— О, вже похвалився наш старий? У нього добре серце, бачить моє старання. Якось він сказав: "Гріх тебе тримати в підручних, сам твори. Заробок більший". Але навіть він, майстро зело досвідчений, у душі почувається унотом. Всі ми, якщо по правді сказати, вічні уноти, вічні новоуки, бо камінь на камінь не схожий. Кожна чиста плита, яка лягає на твій стіл, — обліг, який всякий раз мусиш орати по-новому. Ти ж бо сам учив мене простої науки: чим далі в ліс — тим більше дерев.
До мови Добромирової прислухався унот, який поруч тесав камінь. На користь йому почуте, прийде й до нього час, як оце до Добромира, показувати, виставляти на людський суд засіяне своє поле. Наступить і його черга хвилюватися: а що ж побачать і візьмуть з його поля сторонні люди? Дорідне колосся? Кукіль?
Добромирове поле невеличке — довжиною шість і шириною дві п'яді. Білий кам'яний брус лежав перед ним на грубому, збитому з обаполів, столі. Майстро, мабуть, щойно працював над ним, бо не встиг прибрати мису з мокрим піском, долота й клепачі.
— Дивися.
Іванове око спершу розгубилося перед кам'яним мереживом, потому вловило ритм ліній рельєфу... вловилс й замилувалося, і побігло по рівчаках, досконало відшліфованих після долота мокрим зернистим піском. Лінії були ключами-дорогами, що вели до цілого... вели до Добромирового поля, яке раптом поширшало і стало глибшим. На його просторі здибилися у затятому герці дві дивні істоти: в істот собачі голови, довгі гострі крила й зміїні туловища. їх лапи, озброєні пазурами, товкли, ламали, чавили виноградні кетяги, і глибина поля, здавалося, постогнувала від напруги й рику. Увесь рельєф двигтів жаром боротьби, дикої сили й зненависті. Іван зажмурив очі, але й при стулених віях, у собі, видів собакоптахів, вони вповзли до нього й нуртували думку. І за це повинен би похвалити Добромира. Та, замість похвали, відступаючи крок назад, спитав:
— Навіщо ти так... страшно? Що хочеш цим сказати?
— Я так задумав, мій добродію, — відповів майстро.— Камінь цей вмурують над дверима до хором єпископських. Я ж інші бачу двері... двері до людських душ.
Завжди товчеться біля них зло, котре прагне скочити всередину, полонити нас і потолочити наш виноград. Шкода, але іноді це йому вдається, — посмутнів Добромир.
— Якщо під виноградними гронами розумієш добро, то пригадай: виноградна лоза з черенка виростає.
— Так, але хто лічив, скільки черенків усохло? Сади виросли б з них неосяжні.
— Коли б кожний, хто переступатиме поріг нового дому, вмів прочитати з твого каменя біль за усохлими садами.
— Я плекаю надію. Інакше, навіщо гризти цей камінь? — блиснули заповзято очі Добромирові. У них горіло натхнення і віра у велике призначення мистецтва. Він не помітив, що віру цю святу запозичив з вечорових Іванових бесід: Русин його підспудні потоки-пориви направляв ненав'язливою рукою в єдине жолобище. Тепер вона, віра в силу мистецтва, стала власною, Добромировою, в ній він бачив смисл своєї праці.— Інакше,— продовжував Соколян, — навіщо б я воскрешав з пам'яті, оживляв, давав зриму плоть тварям, званим смоками, про які повідала мені в казках баба Предслава? Я з дитинства уявляв зло в образі смока.
— Зло многолике, мій приятелю, — обережно поправив його Русин. — Одначе це добре, що уявляєш його по-своєму. Кожний хитрець повинен по-своєму бачити речі, навіть ті, які промигтіли перед тисячами очей... і повинен неповторно повідати про них, показувати їх людям. Так учив і наставляв учитель мій Продром.
Увечері Русин писав у своєму "Хронографі": "...Серед багатьох хитреців галицьких, чиї імена я вже згадував, хочу кіновар'ю написати ім'я Добромира Соко-ляна. Ім'я це поки що невідоме в Галичі, Соколяна не запрошують наперебій бояри і багаті містечани, щоб різьбою прикрашав нові палати. Та свідчу тут і пророкую: великого мужа матиме Русь на цьому поприщі. Великість його природна, бо природні корені живлять цей молодий ще хист. Він сказав мені сьогодні: "Я узяв цих смоків, яких бачиш на моєму кам'яному різьбленні і котрі означають зло, з казок моєї баби Предслави".
Хто замолоду черпає з криниці народної, у того ніколи не висохне душа від спраги".
IV
Такого не прощають...
