Спомин про Любану, як вітер лампадку, погасив веселі росяні розсипи. Русин повернувся лицем до города. Пліснеськ, осторожений стінами й валами, здався йому похмурим. Та він таким і був: зруби численних будинків, що тулилися на посаді один до одного, як близнюки, чорніли старим дубом, а дахи — старою драницею. Усе тут дихало давниною, зеленим мохом. Правда, позавчора, коли тільки-но приїхав у Пліснеськ, Русин не помітив його похмурості. Йому навіть сподобалася тиха задумливість города, дубова кріпота... кріпота Пліс-неську конче потрібна, адже стоїть він на волинському порубіжжі й стереже разом з Божськом та Олеськом Галицьку землю.
Непривітність города почала різьбитися, впадати Йванові у вічі вчора після розмови з княжим посадником Данилом Гарбузовичем. Посадник теребив густу і руду, як хвіст лиса, бороду, й казав, що сумнівається, чи старійшини градські пристануть на слово Ярославове. Ні, він, посадник, не проти науки княжої, князь це гаразд придумав, але... хто знає, чи потрібно її у порубіжній глухомані? Навчителю треба від города урок давати... чада від звичного діла відривай, а вони — помічники у кожному домі.
Мовби у воду дивився посадник Гарбузович.
У полуднє старійшини пліснеські, що зібралися у посадській гридниці, побожно вислухали грамоту молодого князя про книжне учення, з не меншою також увагою прийняли Йванові палкі слова про користь від книг мудрих. Коли ж він закінчив, з лави підвівся юрливий купчина з приплюснутим носом.
— Мудрий наш князь,— почав він з похвали,— й зело мудре діло задумав... Хай господь за це продовжить йому літа. Князь мислить широко, з висоти золото-кованого стола бачить усю землю, як на долоні. Він мовби наш земний бог. Чи не правду мовлю? — звернувся купчина до попа, що дрімав у кутку.— Одне діло — Перемишль, Галич, Теребовль, а зовсім інше — наш Пліснеськ. Там від книжного учення — користь... у нас учення зайве, ми на порубіжжі стоїмо, нам воїв треба ростити, а не книжників. Для книг попів маємо, дяків — і досить. А хто хоче чад своїх книгами просвіщати — то зробить це вдома. Отже, чесні мужі, пощо будемо сушити собі голови з навчителем, його уроком... а ще мусимо дбати громадою про дах над головою навчителя та його учидлища, про книги, які вельми дорогі, та азбуківники. На все це знадобляться гривни. А ми люди убогі, порубіжні... До того ж у грамоті прямо не пишеться про Пліснеськ, князь лише нам радить... наша воля на його раду пристати або ж ні. Чи як думаєте, чесні мужі градські?
Старійшини тепер нічого не думали, вони тільки вдавали, що морщать лоби. Насправді ж ще до Йва-нового приходу до гридниці вони вирішили: зайве-бо учення книжне для пліснеських чад. Хай ліпше вчаться ремесла якого... з ремесла хліб будуть їсти, а книга — марниця. Для Русина це не було новиною, в інших городах теж нелегко йому доводилося. Щоправда, в городах тих інших побіч з ворогами книги він знаходив серед старійшин, як Романа Іванчича в Коломиї, наприклад, і ревних її поборників.
А тут відчув, що уткнувся чолом у глухі ворота.
Йому, може, треба було спокійно добирати ключі до воріт, крапля води, кажуть, камінь довбає, а він розпалився, поліз на ворота приступом.
І з нічим вибіг з мовчазної гридниці.
День хилився до заходу. Сонце низько висіло над Вороняками. Вечорова студінь, що віяла з лісів і дебрів, обіймала Русина, він поволі остивав, проймався розсудливістю. Дарма кричав у гридниці: княжне учення — новина для цього лісового краю. Не кожна щепа приживається одразу на дичці, інколи садівник щепить її і другий раз, і третій. Мабуть, не гоже йому, мов тому нетерпеливому садівнику, який, зазнавши невдачі, лишає деревце рости дичкою... з дички плоди терпкі й малі... на дичках вороння любить гніздитися.
Він спершу не помітив ворон, бо зір його скакав, як олень, попід лісом. А побачивши їх на оболоні,— здивувався. Оболонь побусіла від птахів. Тисячі їх було, хмара... Деякі, ті, що хоробріші, пнулися на схили валів. Поважні й відгодовані ворони чимсь нагадували набундючених градських старійшин. Різниця тільки, що старійшини мовчали, а вороння крячанням своїм заливало Йванові вуха... заливало чорним розтопленим воском.
Русин попросив у сторожового гридня лук-рожанець. Стріла полетіла у воронячий полк. Котрась з птиць скрикнула смертельно... котрась злетіла перелякано, всі ж інші на стрілу й не зважили.
— Одною стрілою нічого не вдієш,— шанобливо й разом з тим трохи зверхньо сказав йому гридень. — Тут гуртом треба... сипнути б хмарою стріл.
Воістину: мудрість у простоті. Чом він сам, Іван Русин, не здогадався: зазнав ти невдачі в розмові з старійшинами, спробуй щастя з малими людьми.
— Дякую тобі за науку.
