— Ні, я ж лісовичка.— Посмішка торкнулася її повних губ. Тепер, у сутінках, була ще краснішою. Золоте волосся темніло, як стара бронза. Він зірвав кетяг калини і закосичив їй голівку.
— Може, ти направду лісовичка... Шелестінь, що манить отроків цілунками і білим тілом? І вони, засліплені коханням, як сновиди, йдуть за нею. Йдуть, поки блуд їх не вчепиться. Ліс жорстокий.
Вона ніколи не думала, що ліс жорстокий.
— Ти його не знаєш, Степанцю. Ліс добрий. Ось підожди, я тобі колись покажу зелене царство. Там див, мов у казці.
— Коли?
— Ліс найкращий яр-порою.
— Ой, довго ждати,— зітхнув. — Завтра прийдеш? Не відповіла. Може, не чула запитання, прислухаючись до вечорового гомону, що долітав з весі?
— Прийди, ладо,— просив.— Сюди, під калину. Як сонце сяде. Буду чекати.
— Прийду,— пообіцяла.— А тепер прощай, Степанцю. Батько виглядає.
Ступила крок.
— Почекай.— Степанець хапливо притис Любану до грудей і припав спраглими губами до її губ; дівочі губи пахли прохолодою польової кринички, і були дівочі губи терпкі, як сік зеленого жита.
Рятуйте, боги!
Дівчина якусь мить не боронилася, вогонь Лади обпалив її, пробудив неясне жадання. Оксамитове небо впало на землю.
Що це?
Мить була короткою, як спалах меча. Очі сипнули пригорщу іскор, тверді кулачки вдарили Степанця в груди. Він не відчував болю, перший раз у житті пив хмільне любовне пиво.
— Пусти!
І таки вирвалась. Стрибнула в кущі, зникла. Лише шелест за нею... лише вітер.
V
Батько Боян не випитував, куди блукала. Куняв на пеньку біля вогнища і думав, що світ ратаїв зманив у нього доньку. Нічого не вдієш, така доля у довговолосих, їх завжди хтось зманює, вони гості біля родинної ватри. Тільки жадав би знати, що пожиточного вподобала донька у світі ратаїв? Від сходу і до заходу сонця роботу важку, як жорновий камінь? Хвороби? Смерті? Череватих жон, що родять у муках щороку? Боярські побори? Прощання жон з мужами, коли князь кличе на брань?
Вона, звичайно, усього за один день не помітила й, може, ніколи не схоче помітити, може, чари лісу слабші від чарів рольної землі, хто знає? Як їй пояснити, що орало і дарує життя і відбирає життя? Зрештою, не треба. Хай станеться, що має статися. Цього, видно, жадають боги.
Любана, не здогадуючись про батькові думи, пригорнулася до старого, поклала голову на коліна. Колись, малою будучи, любила отак засинати, він заколисував її безконечними казками.
Час казок минувся. Не вернеш...
— Ти бачив колись Ладу? — спитала раптово. Стрішки йогр навислих брів полізли угору.
— Ні. А що?
— Нічого,— зашарілась.
— Я бачив лише Перуна, як і ти. А Лада, переповідають, була доброю і плодючою, як мати земля. Те, що Перун знищував громами і кривавими січами, вона кожної ярової пори обновляла і примножувала. її дерев'яна подоба стояла на требищі, там... — старий показав на двері.
Там...
Любана пам'ятала місце, де було предковічне треби-ще. В давнину предки обкопали требище глибоким ровом і обнесли дубовим окіллям — від ворога богів стерегли. Тепер рови згладилися, лісове коріння, дощі та кроти зробили своє діло: на священному місці пнуться до хмар дерева мужів — дуби, яких Боян не пам'ятав молодими. Ніхто сьогодні не покаже, де жили предковічні боги, на яких трималася Русь.
А було... Кожен вибирав собі бога до вподоби. До Перуна приходили вої і просили звитяги на бранному полі. Діви несли вінки Ладі. Пастухи, торговії люди, гуслярі, напували козячою кров'ю Велеса. Цей бог мав людське обличчя, роги й ратиці, як у цапа. Смішний був Велес і добрий. А потім... Ти відаєш, що скоїлося потім?
Боян повідав про це Любані не раз. Прийшли християни, князя Володимира — Ясного Сонця гридні, збурили требище: повалили окілля, богів же грізних і добрих кинули у вогнище. Тоді далекий пращур Бояна потайно виніс з полум'я Перуна, і з того часу найстарший у роді мусив вікувати в лісі: пильнував старожитнього бога. Такий заповіт передавався від покоління до покоління і ніхто не зважувався ослухатись. Боян був останній із сторожів.
Боян не тішив себе думкою, що після того, коли піде у Вирій, його варту заступить Любана. Де бачено, щоб Перуна оберігало кволе дівча, дарма що Боян навчив дівку стріляти з рожанця. її стріла не знає промаху. Орудує вона також рогатиною. Однак меч для дівочої руки заважкий. Але Перун не любить дівок, він кохається у воях. Інша справа, коли б у Бояна народився син, тоді рід не перевівся б, його сім'я дало б брость, мав би Перун оборонця.