Князь Володимирко був певний, що король угорський Гейза та великий князь київський Ізяслав не простять йому побиття десятитисячної угорської раті під волинським городком Сапогинею. Полк той вів з Угорщини на поміч Ізяславу його син і зять Гейзи — Мстислав: угри поспішали допомогти Києву в його брані з Юрієм Долгоруким. На річці Рут Юрій був переможений без помочі угрів, і ця вість, очевидно, вельми втішила Мстислава та угорських банів. На радощах вони сіли пиру-вати. Князь Володимирко, який стояв на той час у Божську, опечалений невдачею свого тестя Юрія, швидким і скритним переходом досяг Сапогині, вночі напав на захмелілий угорський стан і...
І тільки Мстислав Ізяславич з малою дружиною врятувався від погибелі, доскакавши до Луцька.
І ось вістуни доносять, що на галицьке небо сунуть чорні хмари: король Гейза перейшов Дуклянські ворота і тримає путь на Перемишль. Ізяслав з київським полком, усіма чорними клобуками, полками волинських князів — своїх родичів, прямує старою дорогою з Володимира на Крилів, Тарногород, теж маючи на оці Перемишль.
"Ну що ж, воріженьки, — думав Володимирко, — ласкаво просимо. І на цей раз, якщо господь поможе, поб'ю вас. У полках моїх сімдесят тисяч воїв".
Володимирко потирав долоні, що свербіли, — просили меча, й пригадував той скрутний час, коли крадькома від галицького віча й зневірених поразкою під Звенигородом бояр гартував із кметів перші сотні постійної дружини, мріючи про могутність ромейських когорт.
Та минулося...
У тому минулому він раз і назавше відрізав язик вічевому дзвонові, бояри і купці теж відчули міць його руки. Бо не сотні, а тисячі — цілі болгарські та сербські когорти, найняті за Дунаєм, стоять готові до брані.
Під Перемишлем, однак, когорти найманців не втримали бродів через Сан і, затиснуті уграми й киянами в улоговині між Саном та його притокою В'яром, були розбиті і розсіяні. Ой, полягло тоді болгар і сербів без числа... Щастя, що галицький полк урятувався, запершие? у Перемишлі. Володимирко знову, як під Звенигородом.
був змушений вдатися до підкупу... на цей раз угорських банів та єпископів. Через послів своїх — печатника Остафія та Звенигородського посадника Збігнєва Івани-ча просив Гейзу:
— Королю ясний, змилуйся, і не віддавай мене на поталу Ізяславу. Згадай, іцо не раз я ставав до помочі батькові твоєму сліпому Беллі, а моєму тестеві.
— Змилуйся,— підтакнули куплені угорські єпископи.— Князь Володимир поранений лежить... при смерті. Гріх візьмеш на душу.
Уговорили-таки Гейзу.
Король послав до Перемишля своїх воєвод, Ізяслав — своїх. Володимирко, спеленаний полотном, під яким не було й малої рани, цілував хрестик, що ніби був збитий з хреста, на якому вмирав син господній, і підписав грамоту, в якій говорилося: "Навічно зрікаюся Погоринської волості... в покорі до кінця живота свого буду ходити під орудою князя Ізяслава... королю ясному Гейзі за видатки похідні заплачу дві тисячі срібних гривен".
Що хотіли, те й писали у грамоті переможці. їх сила і їх воля.
А він, заледве мирники покинули ложницю, схопився на ноги і люто погрозив їм услід кулаком.
І кулаком розтирав лівий бік. Серце то бігло шалено, б'ючись, об клітку ребер, то завмирало, як завмирає у кузні вогонь, коли майстро забуває полатати дірявий міх.
Ще тоді у Перемишлі, може, почав умирати князь Володимир.
У Перемишлі починалося, в Галичі — звершилося.
Веретено Ростиславичів успадкував княжич Ярослав цілком несподівано.
Це сталося літньої днини, коли великий князь київський Ізяслав прислав до Галича боярина свого Петра Бориславича, мужа "чоластого, вельми красноречивого, характером — нетерплячого. На Русі знали його також як великого книжника і літописця київського.
Ні, не по-гречному повелися в Галичі з київським боярином.
— Передай послові Ізяславовому, що тут я волос-телин: коли схочу — тоді й покличу 'го в гридницю! — скипів Володимирко, зачувши від печатника Петрову вимогу.— Я не поспішаю дізнатися про Ізяславове слово.
Хай жде Петро седмицю або й дві. Поки пиха з нього спаде.
Ходив прудко по хоромині й розтирав долонею груди там, де серце, яке після Звенигородської поразки майже щоднини давало про себе знати. Добре, що воно взагалі ще б'ється, особливо після торішньої ганьби під Перемишлем.
— Заспокойся, княже,— Остафій пробував утихомирити князя.— Муж Петро...
— Це той Петро Бориславич, котрий торік тицяв мені в Перемишлі хрестик цілувати?
— Він, княже,— кивнув головою отець Остафій.
— Тим паче, хай жде. А не хоче — скатертиною дорога.
— Це призвело б до нової брані,— попередив печатник.
— Хіба, гадаєш, він з добром приїхав? Нам до брані не звикати. Рано чи пізно, а зіткнемося ми з Ізяславом не на життя, а на смерть. Тісно нам обом на Русі.
(Продовження на наступній сторінці)