У другому листі Володимир Йосипович, розвиваючи тему, писав, що Львів увійшов у його хлоп'ячу душу відразу. "Місто впало мені в серце, як в озеро, і вже звідти ніякою силою його не видобути... і не треба видобувати, бо як би жило моє серце без львівських, якщо хочете знати, дворів. Я уперше приїхав до Львова влітку сорок першого року, а два тижні до початку війни... приїхав із свого села Чорний Острів на буфері товарного поїзда. Відтоді минуло ціле життя, а я, проте, до цього часу ношу в душі перші світлі і чисті дитячі враження від побаченого в місті. Власне, мою уяву вразили будинки. Ні, не їх висота, не їх масивність, закам'янілість, якщо можна так сказати, а їхні "обличчя". Я і тепер днями і тижнями надивляюсь на львівські будинки і в кожному, старому і новому, бачу обличчя... вікна дивляться на мене, як очі — то байдуже, то весело, то зосереджено, а буває — сміються з мене вікна, регочуть. Ви не чули, щоб вікна реготали?
Коли після війни, у сорок шостому, я став студентом художнього училища, а ще через рік вступив до Інституту прикладного і декоративного мистецтва, то кожну вільну хвилину згайновував на міських вулицях і площах, біля воріт заводів, у парках; я тоді придивлявся до Львова і пробував Львів малювати.
Місто не давалося до рук.
Етюди виходили або ж сірі, бліді, або ж фотографічні, з великою кількістю зайвих деталей... я не знаю, де подівалися тоді львівські вікна, що вміли реготатися. Може, був із мене такий собі невдаха-ху-дожник, а може, місто не "давалося на пензель" через моє невміння помічати в ньому характерне, тільки йому притаманне?
Мій учитель Микола Іванович Федюк, бувало, посміюючись з моїх художницьких мук, казав:
— Львів, хлопче, місто непросте. Це як запах польової квітки. Спробуй його намалювати.
Він гарно говорив, мій учитель, і я пам'ятаю його слова дотепер, але від красивих його слів легше мені не було.
Інший мій учитель, відомий художник Роман Юліанович Сельський, переглядаючи мої львівські етюди, хитав докірливо головою:
— Місто твоє мовби заворожене, застигле. Дивися-но, як на цьому етюді дихає твоє поле, як живе твій ліс. Порівняй. А місто камінне... камінь на камені, і душа його замкнута на дев'ять замків. Чому? Може, тому, що ти селянський син... ти більш чутливий до поля, до села? Хоч,— він відразу собі заперечував,— я, приміром, міщух зроду. У Львові мешкаю споконвіку, а ніколи міста не малюю,— і художник розгублено розводив руками.
У своїй художницькій молодості я подружився (ні, це не те слово) — зблизився, душевно поріднився з Романом Миколайовичем Ту-рином — з чудовим художником, який в усі часи — аж до самої смерті — безжально транжирив свій час на розмови, допомоги, настанови, делікатні поради своїм молодим колегам. Він любив "відкривати" людей, допомагати людям, особливо молодим, підставити при потребі своє плече, позичити грошей "на вічне віддавання". Таким був Турин.
Ми з ним, бувало, обійдемо цілий Львів. Бо казав Турин:
— Шукай, Влодку, своє місто... свій куточок. А знайдеш — і засвітиться воно тобі раз і назавжди, і вже з цим світлом, прояснений, будеш ходити Львовом і малювати його.
Шукай до міста свого ключа, чоловіче..."
У третьому листі з Черкащини Володимир Йосипович писав, що Львів відкрився йому, дипломованому вже художнику, який до того часу надивився багато інших міст, ген-ген пізніше. "Відкрився мені Львів банально просто — одного погідного дня з Високого Замку. Я і до цього дня малював місто з тієї точки, але тільки сьогодні воно підпустило до себе ближче: зелені і червоні дахи, вежі, куполи, усе це юрмище будинків купалося, тонуло в яскравій осінній червені дерев. Я ніколи до того не бачив Львова таким яскравим, на моїх картинах він завжди був сірий, неприступний, а тут сірість щезла, бо нема, нема, люди добрі, у львівському колориті сірості, як здавна вважали художники, а є сріблясто-попелястий колір, теплий, підсвічений і підігрітий то соковитою зеленню, та палаючою ватрою осені, то синьою голубизною снігів.
Це було моє відкриття; я не гарантую, що інші художники не бачать Львів по-своєму, я просто розповідаю про знайдений мною ключ, про який говорив Турин.
Я навіть тут, серед степів, відмикаю своє місто, входжу у нього і малюю... малюю трохи по пам'яті, а трохи з начерку в блокноті куточок Львова з риштувань нового готелю "Інтурист": кучугури дерев, з-поміж яких виглядає шпиль старого будинку.
Львів треба малювати таким, яким ти його любиш".
ОСТАННЯ МАНДРІВКА ПОЕТА
Життя заходило, як велике червоне сонце.
