— Почекай, Луко, почекай, голубе. Зараз будеш вільний, як олень у лісі, як птах під хмарою,— приговорювала Доброніга, мовби в'язень міг її голос зачути.— Почекай,— і замахнулася сокирою. Залізо відскочило від старого дуба, зосталась на лезі зазубрина. Це огнівило Добронігу. Удари сипались один за одним, підземелля гуло, піт заливав жінці вид. Доброніга, цього не помічаючи, люто і вперто гризла сокирою двері.
Сокира лупала дуб по трісочці, колола, розщеплювала, зубрячись об ковані штаби. В'язень, очевидно, здогадався, що до нього добувається несподіваний рятунок, і з свого боку теж бив у двері кулаками. Зусилля його були марними, але Доброніга чула його нетерпляче трепетання і це додавало сили.
Хто рахував, який ромейський клепендр відчислював піщинки часу від тієї хвилини, коли вибухнув у підкліті перший удар сокирою.
Впали, нарешті, двері.
Полум'я світильника вихопило з пітьми постать, що обома руками трималася одвірка. Доброніга присвітила йому в очі, котрі жевріли радісно і дико, як вуглинки на дні глибокого студенця. Далі жінка ковзнула погля^ дом по його білій, як молоко, чуприні, відрослій бороді. Запримітила також, що одежина на ньому пошматована, що голі ноги струпились язвами.
— Скільки тобі літ, чоловіче? — навіщось спитала. Лука дихав глибоко і часто, пив і не міг напитися волі. Про що вона питає? Про мої весни? Хіба пам'ятаю, скільки весен прожив на світі? Мабуть, цілу тисячу або й більше, бо дуже втомився-м.
— Чуєш, душенько добра,— заговорив згодом, коли віддихався,— а у тій ямі табуни щурів. Я один проти них. Вони підкрадалися до мене, як коти. Гаразд, що ломаку намацав. Відбивався. Але скоро б...
Доброніга з острахом глипнула в чорну пащу підземелля. Лука заплющив повіки, уявляючи, мабуть, свою смерть. Раптом здригнувся, гейби рильця щурів знову торкнулися його покусаних ніг, і кинувся притьмом до східців.
— Куди ти, дурний,— сварилася Доброніга, наздоганяючи Луку.— Тепер уже не бійся.
Він сів зморено на приступці.
— А я й не боюсь. У темниці вмирав каждохвилево. Ніякої смерті не страшуся: ні смерті од звіра дикого, ні од меча, ні од рогатини, ні од болесті. Тільки цієї... — ловчий з Вістової не доказав. Доброніжина долоня мимоволі простягнулася до його розпатланої посивілої чуприни. Жінці аж подих перехопило, ніжність, жаль лилися їй у душу.
І відчула Доброніга на своїй долоні кресало і трут.
IV
Яр-пора розковувалася...
У Тисменицькому пралісі ще синіють тужливо сніги, ще ночами морозко видзвонює срібними підківками, ще дерева стоять закоцяблі і сонні. Боян однак видить: колесо на небі побільшало і почервоніло, небавом колесо перемеле сніги на воду, вмиє нею землю, воскресить соки в деревах, обігріє корінці трав.
Дзінь-дзінь...
Кує Ярило яр-пору, від його горна теплий дух лине, Боян, що сидить у кожусі на призьбі перед хижею, теплий дух ловить обличчям і руками. Зрідка з-під вій кидає позір то на Івана, що вимахує сокирою у дровітні, готуючи дрова для вогнища, то на Любану, що розвішує на корчах верети з лежанок і шкури ведмежі, аби провітрились. Мовби обоє вони зайняті пильною роботою, а проте не сховалося від Бояна, що отрок крадькома і гейби випадково зиркає у бік Любани. Дівчина й собі пострілює на нього очима.
Невидимі, потаємні нитки прядуться між молодими, давно це помітив батько Боян.
Чи розірвати ці нитки?
Чи прядива щонайбільше настарати?
Іванко Русин давно поправився після тієї страшної пригоди з вовками, міг би й розпрощатися з своїми добродіями і рушити в Галич або ще куди. Бо тривожить він Любану речами про Грецію пишну, про города і весі, про великий світ, що стелиться за стіною Тисмениць-кого пралісу. Дівка вухо гострить: цікаво і звабно.
"Йшов би, Іванку, пріч у свій великий світ, ми з Лю-баною тут зостанемось. Знаю той світ..."
Та якби Йванів відхід поміг. Ніби Любана без Івана не вимацувала з праліса стежок? Інша річ, коли б Русин тут залишився та посів би місце Боянове. Як зачарувати його пралісом? Чим прив'язати? Тоді Боян з легким серцем міг би зійти на вогнище, як настане час, і полетіти до предків.
То хай прядуться нитки?
...Яр-пора розковувалася.
Любана ще торішнього літа заходилась топтати стежку в чужий світ. Він починався з весі смердів, з Братишан. Весь, щоправда, далеко від лісу, посеред чистого поля. Любана кілька днів підряд, це Боян помітив, бігала на узлісся і зазирала в незнайоме вікно.
О боги, яке воно широке і ясне!
Стояла за калиновим кущем і, мов сарна, боязливо й сторожко пасла очима розлоге поле. А на тому полі в житах дівки поблискували серпами-місяцями, а на тому полі ратаї дзвонили косами, а на тому полі копи звізди-лися.
