— Цього не зрозумієш, боярине. І Ярослав скочив у сідло.
Снив повіддю весняною довго...
А вона розлилася, зануртувала, ген-ген пізніше після тієї душної ночі у винниці. Повідь почалася просто: і зобачив князь Настусю в Уняві-ріці.
Уже через день після здибання з Настусею Ярослав сказав боярину-співцеві Я ну:
— Ідемо до тебе в Братишани.
Ян переламався у поклоні низькому, в тому поклоні ховав утіху: ха, упіймався-таки князь на приману. Зумій тепер, Янчику, втримати щастя за хвіст.
Князь черкав коня острогами, кінь летів, як вітер. За спиною зостався Галич з великими турботами й малими абищицями, залишилися княгиня Ольга й діти-перевесла, котрі в'яжуть його з жоною в один сніп.
"А я сніп цей розтрушу,— думав Ярослав.— Розтрушу, бо там, попереду, за лісами й борами на березі Унявиріки — Настуся, гріх мій, святість моя, страх мій і воро-хоба.
Що скажу їй, примчавшись, як навіжений, до Брати-шан? Що кохаю? Що тільки-но вчора уздрівши, сьогодні не можу, не хочу й не вмію без неї жити? Ні, не так треба, якось інакше... слова ці студені, стерті, вони не сповна відбивають мої почуття. Я пошукаю слів первинних, незайманих. Чи знайду? Бог мені поможе. Те, що в грудях маю, не саме кохання, не темний зов крові. Це воскресіння з сірих буднів і з сірих ночей з Ольгою".
Княжий буланий кінь, відчувши, що повід ослаб, пішов поволі. Ян, син Чагрів, їдучи позаду, потерпав, що Ярослав зупиниться переможений сумнівами й каяттям. Сумніви повернули його до Галича, і він сьогодні не зустрінеться з Настусею. І завтра теж не зустрінеться, і післязавтра, ніколи вже... Ніколи, отже, не блисне Янові печать державна... а отець Остафій дихає на ладан.
Хотів спересердя луснути пугою княжого коня: біжи до дідьчої мами, скачи, не дай вершникові очуматися й охолонути!
— На дощ збирається, осподине. Мусимо квапитися.
— Мусимо...— Князь чи то запитував, чи то погоджувався. Якось відразу, одним поглядом обійняв він перед собою небо... небо від краю до краю нависало розпатлане, розкрите чорними пропастями і вивершене стрімкими вершинами; небо було схоже на розгніване боярське лице... з боярських очей випорскували блискавиці, з пащек викочувалися глухі громи. Ще позавчора, може, князь Ярослав рахувався, як завжди, і з боярськими громами, і з гнівом єпископським, і з наріканням Ольжи-ним, і з підспудним невдоволенням старійшин рукомес-них братчин. Вчора-позавчора він важив би на терезах •власну честь, а після зважування — скорився б тверезому розумові, потребі, вимозі, установленому законові.
Ще позавчора...
Та вчора він здибав Настусю.
Він очікував цієї днини, цієї зустрічі роками. Готувався до неї, як до свята великоднього... готувався і боявся його. Навіть було трохи дивно, що непокора його проти всіх і вся й проти себе самого прибрала образ тендітної дівчини. Ну й що ж, тим краще, що образ тендітний — іншого він не жадав. Був удячний долі, яка обдарувала його неділею після вервечки буднів.
Тому даремно потерпав боярин, що Ярослав звелить вертатися до Галича. Князь оперезав коня нагайкою, крикнув: "Наздоганяй!" Кінь заіржав, здибившись вверх свічкою, потому припав до землі й птахою полетів навстріч громам.
III
В Братишанах їх не сподівалися.
Вони, кинувши коней посеред дворища, вбігли на просторий ґанок саме в ту хвилину, коли дощ припустився по-справжньому. Обидва задихані, з розкубленими чубами, і обидва — подзьобані тими першими дощовими краплинами, котрі надточують людям сили, здоров'я і краси.
На їх тупіт відчинилися двері. За високим порогом стояла бояриня Параскева... стояла в білій намітці, у чорному платті, срібним поясом підперезана. Виглядала на вродливу вдовицю... щось удовине, скорботне, надламане причаїлося в її губах, у бровах, в передчасних зморшках під очима.
Сплеснула від подиву в долоні.
Сплеснула й, впізнавши князя, враз зблідла, карі її очі скрикнули й метнули в Яна ненависну стрілу. Боярин непомітно перехопив стрілу на лету, зламав об коліно, показавши жоні кулак, що означало: мовчи, бабо, не осором ні мене, ні себе перед гостем, ні в гостя честі не відбирай.
І Параскева зів'яла.
І Параскева, гнівна, розгублена й водночас чоловіковою погрозою налякана, низько схилилася перед князем. Ярослав помітив на її віях сльозу... помітив і чомусь йому здавалося, що братишанська бояриня низьким, скропленим сльозою поклонцем прагла щось приховати... очі свої ховала, щоб не виповідали, не просили й не проклинали. Поклонець таїв у собі багатозначність. "Перший його знак — покірливість і готовність служити волостелину. А другий знак... третій знак... четвертий?...— розгадував їх князь.— Вони певно означають, що Параскева боїться мене із-за Настусі, і через неї — ненавидить. Ян не втерпів і похвалився жоні, що надумав підсунути сестру князеві в любаски. Це стривожило бояриню, вона, мабуть, христом-богом просила відступити від дівчини, але той затявся. Свідчення цьому моя поява в Братишанах. Але ж, боярине..."
