Здається, котрогось разу я уже розповідав своїм читачам про одну свою несподівану зустріч з однією графинею, але сьогодні випала така необхідність, що мушу повторитися. Діялося це восени 1969 року в Перемишлі, у ПНР, куди я їздив у творче відрядження — оглянути давні городи Ярослав, Холм і, звичайно, Перемишль. Цілий день, маючи добрих опікунів в особі тогочасного голови Українського суспільно-культурного товариства Миколи Івановича Королька та деяких місцевих уескатівців, я обходив і об'їздив усе місто, оглянув музеї і тамтешні храми, обідав у ресторані над Сяном, а ясне і тепле надвечір'я було присвячено Замковій горі — місцю, де зродився давній Перемишль. Зрештою, мова сьогодні не про перемиські старожитності, а про пере-миську стару сиву жінку, що сиділа на Замковій горі на сусідній зі мною лавці і якимось чудом (може, я прохопився українським словом, а може, на моєму обличчі, у моїх руках було щось таке "інакше"?) впізнала в мені "львов'яка". Тоді підсіла на мою лавку і відрекомендувалася графинею (прізвища я не запам'ятав, а вигадувати не хочу), яка доживає у Перемишлі свої дні і котра, прошу пана, снить Львовом, бо мала на вулиці Кохановського (на теперішній Маяковського) свою триповерхову кам'яницю, яку нова, начебто "українська", влада в неї націоналізувала.
— А може, прошу пана, українці націоналізували в нас, у поляків, цілий Львів? — сказала вона мені.— Адже це наше місто, Казимир Великий його здобув і розбудував. Там, у Львові, живе дух польський, нічого там немає русинського, ні рисочки, ні знаку, ні крапельки. Ми ще колись туди повернемось!
Я був оглушений відвертою шовіністичною заявою, мовби раптом опинився посеред довоєнних "стшельцув" та осадників, які вогнем і мечем придушували на "всходніх кресах гайдамацький дух"; я був здивований, бо перед тим на зустрічах із польськими письменниками, ученими, студентами в Люблінському університеті імені Марії Кюрі мене приймали по-братському, щиро, і якщо хтось і розпитував про
Львів, то не було в тих запитаннях давнього загарбницького жалю і затаєної злості.
І раптом на Замковій горі у Перемишлі об'явилася, показавши гострі шовіністичні зуби, її ясновельможність графиня! Коли перше моє здивування минулося, я починав розуміти графиню: вона була уламком того давно минулого панського світу, який владарював не тільки у Львові, а й у себе, в Польщі, тому інакше вона не могла ні думати, ні говорити; вона збиралася ще "кудись" повернутися і панувати, було їй добре на Кохановського, там мала будинок і ще, мабуть, якийсь маєток, що давав прибуток... там було життя солодке.
Я не вельми намагався щось доводити старій засліпленій жінці, то була б марна робота, я тільки сказав їй:
— Але ж, ласкава пані, як може бути Львів польським, чи точніше — вашим графським містом, коли він справіку стоїть на українській землі, коли там українським трудовим людом покладено кожен камінь? А що колись він належав, завойований, до Речі Посполитої, то річ така: окупанти приходять і відходять. А місто залишається!
Чи її ясновельможність мене зрозуміла? Боюся, що ні.
її ясновельможність, мабуть, давно віднесли на перемиське кладовище і цей епізод не варто було б згадувати, якби кілька років потому, коли в Народній Польщі спробувала піднести голову контрреволюція, із приймача в моєму кабінеті не вискрипів надтріснутий бас старого й вилинялого полковника, що славно-явно вихваляв Пілсудського і котрому серед білого дня снився похід на Львів і на Київ.
Я у душі сміявся із спорохнявілого вояки, але ж він звертався до молоді... А молодики дихали у приймачі схвильовано, вони не знали, що їх просто обдурюють, що їм туманять шовіністичним чадом молоді голови, і вони вже були готові заспівати, як співали легіони Пілсудського: "Воєнко, воєнко, що же ти за пані?"
