А хіба можна без хвилювання пройти повз будинок Корнякта, котрий знають усі львів'яни? І не тільки тому, що він є видатною пам'яткою цивільної ренесансної архітектури XVI століття на Україні, що він має єдиний у Львові й на Україні "італійський дворик". Не буду тут описувати, коли, як і ким був збудований цей архітектурний шедевр. Очевидно, досить узяти в руки туристичний довідник і вичитати звідти все, що кого цікавить. Мене хвилює цей будинок тією роллю, яку він зіграв в історії України. У жовтні 1686 року тут був ратифікований "Вічний мир" між Польщею і Росією, який був підписаний навесні того ж року в Москві. Будинок Корнякта на той час був власністю Яна Собєського, і в ньому, зрозуміла річ, містилася тоді королівська резиденція. За "Вічним миром" Лівобережна Україна з Києвом відійшла до складу Росії, що було поворотним актом у нашій історії. До речі, за Київ Польща дістала компенсацію — 146 тисяч карбованців. Як бачимо, не так уже багато коштувала для російського царя "мати городів руських".
Цікаву біографію має будинок на площі Ринок під номером 10. Свого часу його називали "Палатами князів Любомирських"; палати 1760 року були обладнані з семи міщанських будинків, у тому числі кам'яниці відомого поета Шимоновича. У XX столітті про "палати Любомирських" забули, будинок почали називати "оседком "Просвіти".
Коли ж минаю католицький кафедральний собор, з його відчинених дверей, мов із далекої далечини, долітає мелодія меси, то чомусь згадую Мелетія Смотрицького, непростого чоловіка, який дав нашому народові свою знамениту "Граматику Словенську", а сам не втримався від численних спокус — перейшов в уніатство і тут, в оцій львівській "катедрі", року 1629 правив службу божу. Всі православні храми були для нього замкнені, а міщани руські голосно "на цілу вулицю принижали його по-всілякому і називали відступником".
І переказують: плакав Смотрицький, стоячи на порозі.
Каявся?
Коли ж минаю колишній монастир Бернардинів, то вічно (вічно!) долинають до мене з його дворища (власне, з кам'яної криниці) розпачливі крики руських передміщан, які під час облоги Львова Хмельницьким були запідозрені в симпатіях до ребелії, отже, були, мовляв, "шпиками Хмеля". Суд над ними був короткий; у криницю одного з другим, у криницю!
Скільки їх тоді загинуло? Хто рахував? Хто тую криницю монастирську міряв? Лишився про криницю страшний переказ... та ще неподалік збудована монахами колона святого Яна з Дуклі, який нібито "оборонив" монастир і місто від схизматицьких орд Хмельницького.
І ніхто з нас не кинув каменем у тую "переможну колону". Хай стовбичить. Хай свідчить, що історія була складною і кривавою.
Мандруючи вулицями та площами Львова і вишукуючи прадавні скарби, які так чи інакше пов'язані з історичною долею нашого народу, часом надибаю на них у найнесподіваніших місцях. Ось, скажімо, всі у Львові знають: сучасне приміщення театру імені М. Заньковецької побудував на місці так званого Нижнього замку багатий польський граф Станіслав Скарбек. Свого часу графські приспівувачі багато писали про його "патріотизм", про те, що під будівлю, яку зводили на болотистому грунті, забили кільканадцять тисяч дубових паль, що їх селяни привезли з миколаївських графських лісів. Граф, мовляв, нічого не шкодував для театру — ні дубів, ні людей. Воістину, щедрий був пан Скарбек. Ніхто тільки не знає, скільки селян згинуло в лісах, у дорозі, в роботизні каторжній? Цього не надрукували ні польські, ні українські "патріоти". Ні, ніщо не може бути чужим на нашій землі, ніяка будівля, ніяка вежа, ніяка церква, мур оборонний, костьол, замок, бо все воно скроплено потом, слізьми і кров'ю наших предків, все постало з їхньої праці.
Якось на сучасних вулицях Краківській та Театральній біля церкви Преображення мені показували місце, де стояв монастир Тринітаріїв. Орден цікавий тим, що займався викупом невільників із турецької неволі. Згодом, однак, він утратив своє доброчинне значення, австрійські власті його ліквідували, а приміщення призначили під новозасно-ваний Університет. Сталося це в листопаді 1784 року. Тоді ж при Університеті був організований так званий "руський інститут", у якому викладали такі відомі вчені, як Лодій, Греневецький та інші. З тодішніх будівель до наших днів нічого не збереглося: Університет згорів у 1848 році, а разом із будівлями пішла з димом і величезна (на 50 тисяч томів) бібліотека.
Карбів історії у Львові безліч. Вони відкривають істини.
А ви щось там кажете, ясновельможна пані графине...
ГОЛОС ВЕРБОВОЇ СОПІЛКИ
30 листопада 1983 р. З тяжким серцем ішов я на вулицю Чайковського, і в душі сама собою народжувалась урочиста й тужлива мелодія жалю... В залі Львівської обласної філармонії, що завжди був для Анатолія Йосиповича Кос-Анатольського домом музики, куди він мав особливий доступ і вихід — як посвячений, як обранець однієї з найстрогіших муз — стоїть, потопаючи у квітах, його труна. І звучить музика.
