ниньки врожай у лісі збираю. Тим насінням, яке-м зібрав на віку, Мироню-ки, може, ціле "Кам'янисте" лісом засіяли. То-то...

Ще раз попльовує в долоні і легко, звинно, не дивлячись на свої руки, пнеться по стовбуру вгору.

— Який ниньки врожай, вуйку Танасію? — питає його, задерши вгору голову, Юра Миронюк.

— Та не дуже,— відповідає з смереки старий. Але на білі верети таки рясно падають шишки: старий Танасій трусить смерекою, як бур-вій.

Юра Миронюк тим часом теребить на долоні шишку; чорні ядерні зеренця пересипає з руки в руку. Його обличчя аж промениться лагідною втіхою. Він, мов той хлібороб на краю пшеничної ниви, що дозріла, кладе одне зеренце на зуб.

Гай-гай — коли з цього зеренця вистрілить пагінець... коли з пагінця виросте смерека?

Але таки виросте.

Спершу, правда, набиратиметься смерічка сили у шкілці, а вже потім...

А вже потім оці таки дівчата й молодиці з лісопосадочної бригади Параски Саверин будуть довбати посеред каміння ямки... а потому будуть вони носити з долів на кам'яні схили кошики з землею... Робота ця мозольна, трудна. Бо це не жарт — на собі двигати кошіль з землею і, зігнувшись, відсапуючись, дертися все вгору і вгору.

Попереду з кошиком Юра Миронюк...За ним Параска Саверин...За ную гуськом — дівчата і легіні...

Один крок...Другий...Третій...

Ось тут на ділі перевіряється любов до лісу. Бо замало на словах твердити "люблю ліс", замало також зітхати, що, мовляв, не дуже густо залісені круті схили Карпат. Тут вимагається більшого: взяти на плече кошик з глиною і понести його крутою стежкою вгору. Тут, власне, чи не найзриміше переконуєшся в правдивості слів старого Миронюка, що "ох як важко виростити бодай одну смерічку". Це насправді наочне підтвердження примовки лісників, котрі говорять, що ліс росте на людському горбі. А що зробиш? Сюди, на карпатські схили, на руді розсипи каміння не випнеться ні кінь, ні трактор; сюди може принести пухкої землі під молоде коріння смерічок лише людина, і то людина неабияка. Мусить це бути мольфар, зачарований лісом його жрець. Тільки тепер, дякуючи трункові з писаного жбана, ми розуміємо, що лісопоклонники — це не релігія і навіть не романтична забава з рушницею на плечі. Це, насамперед, великий повсякденний труд. Писаний жбан, сьогоднішня сувора казка, в якій люди носять на кам'яні розсипи землю, мовби привідкрила нам тайну, джерело любові лісників до лісу. У цих смереках, у буках розкронюється їхня праця.

О, будьте славні, люди в кашкетах із зеленими околичками!..

Ми врешті осягли просту мудрість і ваших недоспаних ночей, і ваших щоденних мандрів по лісових стежках, і вашу настороженість, чи бува не озвалася десь в лісі злодійська сокира або пила. Коли ж

вони таки озиваються, то Миронюк кидає свого коня, зриває з плеча рушницю і біжить на злодійський шабаш, біжить, може, просто на небезпеку, бо хто дасть гарантію, що із-за куща не плюне йому в вічі дробовик порубників. Це, правда, трапляється рідко, порубники, як правило, зачувши лісника, залишають свої сокири і пили й дають ногам знати, бо будь ти Миронюкові сват або брат, а суду й штрафу тобі не минути. Він, Миронюк, тут відповідає за все: за птаха в небі, за оленя в нетрях, за щойно посаджені смерічки. І відповідає за кожний свіжий пеньок. Так велося з правіку, так й буде повік, поки існують ліси і лісники.

Тому ніч виганяє його з хати до лісу...І ніч приганяє...

Він повертається додому, коли сонце — а сонце нині червоне, стигле, як груша,— торкається призахідного пруга, В усій Юриній постаті відчувається втома, мовби він оце дибає з молотьби або й з оранки. Крок за кроком... крок за кроком... в'ється кривулькою стежка... вибігають на пагорби білі хати, в яких призахідне сонце підпалило вікна.

Червоно довкруж... червінь ця однак уже передвечорова, неяскрава, а мовби приглушена, вона подібна на золоту запаску, в яку повплітано чорні смужечки.

Назустріч Юрі діти його біжать. Двійко їх, хлопчик і дівчинка. Юра бере одне дитинча на руки, втома мовби спала з його плечей, він несе дитинча на коркошах і питає:

— Ти маму нині слухав?

— Бігме-м слухав...

— А ти? — Це вже до дівчинки.

— І я...— дрібоче дівча.

— Ну, то ви нині в мене красні та гожі...

— А то правда, тату, що під тією смерекою тато вашого тата похований?— перебиває його дівчинка, бо стежка біжить через церковне подвір'я.

За їхніми спинами хрести стоять у червоному полум'ї.

— А правда,— зупиняється перед крайньою смерекою Юра Миронюк.— Тут його поховали... був колись... хрест... та зігнив. На могилі смерека виросла.

— А може, це не смерека, може, це... тато нашого діда? Ми собі думаємо, що він помер, а він живе. Тільки в іншу, смерекову одіж убрався. Га?

— Може, й так... а може, й ні...— замислено відповідає їй Миронюк.— Фантазерка ти, Марічко, як бачу,— гладить дівчинку по голові.— Ну, пішли, мама на нас чекає.

Вони спускаються ізвором униз до Пістиньки, минають церкву і виходять на розгойданий місток.

— Та... а ти хотів би, щоб я на твоєму гробі смереку посадила? — морщить лоба дівчинка. Миронюк озирається на неї, йому трохи дивно і страшно від дитячих слів.

— Ет, не думай про це, Марічко. Ще нам жити та жити. Та й не вмру я. Буду жити в смерековім шумі, як прадіди наші.

Собі він це сказав, а не доньці. І не є це ні утіхою, ні розрадою, ні навіть не є його слова просто красними. Бо таки житиме він у зеленому шумі, у білих стінах нових хат, у звуках цимбал, у співанках сопілок. Це, мабуть, і є найсправжнісінька людська вічність.

Темніє...

(Продовження на наступній сторінці)