На тому полі пахло свіжим хлібом. Поривалась, аж тремтіла уся, до дівок, до косарів. До хліба.
Та з місця не рушала. Незнаний світ лякав. Лякав і кликав, манив, обіцяючи золоті гори.
Восени, коли ліс убрався в багрянець, вона таки зважилася. Старий Боян, що стежив за донькою, мало не гукнув, щоб вернулася, бо гори тільки здалека золоті. Однак змовчав; Навіщо зупиняти? Не піде сьогодні — піде завтра.
Любана, тим часам, правцювала полем. Статечні смерди, що оралами краяли поруділі стернища, випрямляли спини, на хвильку зупиняли волів і з-під козирків долонь зорили вслід Любані; отроки кидали в отаву коси, милуючись її тоненькою постаттю і розплетеним волоссям, що маяло на вітрі сонячною хвилею.
Чужий світ стрічав дівчину привітно.
Любана всміхалася ратаям, косарям, скибам і сонцю, і, видно, в її очах, у бровах, у кожній рисочці обличчя було ціле море наївної цікавості, ясної доброти, бо ніхто з смердів не зронив про доньку Бояна Зелейни-ка осуджуючого слова. Жінки, які на купах каміння, зібраного на загонах, годували дітвору, не ховали, як звичайно перед сторонським оком, ані своїх білих персів, ані немовлят. Навпаки, вони пам'ятали добро, яке творив старий Боян, проганяючи хворощі й смерть від мужів та худобини, і жадали, аби його донька, що так несподівано вигулькнула з пралісу, бодай доторкнулася їхніх чад — простягували їй сповиточки.
Може, дівка перейняла від батька чари, слово завітне для росту, для здоров'я, для краси?
Любана ніжно, як, бувало, сліпих зайчат, тулила сповиточки до грудей, і в дівочих грудях сколихувалась незбагненна й тривожна солодка млость.
Під весею біля першої хижі здибав її отрок. Як у казці.
— Ти хто? — спитав отрок зачудовано, бо таких великих синіх очей і такої білозубої усмішки, і таких соковитих, мовби щойно калиною побарвлених, губ зроду не бачив.
— Я — Любана, донька Боянова, — відповіла сміливо.— Чув, може?
Кивнув головою. Аякже, він наслухався і про скусно-го в лікуванні Бояна, і про його золотокосу доню. Але щоб вона була такою... такою мальованою, то й гадки не мав.
— А мене Степанцем звуть, сином Трояна, — врешті опам'ятався.
Він їй сподобався. Був високий і стрункий, як спис. Чорне волосся, перев'язане збляклою стрічкою, щоб не спадало на очі, синіло, мов вороняче крило.
— Ти — як боярин,— посміхнулась.
— Якраз вгадала.— І потупив вид. Згадав, що ногавиці на ньому, зшиті з трвстини, латані-перелатані, соро-чиця на плечах чорна, як земля, бо руки в матері стали кволими, праника не втримають. — Ти хіба боярина шу-. каєш?
Щось дуже чисте, як весняний струмок, щось дуже палке, як дубова полумінь, нове і незбагненне затопило її душу. І звідки воно припливло до неї? Якими ріками і з яких країв? Як ВОНО називається? Батько про це почуття ніколи не говорив. Торочив про богів та про війни, вчив пізнавати глибини лісової таїни. А про ЦЕ мовчав. Може, ЦЕ зветься ДІВОЦТВОМ? А може, дарунком доброї Лади, га?
— Ні,— заперечила. — Я шукаю тебе.
— Мене? — Степанець оторопів.— Давно?
— Не знаю,— засоромилася. Взяв її за руку.
— Давно шукаєш? — допитувався. Мовчала. А згодом:
— Покажи мені своє життя.
Він, певно, мав роботи по вуха, але хіба робота — заєць? Не втече. Що означає якась робота, навіть най-пильніша, супроти дівчини, котра прийшла з юнацьких снів. Він ще тримав її загорілу долоньку в своїй розплесканій чепігами, заступом і ціпом долонищі, дівчина й не пробувала звільнитися, в його долонищах билося серце.
"Може, направду мене шукала?" — тішився. Хотів, щоб шукала.
Того дня Степанець, син Троянів, показав Любані свою хижу. Вона не дуже відрізнялася від лісової оселі її батька: така ж присадкувата і задимлена, по вікно закопана в землю. Але гострою косою, що висіла на кізлі, оралом і ціпом дівчина зацікавилася. Небачені досі речі пахли новизною. Вона гладила сухореброго старого вола, що попасав на дворищі, і все поглядала на Сте-панця.
Потім водив її весею, що розсіялася обабіч Уняви. Через срібну змійку Уняви-ріки перестрибували, вигнувши спини, вербові кладки. Хижки, як старі гриби під папороттю, ховалися в тінях лип і дубів. Мацюпісінькі вікна, затягнуті міхурами, біліли, як очі сліпців. На призьбах, опершись на палиці, вигрівалися діди. їх онучата, розтелепані, нечесані, верхи на прутах гарцювали посеред лопухів.
Вже повечоріло, коли Степанець привів Любану до калинового куща на узліссі. Далі не пішов. Ліс кутався в чорне корзно, хлопець чув од матері, що під чорним корзном плодяться біси, русалки, шелестіні.
— Ти не боїшся? — спитав Любану.
— Кого?
— Лісових духів.
(Продовження на наступній сторінці)