— Що маєш повісти мені, Параскево? — спитав її князь, заглянувши у вічі.— Чи не бажаний я в тебе гість, чи...
— Бажаний, осподине, зело бажаний,— сіяв Ян лестощами.— Честь для нас велика, — тулив долоні до грудей.— Ану, Параскево, застеляй стіл, клич-но Настусю.
— Почекай,— перебив його князь,— Не тебе питаю, а ґаздиню твою, бояриню.
— Нащо її питати? — відмахнувся Ян. — В жінки волосся довге, а ум короткий. В цій господі моє слово — закон.— Княжий співець тремтів од страху, що Параскева бовкне щось нерозважливе, образливе для князя.
— Я шаную закон твоєї господи, але не можу не пошанувати ґаздині. Якщо твоя ласка, то лиши нас ненадовго, маємо порозумітися в чотири ока.
Ян був згідний на все.
— Ну, говори, братишанська сподине, — обізвався до неї князь, коли зосталися самі.— Припасла ти для мене слів цілу торбу.
— Та припасла, княже, — призналася.— Радая, що...— І раптом опалила ненавистю, мов чорним вогнем.— А ще втішніша була б, коли б на цей раз ти обминув Брати-шани.
— Чом?
— Сам здогадуєшся,— дихала важко.— Надумав чоловік віддати Настусю, сестру свою рідну, тобі на забаву. Правда?
— Може, й правда.
— Ото ж. І ти, про якого говорять, що мудрий єси, справедливий, спокусився? Невже мудрість никне супроти похоті?
— Мішаєш мене з гноєм, боярине, — дорікнув стиха й підійшов до вікна. А міг би тупнути ногою, як на пса, в його волі було грізним словом заткати їй рота або кликнути Яна, котрий, певно, підслуховує під дверима, щоб покарав її по-своєму. Міг би... Та тільки... за що карати? Хіба не закономірним є гнів Параскевин, осуд її? Чи не з шляхетних побуджень боронить вона Настусю? Адже має перед собою власне життя, понівечене батьком моїм Володимиром?
— Даруй мені, — запізніло жахнулася Параскева того, що сказала. Впала Ярославу до ніг.— Не повинна я... каюся. Це я з страху за Настусю... май до неї милосердя, княже. Ти, мов вітер, котрий мимоходом, граючись, зламає вербичку й котить-летить собі далі. У вітра простори незміряні... вербички нераховані. Прошу тя: бодай над одною вербовою долею замислися, княже, і пожалій.
Обнімала його коліна.
Він різко, одним рухом підняв Параскеву й посадив на ослін.
— Годі, боярине. Подумай, що й мене, може, треба пожаліти.
— Тебе? — стало їй смішно.— Князя?
— Так, і князя теж! — крикнув Ярослав, забувши, що стіни мають вуха.— Ніби князь не з того тіста, що й інші люди? Чи мені, зовсім зеленому на той час отрокові, не зав'язано світ з жоною, як оце тобі з Яном?
— Пс-с-с! — схопилася з ослона, приклала палець до уст.— Мовчи. Не відаю, князю, як ти, але я уникаю згадок... боюся згадок. Я живу одним днем, не зазираю в минуле і не вгадую будуччини. Так легше.
— Ой, ні. Жити, Параскево, у світі, який не має вікон і дверей, куди не пробивається ясного променя — страшно. Це — примирення, збайдужіння, сліпота духовна.
Вона тильною стороною долоні протерла очі.
— Ну й що ж? Я давно осліпла, нікого й нічого не бачу... не вмію бачити.
— А я вчора угледів віконце,— відкрив несподівано князь свою таємницю.
— Не боїшся, що віконце твоє зачинять, або очорнять, або заб'ють дошками хрест-навхрест? Врешті, може й таке бути, що віконце те не для тебе прорубане.
— Ні, Параскево, не боюся,— мотнув головою.— Хай воно навіть не для мене... Я од нього нічого не жадаю. Бо хіба збереш промені сонячні у сніп, сховаєш його у черес або наповниш ним коробицю? Променем можна милуватися, грітися його теплом. І за це дяка господу.
Параскева глянула на нього уважно.
— Любиш її... Настусю? — В запитанні і радість, і тліло недовір'я.
— Не будемо говорити про любов. Де про любов говорять — там вона не ночує. Одне скажу: вір мені. Хай зостанеться все так, як є... я з твого дозволу посиджу тут трохи й надивлюся у своє вікно.
— Ти?
Ані не зраділа, ані не здивувалася, ані не збентежилася, мовби князі до Братишан приїжджали щоднини. Під віями спалахували бісики дитячої пустотливості.
— Ти направду князь?
— Направду, Настусю.
(Продовження на наступній сторінці)