Добротвор переходив від одного новоука до другого; тому щось показував, тицяючи пальцем у навощену дошку, тому неголосно пояснював, того підбадьорював кивком голови або поплескував по плечі, а того кирпатого боляче смикнув за чуба, і отрок аж писнув.
Ой пищать, мабуть, новоуки від суботніх різок; он півкопи лозин стирчить за іконою богородиці — нагадування для збитошників та лінтюхів.
А потім Добротвор звелів русявому новоуку читати псалтир. Чому якраз русявому? Може, він найкращий, найстаранніший, і Добротвор хоче похвалитися. Що ж, це добра хвальба.
— "Блаженний муж, котрий не ходить на раду нечестивих і не стоїть на путі грішних, і не сидить на зборищі розпусників..." — тремтів попервах дзвінкий голос отрока — хвилювався книгочей. Далі заспокоївся, і перший Давидів псалом поплив рівно, молитовно.
Не один раз Іван Русин слухав Давидові псалми, сам колись їх учив; розумів також, що у хоромині шкільній Клим Добротвор не творить чуда, а проте його теж, мов новоука, трусила остуда.
— Чий син будеш? — спитав отрока по закінченню читання.
— Батько мій коні глядить у князя,— засоромлено понурився новоук. Було новоуку років десять-одинадцять, на ньому чоботята латані, сорочка — з грубого полотна.
— Це все 'дно, що боярин,— реготнув кирпатий. Хлопець, видно, зух, палець йому в рот не клади.
— Но-но, поговориш у мене,— погрозив Добротвор пальцем.
— Передаси батькові, — мовив тим часом Іван до русявого, — щоб нині надвечір на Золотий Тік прийшов, до купця Семиволоса. Куплю тобі за старання у науці книжній каптан і чоботи.
Хлопець розцвів. Приятелі його й собі почали просити:
— Послухай нас... ми теж читаємо гладко. "Правда, вони читають гладко... правда, усім чадам
небагатих служилих людей хочеться нових чобіток, але я сам бідний. Може, не тре було... може, помилився я, що одного з-поміж багатьох вирізнив і нагородив. Учинив це я у пориві, з утіхи, научителю Климе, зрозумій мене.
І не знаю, научителю Добротворе, чим би я тебе винагородив. Чим? Дарую тобі свою любов".
II
Видиво це було? Омана?
Князь Ярослав завмер у густому вільшняку, остерігаючись поворухнутися й навіть глибше дихнути, щоб видиво дочасно не сполошилось.
Князь давно пережив зелене отроцтво, минувся той час, коли обдає вогневицею зблиск жіночого коліна, він уже пізнав жіночу звабу, мав сина, а проте почувався завороженим, очманілим новачком на любовному поприщі.
У кількох кроках від його засідки купалася в річці дівчина.
Дівчина не мала й гадки, що за нею підглядають. Падала дівчина дзвінко пластом на воду, розсіваючи іскристі краплини. Пливла дівчина, як риба, тіло її в'юнке і сильне світилося в зеленкуватій воді. Врешті вичалапала на мілке, де вода сягала литок і, заклавши за шию руки, стала вигріватись проти сонця.
І проти князя...
Ярослав похітливо вимацував кожну лінію її тіла і не міг налюбуватися їх досконалістю. Хвилинами сумнівався в реальному існуванні голої дівчини, вона скидалася радше на русалку... лише в русалок, певно, такі точені, мовби з білого мармуру, стегна і настовбурчені, як груші, груденята, й буйна грива смоляного волосся, і лебедина шия, на якій зеленою ниткою вигравало скляне намисто.
Але ж, о боже, як дізнався боярин Ян, син Чагрів, що в Уняві-ріці посеред гожого дня полощеться русалка?
Хто ж вона?
Доня якогось боярина? Смерда? Ян нічого не пояснив, він зостався з кіньми у балці. Тільки й сказав:
— Я обіцяв утішити тебе, княже. Слово своє нині сповняю. Іди прямо на оті вільхові корчі, там зобачиш... А що побачиш — бери. Для тебе сокотив.
"Для мене боярин беріг оцю дівчину? Похвально, похвально вельми. Винюхав гостроносий підлиза, що за тридев'ять земель урвався б я од жони своєї княгині Ольги, що ночі з нею гіркі".
Дівчині, видно, надокучило вигріватися проти сонця, вона ще трохи поплавала й рушила на берег... пішла просто на князя. Під кущами на сухій вербовій колоді біліла її одежа.
"Зараз одягнеться й зникне... і не справдиться обіцяна Яном утіха. А я, мов німий бовван, завмер у корчах і боюся вийти до неї, встидаючись її наготи. Чого встидаюся? Чи страшно мені нарушити вірність княгині? Смішно... Князь я... Зараз вискочу з кущів і візьму її. Візьму не задурно, віддячуся по-княжому".
Рішуче ступив до річки.
Захмілів. Кров стукала клевцями в скронях, вогонь сушив губи і маслянив очі. А все ж через хміль викрешувалось: "Хай вона, русалка чорнокоса, побіжить, хай рятується, тоді наздожену, зімну, обцілую".
