Коли батько вперше назвав ім'я цієї княжни, то, правду кажучи, Ярослав зачув у ньому лагідну струну, ніжну мелодію, звабливу округлість: Оль-га. Через це не дуже й перечив батькові, коли той повів розмову про весілля. Та й пощо дурно перечити, адже заведено на Русі: князь-батько вибирає синові водимицю. До того ж Ярослав був зеленим отроком, кров у ньому шумувала при одній згадці про жіночі пестощі. Шкода, звичайно, що сам не зустрічався віч-на-віч з тією Ольгою... а принизливо, коли тобі, як робу, дають жону. Міг би сам вибрати. Є серед галицьких бояришень білі лебідки.
Та хай буде Ольга-княжна, доня великого князя київського Юрія. Воля батькова — закон.
Вона приїхала в Галич з величезним обозом. Міцні, ковані залізом вози вгиналися під скринями та клунками, на яких похитувалися втомлені дорогою дівчата та молодиці. За возами вигинали шиї осідлані коштовними сідлами арабські скакуни — дар князя Юрія молодому.
Багато, пишно вивінував свою доню, що засиділась у дівах, князь Юрій.
Ярослава віно не цікавило. Стояв з батьком на воротях Дитинця і нетерпляче очікував, поки передній віз, на якому половецьким способом вивершена біла вежиця, зупиниться, полотняні фіранки розсунуться, і він подасть руку судженій.
Яка вона? Красна собою? Статна? Добра душею?
Княжна ступила на землю. Була ростом висока, струнка. На круглому лиці поблимували приязно гю-степо-вому скошені очі. Гарна.
Подав їй руку і повів до батька.
Вів і думав: "Гарна, а чому не схвилювала мене її степова краса? Чому з першої хвилини чужа вона для мене? Бо інакшу любу собі вимріяв?"
Це в полуднє діялося, а ввечері, осідлавши коня, Ярослав гайнув пріч з Галича, від Ольги, від весілля. Сховався у Перемишлі.
Вуй Ратибор прискакав навздогін і передав слово в слово веління Володимиркове:
— Нерозумно чиниш, сину. Мене осоромив і честь князя Юрія надщербив. Вернися. Думай про добро землі Галицької, про її союзника, якого матимеш в особі князя Юрія та його синів. А дівка... як дівка.
Від себе одноокий Ратибор сокрушно додав:
— Скорися, Ярославе. Князі собі не належать. "Скорися, бо так задумано батьком моїм. Скорися, бо
так вимагають бояри. Скорися для добра землі Галицької. Скорися для власного добра. О, Перуне! Невже в покорі сутність життя? А може, сутність його у во-рохобі, га? Хто скаже? Може, повсякчасно треба поставати проти обставин і проти самого себе? І для цього написати на щиті: "Життя — це вічний бунт, ворохоба". Будеш дотримуватися цієї заповіді — залишишся самим собою. Залишуся... та чи втримаю на голові шапку княжу? А що, коли всі, маючи перед очима мій приклад, забагнуть бути самими собою? Легко посіяти ворохобне зерно, тяжко ворохобне жито жати. Отже, смиритися? Бо хто смиренний — той спасенний. Отже, життя — це ланцюг терпінь?"
Думки пливли, мов води у вижолобленому річищі, вода в річищі навесні лупає і підмиває береги, у повідь вона розливається на десятки поприш, і нема сили, яка протистояла б їй.
"Чи дочекаюся я своєї повіді? Чи навчуся лупати береги?"
Князь Володимирко бучні хрестини онукові справляв, котрого на дідову честь нарекли Володимиром... Вино текло рікою.
Бояри не скупилися на дари й на віншування. Сам Володимирко на радощах цілував у чоло невістку Ольгу Юріївну й підливав їй меду в золотий пугар.
Спостережливі, пильні очі в хронографа Русина, якого теж запросили на учту й посадили поміж попами та ігуменами галицьких монастирів. Дарма виночерпії дбали, щоб пугар його був повний, Русин пив мало й через те гостроти зору не втрачав. Втім, не треба було особливої гостроти, щоб добачити роблену веселість
Ярославову. Кожного разу, коли повертався до Ольги, приклеював до губ посмішку; губи сміялися, а обличчя темніло зажурою.
Не радувався він синові, Ольга — йому чужа.
Подумки Русин ганьбив за це Ярослава і... співчував. Співчуття потребувала також Ольга: не люб їй Ярослав. Гірка їх доля. Суджено їм в одному ярмі життєву ниву пройти, дітей плодити, рядитися про людське око в личини щасливої родини, а в личинах тих насправді ні ниточки ясної, ні рубчика теплого. І ні для кого з гостей Володимиркових не є це тайною...
А все ж тільки після того, коли Ольга, поклонившись усім доземно, подріботіла в свої хороми, гості зітхнули з полегшею; слава богу, позбулися скованості. Мав слушність поет, котрий учив: "Коли знаєш, що в калитці твоїй серед монет є один фальшивий гріш, то мимоволі до кожного приглядаєшся підозріло".
Ех, коби лише один фальшивий гріш...
Ось підступив до Івана Русина з повною чарою Коснятко Сірославич. Чого якраз до нього? Щоб поглузувати? Аби помиритися? Гризе його, як черв'як, гріх смертельний?
