Навіть отець Остафій, найближчийlt;до Володимирка муж, і то інколи шукав глибшого смислу в запальних рішеннях свого князя: що означає його вічна плавба проти течії? Звичайнісіньке самолюбство? Жадоба нових земель? Чи промисел господній обрав Володимирка на розбудовника Галицької волості? Так само розбудовує Русь князь Юрій Суздальський. Тільки Володимирко та Юрій з численної братії князівської не дуже зважають на окрики великого князя київського, а то й піднімають на Київ меч. Володимирка, правда, поки що перемагають і принижують, і, здавалось би, повинен він раз і назавше сидіти каменем у своєму Галичі, як побитий пес, повинен би... а він щоразу воскрешає з попелу й гострить новий меч.
Гострить-то гострить, а невдача Звенигородська, яка сталася шість років тому, тяжко вдарила по Володимиркові: ні полків тобі, ні срібла-злота. Інший змирився б, а він заходився поповнити скарбницю правдами й неправдами, обкладаючи непосильними податями смердів та ремісників, і... викликав ворохобу в Галичі, через яку замало не втратив отчий стіл. Князь покарав ворохобників жорстоко, як ніхто до нього не карав, але ворохоба навчила його розуму: хочеш їсти мед — не розполошуй бджіл. Тепер учився ґаздувати: Краснопіль — городок над Золотою Бистрицею, Коломия над Прутом — денно і нощно варять сіль. Нові соляні варниці задиміли у Дрогобичі і під Перемишлем. Сіль — золота жила Галича. Якраз завдяки солі князь Володимирко торік зумів вивести під Перемишль супроти угрів та Ізяслава сімдесят тисяч воїв, з них добра половина була найнята за Дунай-рікою серед сербів та болгар.
— Насмілюсь пригадати, княже, що лише вчора говорив я тобі про лист воєводи Милодовича, котрий пише: "Не швидше, ніж через сім-вісім седмиць приведу з Болгарії полк наємних воїв". Відомо тобі, що й князьки половецькі, котрі дали згоду служити Галичу за плату, досі не прислали жодного комонника,— перестерігав печатник.
— Тому й тримай Петра Бориславича у сінях подов-ше,— несподівано завершив бесіду князь.
А все ж покликав Петра на третій день. Київський боярин переступив поріг гридниці розмашисто і гордовито, але й не без хвилювання, дарма що бував у бувальцях. Затри дні Бориславич оглянув Галич і переконався: стольний Володимирків город не зрівняєш ні з Перемишлем, ні з Луцьком, ні з Берестям та многими іншими городами. Галич ріс і багатів, одягався в дерево й камінь, осторожився могутньо валами й стінами. І все це наверга-но за неповних десять років, відколи сидить тут Володимирко.
Мусив визнати боярин Петро: помилявся він до цих пір, недооцінюючи галицького князя. Ніхто ж інший, а таки він, Бориславич, назвав його колись, мов недоросля, з яким і рахуватися не варто,— Володимирком.
"Цікаво, чи відомо йому про це?"— шибнула неприємна думка.
Князь сидів на високому стільці, бильця якого прикрашені майстерно слоновою кісткою, золотом і коштовним камінням; князь сидів прямо, по-молодечому, черлене корзно спадало з правого плеча на коліна. Руки зціпив на перехресті оголеного меча. Обіч — на дзиґлику син Володимирків і зять князя суздальського — Ярослав. За їхніми плечима застигли з корогвами два гридні. Великі бояри порозсідалися статечно на лавах уздовж стін. Вони теж опиралися на оголені мечі. Й мечі оці, й нависле склепіння гридниці, й пронизливе око галки — знамена землі Галицької, що була викладена з різнокольорової смальти на чоловій стіні, й уся ця холодна пишнота не віщували Петру Бориславичу удачі.
— Вітає тебе, княже, волостелин київський великий князь Ізяслав,— почав хрипло.— Вітає й питає про здоров'я.
— Дякуємо,— відповів стримано Володимирко.— Ми при доброму здоров'ї, чого й твоєму князеві зичимо. З чим ти загостив до нас?
— Князь великий Ізяслав прислав мене, боярина свого, до тебе з питанням: коли зволиш віддати Погорин-ську волость?
— Кому віддавати? — прикинувся заскоченим Володимирко.— І чому маю Погоринь віддавати?
Сміявся в очі Володимирко.
Петро Бориславич ждав можливої відмови, але зухвалого глузування... глузування з себе й великого князя київського не сподівався.
— Бо Погоринь неправдою ти узяв...
— Не неправдою, а мечем.
— Торік у Перемишлі ти обіцяв, що городи ного-ринські Волині повернеш. Хресну грамоту на це підписав.
— Підписав, боярине. Ти ж був при цьому і бачив: не міг я відмовити уграм та Ізяславу. Чоботом наступили на горло.
— І хрест цілував,— правив своє боярин Петро.— Гріх матимеш.
— Не єпископ єси, боярине, щоб гріхами мене лякати,— скочив з стільця Володимирко.
— Промовляю до твого сумління, княже.
— Не посольське це діло — дбати про чиєсь сумління Язик у тебе свербить — князеві своєму прислужися.