Через кожні п'ять Хвилин змінюється почесна варта, а люди йдуть і йдуть нескінченним потоком, несуть квіти, схиляються над домовиною... Обличчя покійного відкрите і мовби зосереджене, мовби вслухається він у мелодії, створені великими його побратимами... Зал філармонії," вулиця Чайковського уже не вміщують ні квітів, ні людей. Я злився з цим скорботним потоком львів'ян, я ніби машинально рухаюсь і роблю все, що належить у цей момент, а в душі наростає протестуюче чекання бадьорої, сильної — Косової — мелодії. Чекаю всеохоплюючої, могутньої хвилі звуків хору "Від Москви до Карпат", чекаю голосу оспіваної ним трембіти чи нестримно високого, як самі Франкові слова, "Ой ти, дівчино, з горіха зерня..." Бринять у тонких струнах осіннього дощу його "Білі троянди", і під ту мелодію я пригадую-продовжую нашу недавню з ним розмову.
— Розмова, Анатолію Йосиповичу, буде про Львів,— попередив я композитора. Сидимо в його квартирі на вулиці Глібова. Цей куточок міста напрочуд своєрідний і затишний: поряд вирує, двигтить автомобілями центр, а тут, на пагорбі, тиша і багато сонця. Анатолій Йосипович, видно, щойно з-за рояля, виглядає він втомленим, і я думаю, що композиторська робота (так, робота!) теж нелегка, мозоляста, як усяка інша справжня робота. Бо хіба не мудро каже східне прислів'я: "Натхнення — це труд"?
— Я старий львів'янин,— починає Анатолій Йосипович,— живу в нашому місті з 1929 року. Перед тим жив і вчився у Станіславі (Івано-Франківську), Коломиї. І, мабуть, вважаюся давнім боржником Львова, бо до цього часу написав лише одну пісню про Львів на чудові слова Дмитра Павличка. Очевидно, винні тут Карпати, моя незрадлива любов до них. Про них, як кажуть, моя пісня.
Пригадую великі твори Кос-Анатольського про Карпати. Перед очима пропливають сцени з балету "Хустка Довбуша" і музика, музика, що дише мелодіями і співанками Карпат. "Невже він назавжди заслухався в Карпати, невже він не полюбив Львова? Як би делікатніше про це запитати?"
— А хіба так не можна сказати про Львів? Анатолій Йсипович зрозумів мене.
— Моя любов до Львова,— заговорив по паузі,— якщо хочете знати, вистраждана. Наприкінці двадцятих і на початку тридцятих років Львів уявлявся мені містом, розіп'ятим на хресті: майже нічого нового не будувалося, у кожному куточку — ятка, склепик, як тоді казали, кав'ярня... Чужа мова, дрібні політикани, дрібні партії і партійки, які нараховували часом по десять-двадцять членів, гуртки безробітних, ледве пульсуючий живчик українського життя.
— За фахом ви, здається, юрист. Чи тоді, в молодості, мешкаючи у Львові, пробували свої композиторські сили?
— Правду кажучи, страшно було й пробувати. Бо хто з тогочасних українських композиторів "жив із музики"? Станіслав Людкевич, крім того, що керував різними хорами, мусив підробляти, даючи уроки багацьким синкам. Знав я також Ярослава Ярославенка. Він закінчив політехніку і, по-теперішньому кажучи, заробляв на хліб, працював то інженером, то комерсував у музичному видавництві "Торбан". Писав при цьому опери й оперети. Згодом він став писати марші і хори на слова Т. Шевченка та І. Франка. Все мовби було гаразд, але де, на якій сцені, крім аматорської, могли прозвучати його твори? Гірко признатися, але й мої перші композиції прозвучали в кав'ярні. Такий був час! Львів, як і весь трудовий люд Західної України, ішов тоді денно і нощно на голгофу. Батько тоді мені сказав: "Навіщо тобі консерваторія? Лишай свою музику... тепер людям не до неї". Та усе ж завдяки таким українським музикантам, як Станіслав Людкевич, Нестор Нижан-ківський, Тарас Шухевич, Одарка Бандрівська, мені вдалося закінчити консерваторію. Професор Шухевич за моє навчання навіть відмовлявся від платні, кажучи:
— Відробиш колись, синку, нашому народові.
— Ви справді, Анатолію Йосиповичу, віддали народові сторицею, створивши цілу низку прекрасних творів. Та невже не хвилює вас тепер, так би мовити, "львівська тема"?
— За львівську тему брався ще замолоду. Мала це бути ораторія. Але нуртувало в ній багато трагізму та суму — і я закинув її. Я не хотів плакати за Львовом.
— Цікаво, а як тепер звучить у вашій душі наше місто? Адже звучить, так? Я навіть переконаний, що кожне місто має свою неповторну мелодію, її тільки треба вміти підслухати.
(Продовження на наступній сторінці)