«У пущах карпатських» Роман Федорів

Читати онлайн твір Романа Федоріва «У пущах карпатських»

A- A+ A A1 A2 A3

Місток через Пістиньку гойдається, як колиска. Дзвенять-подзво-нюють наструнені троси. По асоціації, мабуть, спадає на думку, що десь у гуцульській хаті в таку ось призахідну пору, коли все навкруги барвиться і грає малиновим вогнем, а в кожному вікні, на кожній шибці повторюється-множиться сонячний диск, молода гуцулка колише свою дитину. Спершу я не чую її співанки, уявлена картина мовби зійшла на мене з екрана німого кіно, я бачу тільки молоде обличчя матері, рух її руки, різьблений торець колиски... а на торці — сонечка й трилисники — дуже давні символи світла й життя, і тільки згодом напливає до мене колискова мелодія. Мелодія пливе мовби з сивих віків, з незбагненної глибини землі, і я думаю, що нема на світі древнішої мелодії, ніж колискова. Вона передається від покоління до покоління — і нема їй, простій, невибагливій початку і не буде кінця; на ній виростали усі люди... люди добрі і злі... люди великі і маленькі... і будуть виростати, поки світа й сонця.

Годі в колисковій розрізнити слова, але це, мабуть, й не дуже важливо, колискова прядеться однією протяжною нотою, рівною і спокійною, як нитка на веретено. Але я чую в ній, і ви, що відпили по ковтку трунку з писаного жбана, теж вловлюєте: у ній є шум карпатських пралісів, передзвін дзвонів, далеке рокотання трембіт, похоронні плачі і зблиски весільної троїстої музики. Кінець-кінцем, так воно повинно бути, і так воно є, бо колискова співанка — це завше материнські роздуми про життя. Від колиски починаються всі наші дороги, і хто знає, чи не від того, скільки у тих співанках було вкраплено і переткано дум про отчу землю, залежить — а чи ходимо ми по землі її синами.

О, будь благословенний трунок з писаного жбана! Ти дав нам ясне бачення світу, мудрість поколінь, завдяки тобі згадуємо давні перекази, що матері, жадаючи наперед уготувати долю своїй дитині, клали до колисок тому, що мав сіяти і жати, зерно... тому, що мав розписувати жбани і миски, клали грудку масної глини... тому, що повинен зводити хати і різьблені ворота,— клали сокиру... тому, що мав воювати за народну волю,— прадідівський пістоль... тому, що мав розвеселити людські гур-мища музикою,— клевчики від цимбал.

А що поклала до Юркової колиски стара Миронючка?

— Та що, чуєте, повинна би класти лісникова жона лісниковому синові? — питанням на питання відповідає Миронюкова, що сидить на порозі свого ґанку... сидить вона пряма, зморшкувата, натруджені руки на колінах.— Клала-м зілля ружне, лісове, аби пахло...

Ось з чого виростають мольфари... виростають, виходить, з маминої співанки, з різьбленої колиски, з лісового зілля. Як усе просто, поетично і водночас суворо... суворо, бо мати сама обирає синові часом нелегку долю. Ось ти, молода, уявна, що колишеш у призахідному черленому вогні свою дитину і прядеш свою однотонну колискову, чи мене чуєш? Скажи, ким хочеш бачити свого сина, як виросте?

Ким?

Нема відповіді. Лише прядеться протяжна мелодія... прядеться, як нитки з кужелі,— і немає їй кінця, нема краю. Нитка губиться, сходить у ніч.

Смеркає...

Ніч для трудової людини завжди коротка: ще й не наспався, а вже піють півні. Починається ця вранішня пробудка від Миронюкового курника, її підхоплюють у сусідніх, і через хвилю-другу цілий Пістинь кукурікає, б'є крилами, проганяючи темряву. Завжди, коли слухаю півнячу побудку, то в моїй уяві чомусь постає білий леґінь на білому коні, що сурмить досвіток. А може, цей білий леґінь з сурмою і є зримим образом світанку? Іще сонний його кінь, іще світанок борсається в клубищах темряви, і борсання його нагадує переправу через ріку, але сурма світанкова голосна, зазивна.

І вже розквітли світлом Миронюкові вікна. І сусідські теж розквітли — близькі й далекі. В цю пору село подібне на величезний лан, на якому ростуть зірчасті косиці.

Скриплять Миронюкові двері. Він виходить з хати лише в сорочці і прямує на луги понад рікою Пістинькою, на яких пасеться його кінь. В лузі разом із спутаним конем блукають гурми білих туманів. Миро-нюк стоїть над Пістинькою... бистрий плин ріки підхоплює його, і вже йому здається, що разом з рікою, з кам'янистими берегами, з кучугурами дерев пливе й він, і пливе його кінь, то виринаючи, то зникаючи у тумані. І так триває доти, доки кінь не піднімає високо голову й ірже. Лісник плеще його по мокрій шиї.

— А здоров був, приятелю,— каже.

А потім, вже одягнутий, він сідлає коня. На порозі Анна з рушницею в руках.

— Пора, Анно,— говорить, беручи від неї рушницю. Якось несміливо притискає жону до грудей і, ведучи коня за вуздечку, прямує до воріт.