Вона ж стояла як укопана, стояла розгублена й огні-вана. Щось говорила. Не відразу дійшли до князя слова:
— Чи не соромно тобі, витязю?
— Чого ж соромно? — хрипло спитав,— Ти така красна. Візьму тебе.
Зачула в його голосі вагання і просьбу. Це її втішило.
— Як так візьмеш? Ніби я тебе знаю? Чи люблю? Хіба жона я тобі шлюбна?
Лебеділа розсудливо, мовби й не про неї йшлося, мовби не стояла перед ним гола, манлива і беззахисна. Князь мимоволі заслухався, руки, що простяг було, опали, замість того, щоб стиснути її в обіймах.
— Люблю тебе,— мовив глухо. — Тому візьму.
— Ніби ти пес? — докоряла.— Або жеребець з дикого табуна? Як візьмеш мене без згоди? Лише в звірини так. І в князів.
Грім на голову.
— У князів?
— Авжеж. Знаю жону одну, дівкою сором прийняла від князя Володимирка. Сила, кажуть, дуби пригинає. Карається тепер за нелюбом.
"Даремно її слухаю. Близько вона, візьму..." А говорив інше:
— Я не такий.
— Вірю — не такий. Ти добрий, звіром не станеш.
— Ой потопчу,— швидше благав, ніж погрожував.
— Ні. Відвернися. Сорочку вберу. Робив, що сказала.
Заворожила його розсудливою впевненістю? Торкнула в ньому людяну струну? Чи, може, втратив принагідну хвилю? Як би там не було, тепер її не зачепить. Страждав би від її плачу. Уявив дівчину на мураві потолочену, на хвилях Уняви-ріки побачив її вінок. Поплив дівочий віночок у ковбур, закрутив ним водовир. І нема його, втопився. Ні, ні. Інша справа, коли б покохала, назвала б ладом. Досить, що має вдома нелюбу.
— Чия будеш? — не осмілювавсь глянути на неї, дарма що вже була одягнута.
— Є у Галичі княжий співець Ян, син Чагрів.
Я — сестра бояринова, Настуся. Живу тут у його вотчині. А ти?
"Янова сестра? Рідний брат заохочував мене: "Візьми її"?" — жахнувся.
— Гніву на мене не май, Настусю,— почав вибачатися.— Не з добра сюди приблудив. Ладу шукаю.
— Знайдеш,— мовила розчісуючи коси.— Такого молодця кожна полюбить.
— А ти... ти полюбила б? Погрозила пальчиком:
— Швидкий єси, незнайомцю.— І задумалася,— Не вмію ще любити.
"Гадаєш, Настусю, що я вмію, ніби я когось любив? Лишив мені батько землю, стіл у Галичі, челядь, срібло-злото, жоною нагородив. Багатий я... і бідний".
Жартував:
— Тать я.
— Воно й видно,— ямки на її личку повнилися веселістю.
— Якщо не віриш, що я тать-головник, то поцілуй.
— За віщо?
— На завдаток. Щоб пам'ятку мав про твою науку.
Інша не зважилась би наражатися на нову небезпеку, а Настуся стала навшпиньки, бо виріс молодий князь високим, і цмокнула в щоку.
— На, маєш пам'ятку.
Зовсім близько бачив її очі, карі, продовгуваті, як сливи, ласкаві.
— Смілива ти, Настусю.
— Та де смілива. Спершу напав страх. Ледь не вмерла. Але я завжди вірю, що в людині людяного більше, аніж того чорного, бісівського.
Мовить, як з книжки читає.
— Хто тебе дивної віри навчив? Брат?
— Отакої, він навчить...— спохмурніла. Заквапилась.— Чекають мене вдома. Прощай.
— Підожди,— просив Ярослав. — Чом не відповідаєш, чи мене полюбила б?
— Але й ти не сказав, хто єси.
— Князь я галицький.
Стрепенулась. Була б втекла, коли б не втримав за руку.
— Не бійся. Не вчиню нічого злого,— і припав устами до її пальчиків.— Тепер біжи.
Вона бігла й оглядалася... бігла й оглядалася. В кущах зупинилась і звідти спитала:
— То правда, княже, що тебе силоміць отець твій князь Володимирко оженив?
— Правда. Все правда, Настусю! — понурив голову.
— Вибач...
Шелест пішов вільшиною. "Вибач..."
Вибачення її тихе жило у ньому, шелест вільшини жив, і жило сонце, і жила Унява-ріка, і чистий жбан прозорий, і Настусині очі.
Двигав у собі несподівано знайдений скарб і не відав, що з ним чинити. Посіяти в полі? Пустити птахою попід хмари? Виспівати піснею? Чи викричати криком?
...Боярин Ян, розморений на сонці, спітнілий і сонний, підвів коней і вкрадливо позирав на Ярослава. Мовби питав: "Ну що, потішився, княже?"
Князь перехопив його погляд.
— Страшний ти Яне... Рідну сестру... Боярин гнувся в каблук:
— Що мав-єм найдорожче — тобі офірував.
— Бог оборонив мене від твоєї офіри,— перебив князь.— Оборонив, щоб нагородити.
— Чим? — бистро зиркнув на нього співець.
(Продовження на наступній сторінці)