Він відчував і усвідомлював свою кончину, але дивився смерті у вічі без ляку, знав, що не випросиш у неї ні відстрочин, ні помилування; він усе зробив, що міг, і навіть більше. Його можна звинувачувати часом у запальності, часом у поспішності, але ніколи не грішив лінощами, отим русинським зволіканням, відкладанням на завтра, він працював день за днем, навіть у ті дні, коли душу роздирало від крику, а тіло переставало йому підкорятися.
Він був каменярем, що торував дорогу для прийдешніх поколінь; Каменярем з великої літери назовуть його після смерті, але й за життя Франко знав, що зробив для свого народу багато, що ім'я його не загубиться у плині віків; він був хліборобським сином і пам'ятав, що зерно, кинуте щедрою рукою у розораний, политий потом грунт, мусить зійти і заколоситися.
"Мусить...",— подумав він, і легкий усміх торкнувся його посивілих вусів. У примружених очах, орізьблених карбами зморщок, засвітилася радість. Він стояв на сходах "Народної лічниці" у Львові і тішився весняним сонцем, п'янким запахом брості, свіжим вітром, що дув із півдня, з міста, і сушив кам'яні плити на тротуарі перед лікарнею. Якоїсь миті Франкові здалося, що хвороба його минулася, він знову став молодим і здоровим, думка про смерть полетіла на Личаківську, загойдалася, загубилася десь там серед старих дерев... бо як умирати, люди добрі, коли надворі стільки сонця, стільки леготу, стільки весни?!
Він пробув у лікарні доброго півроку. Ніхто його з палати не виганяв, навпаки — медичний персонал ставився до нього з добротою і пошаною, створюючи всі умови для того, щоб так гостро не відчував своєї страшної самотності, щоб вряди-годи міг працювати. Хоч... яка то була праця? Але...
І ось нестерпно, до щему в душі, потягло додому, на Попінського *, на "свої горби", він не уявляв, як буде там жити сам один, без догляду, без помочі, його вмовляли лікарі і друзі, він, однак, просив викликати фіакр. Няня спакувала його речі, книжки.
— Я мушу бути вдома,— сказав він.— У мене таке відчуття, що нині-завтра теж повернеться з лікарні Ольга, що приїдуть із фронтів мої сини Тарас і Петро, що вернеться з Києва донька Ганна.
Лікарі ввічливо усміхалися і ховали од нього очі.
Вони щось знали? Вони про щось здогадувалися?
Фіакр з його убогими пожитками і кількома в'язками книжок чекав під каштанами. Кінь нетерпляче тупав кованим копитом, і вулиця Петра Скарги ** озвалася несподівано голосною тишею і порожнечею.
Франкові допомогли зійти зі сходів, нянька допровадила до фіакра. Знайомий старий візник, вітаючись, злегка підняв капелюх.
— Добридень, пане доктор. Прошу сідати,— старий зіскочив з передка, щоб допомогти Поетові, підставити йому для опертя своє плече. Франко, однак, пройшов поволі мимо, сказавши на ходу:
— їдьте на Понінського, прошу вас. Ви знаєте куди... А я піду пішки.
Пішки? Це рішення виникло раптово навіть для нього самого. Візник розчулено поглядав то на медиків, що проводжали Франка, то на самого Поета, мовби не вірячи в його сили; Франко і сам хвилину-другу сумнівався, та несподіваний приплив бадьорості, весняний дух, що озвався у ньому, додали відваги і віри, що вирішив правильно, це була внутрішня спонука, потаємна потреба. І він, поволі ступаючи, рушив униз із пагорба на Личаківську.
За ним покотився, поскрипуючи, фіакр.
Поет міг дістатися додому ближчим шляхом, навпростець, та ближчого шляху він не шукав, його манило в самісінький центр міста; він не любив околиць, де життя текло сонно і заростало, як занедбаний став; він ціле своє життя, починаючи із студентських часів, провів у центрі... власне, не так у центрі, як у вирі, у завірюсі.
Пізніше скажуть, що ціле своє життя він ішов попереду.
* Тепер вул. Івана Франка ** Тепер вул. Некрасова
Провесняний Львів, дарма, що точилася війна, жив своїм, мовби звичайним життям: були відчинені крамниці і кав'ярні, двірники сковували і змивали з тротуарів ще осінній бруд, не сполоканий першим дощем; на дротах, погойдуючись, виспівували шпаки. І тільки безліч солдатів та офіцерів... і тільки зблідлі обличчя львів'ян, потерта їхня одежа... і тільки насторожені зирки, поспішність... і тільки некваплива хода військового патруля свідчили, що війна триває, що фронт між "москалем" і "австріяком" стоїть, по суті, недалеко, і у Франковій голові промайнуло, що коли б прикласти вухо до львівських мурів, то можна б чути гуки гармат.
Гуки рвалися в його душі.
Місто, будинки зустрічали його вибитими, немитими вікнами, потрісканими, облупленими стінами. Франко навдивовиж виразно, йдучи нога поза ногу, бачив на обличчі міста кожний його фронтовий карб, зморшку... і кожний карб болів його.
(Продовження на наступній сторінці)