Так починається кожний трудовий день лісника. Різниця тільки в тому, що не завжди бере з собою коня і рушницю, інколи просто засуває за черес сокиру. Однак завше обнімає на прощання жону. Бо ліс є лісом: трапляється, що стежку лісника перебігає дикий вепр або ж, особливо зимою, голодна вовча тічка. І тоді від тебе одного залежить: жити або ж... Хіба не буває, що часом лісників приносять додому на зелених марах? Хіба минулорічної зими не ходив по його слідах старий вовцюга? День при дні він висліджував мольфара, Миро-нюк бачив мигтіння його свічок-очей, які запалювалися то за тим, то за цим корчем. Вовк не нападав: чи то він лякався залізного духу рушниці, чи не чувся в силі боротися з мольфаром? Але його чатування мовби нагадувало, що в лісі треба бути обачним, сторожким, бо тут свої порядки і свої закони.

Тому завше, прощаючись з Юрою, Анничка зітхає:

— О Господи, ніч відганяє чоловіка від хати і ніч приганяє...

— А ти як гадала? — заперечує їй Юрків дєдя, який також вийшов проводжати сина.— Ліс, зозулько, любить кожного дня бачити біля себе лісника. По собі знаю...

Молодий Миронюк тим часом сягає своїх зелених володінь. Ось він зупинився на узліссі, дерева гнуться йому навстріч, немовби шлють поклони:

— Добридень, газ-до-о-о! — пливе лісом лагідне шамрання. Воно множиться, повторюючись устократ; тепер стовбури вже не подібні на колонаду античних храмів; до Миронюка біжать згори то поодинці, то гуртами молоді смерічки, тонкостанні і граціозні, як дівчата, вони оточують його, кружляють в танку, а він простягає до них долоні і гладить їх, як нерозчесаних школярок, і говорить до них, як до живих істот:

— Як ся спало, дівки і легіні, га?

Не було б для нас, мабуть, ніякої дивини, коли б раптом лісовий гурт обізвався до нього людським голосом. Адже ми напилися трунку з писаного жбана... тут жбани видзвонюють під кожним стовбурцем, тут казка... Тим більше нічого дивного не зобачив би в цьому і Юра Ми-ронюк: для нього дерева давно стали мовби рідними братами.

Він не обожнює їх, бо добре знає, що настане час... він уявляє той час... він бачить його щодня на своєму обході... час лісових жнив. Тоді лісову тишу сплескують уривчасті людські голоси, бурмотання тракторів, стрекотіння бензопил. Миронюк стоїть сумний посеред зрілого лісу, він міряє очима смереки,., він підходить до тієї смереки... до тієї... він радий би підійти до усіх смерек, яким прийшла пора вмирати, і попрощатися з ними.

І він таки прощається з ними...

І його долоні поплескують пружні стовбури дерев...

А за ним йдуть лісоруби. Одні за одними під їхніми зубатими пилами лягають дерева. Стогін чується в лісі, кряхтіння, тріск — зляканий крик.

Він не пробує їх боронити, бо смішно боронити дерева, які віджили в лісі свій вік, і тепер настала для них пора послужити людині. Але навіть у цю скорботну смертну пору, коли стогнуть і зітхають смереки, коли сокири, мов похоронні дзвони, вителенькують сумну мелодію, коли десь далеко-далеко ревно плачуть трембіти, казка для нас кінчається.

Він сидить на узбіччі гори... гора, як застелений уквітчаний косицями килим... і дивиться мольфар, як потужні трактори трелюють* вже оголені від пагілля стовбури, і бачить перед собою...

Спершу Миронюк видить перед собою звичайнісіньку ватру: язики полум'ям розпукуються і ростуть вгору поволі, неохоче. Але так триває лише мить, полум'я раптом стрельнуло вгору, весело загоготало, і похоронний передзвін сокир, тужливе рокотання трембіти, мовби настроюючись на веселий лад вогню, вибухнуло радісною октавою.

І до ватри простягуються десятки долонь. Люди мовби черпають од неї іскрометне тепло і силу. Це настала священна хвилина, коли дерева, згоряючи, віддають людям сповна і поділене колись з ними, деревами, тепло людських сердець, і всмоктане листям або ж хвоєю сонячне світло, і вечірній легіт, і росяні ранки. Дерева згорають дотла, на попіл. Дерева інакше не вміють вмирати.

Потому лісовий мольфар видить зблиски сокир, мигтіння трісок, маяння закосиченого китайкою "деревця". З цього хаосу поступово випливає на пагорб нова хата... хата випливає на пагорб, як корабель.

Потому мольфар не може відвести очей від спритних рук славнозвісного майстра випалювання по дереві Івана Грималюка, який на білих клепках бербеничок карбує вогнем чорні трилисники, чорні сонечка, чорні ромбики і кривульки. Власне, не карбує, а мовби творить на чистому листку дивну співанку, бо вже німе дерево, сухе і дзвінке, ожило під його руками, дістало знову живу душу.

Потому вибухає, як вулкан, різноколірний і різноголосий розгойданий косівський ярмарок. Вище людських голосів на дужих плечах бочівки і бербенці, цебри й діжки... пливуть ці прості і прекрасні в ужитковій красі вироби гуцульських бондарів. Бондарські витвори водночас подібні на білі прапори і на голосні бубни.

Бо хтось, сміючись, луснув кулаком по днищі бочівки.

І ще луснув...

І ще...

І...

Згук пішов базаром, як вічевий згук бубна.

(Продовження на наступній сторінці)