— Випити з тобою бажаю,—лупав Коснятко посоловілими очима.
І тільки?
Красенем удався Коснятко: високий, стрункий, смоляний ус обрамляє підковою вуста. Голена борода з ямкою. Правою рукою по-панібратськи оперся на Иванове плече, а лівою тицяє межи очі чару з вином.
Несвідома була десниця бояричева, що наструнює тятиву лука...
Луком став Іван Русин, напруженим, готовим до стрілу... луком а чи пращею, в котру, замість коленого каміння, поклали Любанині намистини. Вже мало Йванові бракувало — пальці-бо торкнулися повного пу-гара,— щоб плеснути Косняткові вином у лице. Потому хай буде, що буде.
Проте якась сила не дала пустити тятиву, силою цією не була ані обдумана обережність, і навіть не ляк перед наслідками.
А все ж зняв з тятиви стрілу. Учинив це всупереч чиємусь поглядові очікуючому й торжествуючому, що націлився йому в груди.
Був це Янів погляд.
Співець, примостившись з гуслами на ослоні за Во-лодимирковими плечима, не спускав з Івана очей, які заохочували, повелівали, просили: "Ну-ну, плесни в боярську пику вином, зневаж Коснятка, маєш для цього привід. А вже що Коснятко з тобою вчинить, то будемо видіти..."
"Не дочекаєшся, Янку",— затявся Русин і миролюбиво кивнув Косняткові:
— Вип'ємо. Чого ж не випити з красним молодцем. І обидва витерли уста.
— Не думав я, правду кажучи, що книжники до питва охочі, — віддихавшись, мовив Коснятко.
— Даремно. Книжники, як відомо, докопуються до дна, — весело відповів Русин і посадив боярина на лаву.—А взагалі, що ти знаєш про нас... книжників?
— Мало знаю. Хіба одне: вам належить возвеличувати нашу буєсть.
— Про злочини ваші ми теж повинні писати, — додав Іван, маючи на думці Любанину смерть.
— Говориш так... ніби й мене причисляєш до голов-ників.
— Не впійманий — не злодій.
— Чому ж слід не женеш? — безпечно втягнувся в розмову Коснятко. Йому подобалося запросто розмовляти з Русином, просвічений ум якого хвалить сам князь. Задля ближчого знайомства з ним, власне, й набився випити пугар вина. Хай бачить княжич Ярослав, що Костянтин Сірославич теж не ликом шитий, не одні гульки йому в голові, лови та ристалища. З ученим мужем теж годен ціпи в'язати.
— Слід я догнав, бояричу. Ось він, — Іван дістав з череса шкіряну торбину й висипав на долоню дві сині намистини. Коснятко зиркнув на них байдуже. На вродливому лиці не мелькнуло ні спомину, ні навіть зацікавлення.
— Невже вони нічого не нагадують... якоїсь людини... якоїсь події? — вів обережно Іван свою ладью. Вів закрутами, остерігаючись сплеснути веслом, щоб передчасно не сполошити дичину. Не загадував наперед дичину вполювати... досить зблизька на неї поглянути.
— Бог ми свідок, що ні, — здвигнув плечима Коснятко.
— Намистини належали дівчині, котру я мав узяти за жону.
Іван таки сплеснув веслом. На чолі Коснятковому брижилися стурбовано зморшки: прагнув збагнути підводну течію Іванової мови.
— А хтось перебіг? — кинув навздогад. Вичікував, поки проясниться темне. Тривожно стукала у скронях кров. Неприємний холод повзав за плечима... холод од того, що Іван мовби роздягав його до голого тіла. Коснятко тверезів... про щось здогадувався... і безпричинно, здавалось би, злився на себе, що затіяв з Русином бесіду. Найліпше було б одв'язатися від нього, встати й піти, не треба ні про що згадувати.
Русин притримав боярина за полу каптана.
— Почекай, ти ж бо не дослухав: не перебіг хтось, а силоміць узяв її вінок. Вона втратила з розпуки розум і наклала на себе руки. Я бачив дим... полум'я, в якому дівчина згоріла.— І різко підвів голову.— Хіба не докотилася чутка про її смерть до тебе, га? — тамував Русин у собі тремтіння. Одного тепер боявся: не дай бог зірватися й закричати. Адже ладья його без перепон запливла в найгустіші хащі, боярин ціпенів у непевності, поки що він заціп, але кожної хвилини може схаменутися/ Тоді все пропаде. Косняткові вистачить розуму пояснити боярам, що, мовляв, перепив княжий хронограф, міцне на хрестинах вино.
— Земля різними чутками повниться, — ухилився від відповіді боярич.— Щось тебе не зрозумію: при чому тут я?
Аж тепер блискавка роздерла мозок, при її світлі побачив білоголову дівчину, що билася в його руках.
Русин стежив за виряченими очима боярича... виряченими, але тверезими, залитими страхом. Чув смердючий піт, що пахтів од нього, як від загнаного жеребця. Тепер Русин не сумнівався у Коснятковій вині, тепер міг встати й прилюдно тицьнути пальцем: "Цей, вельможні боярове, і ви, святі отці, попирає закони землі нашої. Суди його, княже".
(Продовження на наступній сторінці)