— Ізяслав і твій волостелин,— випалив зопалу Петро.
— Не визнаю над собою іншого волостелина, окрім бога.
— Гординя рече твоїми устами. Будеш каятися.
— Що! — Володимирко впритул підступив до Борис-лавича. Вдарив кінцем меча об кам'яну долівку. — Довгий язик маєш, Петре Бориславичу, гляди, щоб я не вкоротив. Знаєш-бо: мені це недовго. Прощення проси.
Бориславич потемнів. Шкодував, що необережно сипав словами. Уповав: у Галичі шанують великого князя Ізяслава та його послів. Шанують і рахуються. Тим часом...
Оглянувся, шукаючи підтрики в галицьких бояр. Вони теж споглядали на нього насмішкувато й очікуюче: ждали його посоромлення. О, це далеко не ті галицькі бояри, котрі десять років тому недовірливо й неохоче прийняли в Галичі Володимирка. Князь обдарував їх землями, перестав після галицької ворохоби покладатися у своїх замислах і діяннях на поміч простолюду. Бояри стали опорою його стола; в свою чергу, полки Володи-миркові берегли їх, боярів, од усяких несподіванок. Воістину не дурний вигадав: кріпка рука в князя, надійний стіл його — боярам життя миліше, множиться їх добро. Вростали в землю галицькі бояри. Від неї — сила.
— Ну! — крикнув Володимирко.— Прощення проси. Петро вагався. В якусь хвилю ним володіло бажання
жбурнути під ноги Володимиркові хресну грамоту й вибігти— пріч з гридниці.
"Та чи дійду бодай до порога?"
І схилив покірливо голову.
— Пробач, якщо можеш, княже.
— Ось так, Петре,— змилостивився Володимирко.— Буде це тобі наукою, як розмовляти з волостелином галицьким. Князеві ж своєму передай моє слово: не віддам я волості Погоринської. Моя це земля. Іще передай Ізя-славові: хай стережеться. Я не забув зла, ним спричиненого.
Петро.Бориславич поклав до ніг князя хресну грамоту й відступив до дверей.
Це діялося посеред дня, а при заході сонця, повертаючись з церкви, князь Володимир Володаревич раптом вхопився за серце, поточився... Хтось невидимий — невидимим був день сьогоднішній, тривожний і клопітливий — поцілив стрілою в груди. Пекучий біль розлився по тілу, забило віддих. Думки, що не покидали його ні в церкві, ні отут на переходах, котрі вели до палати, про наступну брань з Ізяславом — а брань почнеться, як тільки-но Петро Бориславич дістанеться Києва — думки, отже, розсипалися, мов іржавий ланцюг, на окремі ланки, врешті, ланки ці теж кудись зникли, уступивши місце болеві й чорноті... а чорноти хлюпнуто в очі цілий кухоль.
— Господи...
Ковтнув повітря і чіпляючись за поруччя, почав хили тися долі. Його підхопили отець Остафій, Сірослав Сірославич та інші бояри, що відстояли з ним вечерню.
— Лічця кликніть! — гукнув отець Остафій.
— Не треба... Доконав ня таки Ізяслав,— устиг вимовити князь.— Сина мого... Ярослава любіть... волость пильнуйте. Це мій вам заповіт. І вмер.
— Ти мудро розсудив, княже,— перший сколихнув застояне мовчання Іван Русин.
— В чому ж мудрість моя? — Ярослав не по-княжому сів на поріг гридниці, яку щойно залишили великі бояри. В думках він припадав до деревища свого батька, що споряджений лежить у придворній церкві.
Така несподівана... така невчасна смерть. Ніби смерть буває колись вчасною?
— У тому, що звелів наздогнати Петра Бориславича у Болшеві й повернути його в Галич... що перепросив за поганьблення, вчинене над ним небіжчиком князем, і засвідчив свою покору князеві київському. Ізяславу цього досить. Брань зупинена, меч кинутий в піхви. Ти врятував од погибелі сотні життів.
— Чого ж бояри мої думні, а найперше Сірослав Сірославич, противилися цьому? Адже ти чув , що казали тут... ніби збочую з второваної батьком стежки? Гаразд, що підтримав мене печатник Остафій.
— Боярська дзвіниця низька, княжа — висока. З неї видніше... Адже було покладено на важниці людські життя. І без цього розлито ріки братньої крові. Ворогам нашим, половцям, це на руку.— Русин говорив з молодим князем як рівний з рівним. Цього домагався сам Ярослав, коли вони заприятелювали після тисменицької виправи. Не мав тоді княжич товариства милішого від Івана Русина та каліграфа Радила Новгородця.— Ну, а стежку, Ярославе,— продовжував Русин,— якщо себе шануватимеш, протопчеш свою, відмінну від батькової. Вочевидь це трудніше, ніж ступати за переднім слід у слід. Зате й честь більша.
Ярослав Осьмомисл літа 1187-го тримав на колінах бокате веретено й розмотував з нього нитки. Пучками пальців уперто вимацував різницю між ниткою, яку сукав батько, і ниткою своєю. І не знаходив. Соталася таки одна й та ж нитка, де рівна й міцна, як волосінь, а де тоненька або ж груба й розчухрана.
(Продовження на наступній сторінці)