Батько зітхнув. Любана гадала, що він печалиться долею старих богів. Розраджувала:
— Хто відає, може, боги, як люди, народжуються і вмирають? Ти сам говорив: ще прадіди позабули Сва-рога, а колись він жив у кожному листочку і билинці, перо не посміло випасти з крила птаха без його волі. А ще перед Сварогом був Пан.
— їх змінив Даждьбог.
— Даждьбога скинув Христос. Виджу, що в богів людські долі — ніхто з них не вічний.
— Помовч! — розсердився Боян. Йому не сподобалася доньчина мова. Ой, замало посіяв їй у душу трепету й покори перед незвіданими силами. Гнівався за це на себе. Міркував, що завтра же, як вмиється росицею Хоре, поведе Любану до заповітного дупла, хай дівка зазирне у порожні очниці Перуна, хай поселиться в її серці чорний страх — віра без страху немислима.
На самому споді його душі, в попелі прожитих днів, разом з гнівом Любанині слова роздули, як маленьку жаринку, сумнів: а чи не задарма перевівся його рід отут, у пралісі над Унявою-річкою? Може, Даждьбог перейняв подобу Христа? Бо що змінилося з того часу, як русичі увірували в Ісуса? Правда, новий бог, позичений у гречинів, прийшов з хрестом, але, о предки, як цей хрест схожий на Перунів меч.
Думка, мов птаха легкокрила, могла долетіти до забороненої межі, а Боян уже застарий для того, щоб ламати звичне. То хай все зостається по-давньому. І він обрізав мислям крила. Мусив їх обрізати, бо вогнище в хижі раптом засичало, в Боянове лице пирскнув сніп іскор. Боги й опікуни домашнього вогнища Цур і Пек нагадували про себе. Боян, як молодик, схопився з пенька, на в'язаночку зілля-дивини капнув дикого меду і кинув жертву вогневі. В хижі запахло лісовою галявиною, ватра притихла. Боян зачерпнув у жмені синього диму, дихав ним, умився димом, як водою. Очищався.
— А знаєш, Любано,— промовив, коли настав спокій у його серці,— християни не відали, що чинили. Ніби можна спалити вогнем богів? Боги згоріли, димом увійшли у людське серце й там живуть понині.
— І Лада теж?
— Теж. Кожен отрок у пору змужніння виповнюється тугою за Ладою. Він не їсть і не спить, сохне, як дерево, що розщеплене списом Перуна, аж поки не приходить до нього Лада в образі діви.
— В тебе, отче, була своя лада?
— Аякже. Твоя матір.
Він не любив оповідати про матір. Уже зрілим мужем умикнув її по-вовчому далеко звідси, в гірській оселі. Три дні лежав Боян у кущах поблизу криниці, гірські духи насилали на нього студінь і сльоту, мучив його голод, а він лежав і підглядав, як дівки приходили до криниці брати воду. Жодна з них не западала в серце, тільки третього дня побачив її, маленьку, як снопик вівса, і таку ж золотисту, як снопики вівса. І Боян накрив Дівчину корзном.
Вона тужила за своїми горами і в'янула. Боян напував її відваром зілля, загортав у ведмежі хутра, несміливо цілував золоті коси, прикладав вухо до жіночого живота — чекав сина. Вона народила дочку і вмерла.
— Я теж стану чиєюсь ладою, правда? — обізвалася Любана.
Вона появилася в Бояновій хаті саме в полуднє, коли Старий з донькою сиділи за столом. Густий запах вареної оленини ударив їй у ніздрі. Згадала, що нині не мала в роті ні рісочки.
— Сідай полуднувати,— припросив Боян і показав на пеньок побіч себе. Жінка з порога не рушилася, трималась обома руками за одвірок і відхлипувала втому. Була, як жердина, суха, головою сягала стелі. Очі її — щілинки під капшуками набряклих вій, насторожено стрибали по чорних стінах. Губи залишила затято. Віяло від неї суворістю і рішучістю.
— Та присядьте хоч,— зжалілася Любана. — Перепочиньте.
Жінка не поворухнулася, і Боян мусив квапитися з полуденком. Правду кажучи, не сподобалась йому гостя. До нього зчаста навідувались за поміччю, бо ж не пусто звався Зелейником, люди просили зцілення просто і щиро, а ця насупилася, мовби прийшла витребо-вувати борги.
— То чого хочеш від мене? Яка слабість тебе точить? — питав старий, витираючи масні пальці об ногавиці.
— Нічого не хочу,— неприязно відказала гостя.— Прошу тя одне: най твої чари злі, бісівські, не спадуть ні на мене, ні на мою дитину.
Про що вона торочить?
— Не вмію я чарувати, жоно. Знаю цілющу силу зілля — і все... Тому не втямлю твоєї мови.
— Ще раз тя прошу: заречися, що не вчиниш мені й моїй дитині зла своєю ворожбою.
— Зарікаюся,— стиснув плечима Боян.
— Тепер слухай,— оживилася. На її темному, як дубова кора, обличчі виступив рум'янець.— Я — мати Степанцева. Ти, певно, не чув про нього... а донька твоя...
Любана, що годувала Убийвовка, враз спалахнула. Мати Степанцева? Оця стара непривітна жінка — його мати? Чого вона тут? Щось сталося зо Степанцем?
Хотіла кинутися до старої.
(Продовження на наступній сторінці)