І він знову став перед посадником.
— Іменем князя нашого Ярослава й правом даним мені грамотою вимагаю: склич віче. Хай усі містечани пліснеські довідаються, що князь думає, аби чада їхні не нипали світом сліпими. Хай чують містечани і рішають.
— Ти що? — волохаті брови Гарбузовича сповзли на перенісся.— Здурів єси, княжий чоловіче, чи забув, що після ворохоби галицької при князеві Володимирку-небіжчику одрізано у вічевих дзвонів язики.
— А ти прив'яжи,— напосідав на посадника Русин. ...Його привезли в Галич закованого в ланцюги ще до
перших заморозків. Княжий печатник Остафій не поспішав кликати ковача, щоб збив з його рук вериги. Ніколи було... Він з перебільшеною увагою слухав метушливого пліснеського купчину, того самого златоуста, який посмішковувався у гридниці з Русина. Купець торочив:
— Ми не проти книжної науки, отче Остафію, видить бог, що не проти. Ми не гірші від інших... Але нам був потрібен час, щоб усе зважити, поміркувати. Куди ж квапитися? А молодик цей, що на возі у веригах, уперся: "Віче скликай, посаднику". Словом, ворохобу явну чинив. У нього, звичайно, грамота є... з печаттю нібито. Однак Пліснеськ запідозрив: а що, коли грамота підроблена? Тому й привезли 'го сюди. Вам тут вид...
Русин не дослухав купця, бачив перед собою вороння під Пліснеськом і чув їхнє крячання.
Чорний липкий віск лився і лився у душу.
Сміявся князь Ярослав з пригоди пліснеської.
А Клим Добротвор зітхнув тяжко.
Русин не надокучав Добротворові: новоуки червоніють при чужій людині, дар мови втрачають. Зате часто навідувався до Русина Добротвор... навідувався з журбою або за порадою.
Якогось вечора зимового Добротвор ускочив у Йванові хороми так прудко, мовби гналися за ним вовки. Іній посріблив йому довгі вуса, очі блищали весело, як після чаші меду.
Рукастий, широкогрудий, він ухопив Івана по-ведмежому в обійми, стиснув, аж кістки хруснули.
— Терпи, дієписцю, — басив.— Терпи й не вельми витріщайся на Клима. Сьогодні мої новоуки псалми Давидові почали читати: літера до літери — слово вродилося. Слово до слова — мисль виражена. Хочеш їх почути?
— Питаєш. Це й для мене радість.
— Тож-бо і є — радість. Були собі отроки, блукали в пітьмі, як сліпі кошенята, книга для них — за сімома замками, письмо для них — таїна чародійська. І ось послав бог день, коли псалтир відкрився їм як початок. Тепер дорога до знань проторена — хай ідуть.
— Хай ідуть,— святочно повторив Іван. — Лише пильнуй, учителю, від тебе великою мірою це залежить,— щоб на псалтирі отроки не зупинилися. Куй з них книжників-філософів, поетів, писців, навчителів. Будуть вони для землі Руської як сіль.
— Амінь,— гупнув Добротвор кулачищем у груди. Й одразу додав: — Чи нема в тебе, дієписцю, чим закропити душу. З такої нагоди...
З такої святешної нагоди Русин поклав на стіл жбан вина, вистояного в княжих медушнах. Пили.
Пахуче вино галицьке.
Наступного ж ранку, коли Русин відчинив двері учидлища, то побачив Добротвора зовсім інакшого, ніж той був учора: замисленого, врівноваженого. В потертому каптані з чорного сукна й поруділих чоботях він скидався на збіднілого купчину. Високе його чоло і глибокі очі свідчили про розум. "Таких Добротворів на Русі — жменя,— думав Іван.— Жменя або пригорщі..." Виявилося це тепер, коли по всіх майже монастирях, а де їх немає — при церквах почали закладати учидлища, подібні до галицького, Новоуків не бракує, але не бракує також навчителів не тільки з кола монастирської братії, а й з кола тих, що їдять хліб з торгівлі, рукомесла або з ратної справи. Вони — зерна, з яких уродиться туге колосся.
В шкільній хоромині посіяно тишу, чутно, як посапують отроки, схилившись над вощеними дощинами. Новоуки писали, писання давалося важко: у того русявого піт краплився на чолі... той довгобразий язик висолопив... той раз по раз носом шморгає. Сиділо їх до десяти. Іванів погляд цупко, прискіпливо обмацував по черзі кожного... прагнув Русин у цю хвилину володіти даром ясновидця, щоб угадати їхню долю. Угадати, чи буде мати отча земля від них користь? Годі, звичайно, сподіватися, що всі присвятять себе важкій і безконечній роботі книжника; той перейме рукомесло вітця свого, той захопиться торгом, того вабитиме княжа служба... Ні, не виворожиш тепер їхньої долі. Одне відомо: ким би вони не стали, коли виростуть, яку б роботу не сповняли, але книга для них уже не буде недосяжною загадкою або тільки річчю, рівноцінною десятьом парам волів. Вони пізнають духовну вагу книг, а отже — справжню їх ціну. Вогник у душах їхніх запалено — посвітліє на отчій землі.
(Продовження на наступній сторінці)