Що тут вдієш, пані графине? Я десь вичитав, що холерна паличка живе навіть серед могильної потерухи двісті і триста років, однак не стану, ваша ясновельможність, розкопувати холерні могили, а просто після нашої зустрічі, йдучи Львовом у будь-який день і в будь-яких найбуденніших справах, по-новому бачу, що місто і тепер, і вчора, і позавчора, і сто, і триста, і п'ятсот років тому заперечувало вашу графську, панську впевненість, нібито воно належить вам, усяким потоць-ким, конєцпольським, любомирським, сапєгам; це місто, ласкава пані, кожним своїм каменем утверджує, що воно одвіку, із самого початку існування, у довгі віки шляхетського панування, австрійського загарбання, і сьогодні, у радісну пору Возз'єднання належало і належить моєму народові, мені це місто, ясновельможна графине, кожним своїм каменем, вулицею, площею, будинком переплетене з історією мого народу... історія тут вмурована в самий дух міста, в його сучасні ритми. Бо, як, наприклад, вирвеш із нашої історії львівську площу Ринок, якщо тут під так званим "прангером" (на лобному місці) рано-вранці 16 червня 1578 року кат стяв голову легендарному козацькому ватажкові Іванові Підкові? Та й чи тільки Підкові? Скільки тут, на риночку, голів та голів покотилося від катівського меча? Ми ці смерті пам'ятаємо й не волаємо о помсту, а йдемо на сусідню площу, яка колись називалася площею святого Духа, а тепер названа іменем Івана Підкови, бо хоч козаки спорядили Підковине тіло і крізь усе літо 1578 року, і крізь усю Україну повезли свого отамана до Канева і там під Чернечею горою поховали. Підкова, проте, навічно залишився у нашому місті... Його стратили, а він воскрес і живе!..
Риночна площа пам'ятає й інші події з нашої історії. До ратуші, що стояла на місці теперішньої, приїжджали трактувати з львівськими райцями посли Хмельницького. Переказують, що Богдан Хмельницький зняв облогу Львова не тому, що львівське міщанство відкупилося од нього грішми. Кажуть, що він любив це місто. Неподалік від єзуїтського костьолу на сучасній вулиці Театральній єзуїти мали свою колегію, в якій учився майбутній гетьман. Отці-єзуїти вчили його, юного, зради свого народу, покори і вірного служіння панству, а він у Львові, в душних кам'яних закапелках, набирався бунту. До речі, у тій же колегії у XVIII столітті вчився також відомий український мандрівник і письменник Василь Григорович-Барський.
Отак, ваша ясновельможність, навіть у єзуїтському колегіумі не пропадали, не зрікалися святого мужі, якими гордиться уся наша земля. І то нічого, прошу пані, що львівські патриції у тій же ратуші намурували в'язниць, що звалися то "Дорота", то "Під ангелом", то (найстрашніша з них) "Татарня", і в котрійсь із них перебув ніч чи дві син Хмельницького — Юрась, якого шляхта везла "на постійне проживання" до заґратованої, добре стороженої фортеці Марієн-бург, що над Віслою; і це нічого, ласкава пані, що мешканцям будинку № 29 на Ринку дотепер вчуваються стогони полонених гайдамаків, яких приводили сюди на будівельні роботи. Тепер важко простежити, як цей будинок, що перед тим належав польському поетові та історикові Зиморовичу, став власністю коменданта міста Феліціана Коритов-ського, але міські акти зберегли запис, що пан Коритовський, задумавши добудувати третій поверх, використовував на тяжких роботах гайдамаків, яких тортурували в підземеллях міського арсеналу. Не відомо* чи довели гайдамаки будову аж під самий дах, бо міська влада боялася співчуття ребеліантам з боку львівського плебсу і, отже, бунту, тому котроїсь темної осінньої ночі їх вивезли на Гицлеву гору (в район теперішньої вулиці Суворова) і кого повісили, кого зарубали, а кого розстріляли — і ні сліду по них, ні хреста, ні могили... Добре і похвально, що недавно заходами Львівської організації Українського Товариства охорони пам'яток історії і культури вмурували в стіни реставрованого міського арсеналу пам'ятну дошку про перебування тут гайдамаків.
Отак на львівському ринку протягом століть пишеться історія — сторінки її часу радісні та веселі, а коли й драматичні та смутні. І я гортаю їх сьогодні зовсім не для того, щоб переконати в чомусь стару жінку в Перемишлі, яка дихнула мені в душу ворожістю. Гортаю сторінки сам для себе, для власного духовного збагачення, для подиву, для знання моїм онукам: Львів у всі віки працював на історію, Львів — це сама історія. Скільки разів, приміром, проходив мимо будинку № 2 на Ринку, перед тим десь вичитавши, що він належав флорентійському різьбяреві Бандінеллі, і не здогадувався, що саме тут у 1629 році була влаштована перша львівська "пошта". Поряд, на вулиці Ставропігійській, І,— одна з найдавніших львівських аптек, яка міститься у цьому приміщенні з 1733 року. В будинку, де тепер ательє "Дивоцвіт", була колись, за переказами, "руська кравецька школа", де хлопців вчили орудувати ножицями та голкою. Десь тут недалеко мав свою ятку з книжками Петро Книгар, про якого подибуємо згадку у львівських актах під роком 1477. У XVII столітті на Ринку жваво торгував книжками "королівський книгар" Андрій Добрич. І коли вже зайшла мова про книгарів, то варто по-новому поглянути на будинок № 24, де в 1707 році кілька разів зупинявся, приїжджаючи з Жовкви, Петро І; тут він прийняв делегацію братчиків і видав їм грамоту на право безмитної торгівлі книжками по всій Україні.
(Продовження на наступній сторінці)