Вона призналася, що понесла дитя. З радості великої підстрибнув, обхопив жону ручищами, підніс до сволока. Цілував її пристрасно, щиро, палкіше, ніж у першу ніч, коли привів жону до ложниці. Доброніга не пручалась, терпіла мовчки пестощі, але цілунки його бридливо витирала. Лют пополотнів од образи, сльози і гнів каменіли в грудях. Ех, вхопити б ремінний бич та... Та стримався, змовчав. Адже його сім'я прийнялося в її лоні, і це, врешті, найголовніше. Вона народить йому сина, виплекає своїм молоком, випестує своїми долонями, і корінь Лютів не всохне на Галичі, буде кому передати статки. Для цього, власне, брав Добронігу в Дмитра Ткальця.
Він розкрив білчачу ковдру і попасав зором по її оголених стегнах. У сутінках при місячному світлі жіноче тіло по-особливому вабило, Люта негадано залила хвиля ніжності й млості, він потягнувся до Доброніги, торкнувся тремтливою долонею її живота.
— Ти спиш?
Жінка сонно кліпнула очима, личко їй спотворила гримаса відрази. На Люта мовби вилили коновку води. Перед хвилею віддав би половину статку, аби лише жона любила без примусу, аби пригорнула до маленьких гострих грудей, аби шукала губами його губи. Хвиля минулася, нема їй вороття. Шал любовний спав, спопелів. Лют сів на постелі і засміявся. Сміявся Лихвар з власного хмелю, з власної жалості, з Доброніги, з батька свого Чагра. Він знову був самим собою, наперед радіючи, що батько Чагр колись таки дочекається синової помсти... на Добронізі він уже помстився, бо носить дитя від нього.
Та цур і пек абищицям, не ними голову туманити, завтра торується путь до витоків бистрицьких. Коби лише правду мовив Лука з Вістови. Варто б з ним, якщо живий, іще раз побалакати...
Лют звісив ноги через побічницю. Місячні промені відквітли, погасли, і ложницю заснувала пітьма. Доброніга чула, як сміявся чоловік, але й бровою не моргнула, вдаючи, що спить. Ждала, що зараз, як і кожної ночі відтоді, коли назвав жоною, грубо домагатиметься її любові. Вона згодна терпіти образи і дорікання, готова нести на плечах ваготу домашньої роботи, хай би навіть бив її люто, до смерті, тільки б не клав поруч з собою в ложе. Тільки б не клав... Бо колись вона покладе під подушку ніж. З розпуки. Та й чому б, справді, не покласти? Вибере слушну часину і... Господи, які страшні думки посилаєш, які страшні замисли. Господи, пощо сотворив ня для муки, пощо обділив, не дав щастя і радості. Адже я, при батькові будучи, готувалася жити радісно... готувалася, бо не могла виворожити собі долю, не могла передбачити, що скнітиму в теремі нелюба. Ох, батьку мій Дмитре, певно, в корсті-домовині перевертаєшся, споглядаючи недолю свого чада коханого. Бачиш нинішню ніч, бачиш Люта, що в білій сорочці, схожий на видиво цвинтарне, завмер біля постелі і ловить вухом мій подих, прислухаючись, чи сплю.
Хай ловить... Я й не ворухнуся, дихатиму глибоко, як уві сні, бодай нині не зачепить.
Лихвар же про кохання не мав гадки, напнув на ноги копитця, одягнув кожуха, крадькома, мов злодій з чужої комори, шмигнув до стравниці.
Доброніга мислено перехрестилася і, на диво,— ткала думки про радість, малювала тую радість яскравою, сліпучою і теплою, як сонце. Сонце встає щоранку із-за галицьких горбів помимо жадання людського, а радість, кажуть, і щастя людина добуває сама, як добуває, приміром, вогонь. Було б велике жадання, сухий трут і кресало. Невже для щастя потрібні лише кресало і трут?
А як же — бог? Без його волі і волосинка не впаде з голови. Да убоїться жона мужа... жона... мужа... жона — роба свого осподина. Гріх... А коли нема моці більше терпіти? А коли...
Доброніга нечутно звелася з постелі, цікавість жіноча додала їй відваги, і припала до дверей. Крізь шпаринку, не дихаючи, стежила за мужем, котрий навіщось запалював свічу... запалював і оглядався, мовби відчуваючи на собі жінчині очі.
Страх кликав її на ложе, страх нашіптував: "Живи, як живеться, не ти перша з нелюбом караєшся, не ти й остання. Така уготована жінці доля, доля ж не підкова, її не перекуєш".
Лют тим часом вийшов з стравниці і почовгав у довгих сінях: човг-човг. Тепер уже не остерігався, упевнившись, мабуть, що спить Доброніга... і спить у яслах стаєнних старий глухий конюх. Хіба міг запідозрити, що жона, затуркана, смиренна, нишком нипала слідом. Нишком-нишком... під ногою не озветься половиця... Була Доброніга тінню, була синицею боязкою, і була іншою, ніж учора, якась новизна володіла нею, новизна вродилася від несподіваного жадання дістати трут і кресало.
Де ж тії кресало і трут сховані? Може, в потаємному сховку? Мусить у теремі бути потаємний сховок, у ньому Лют тримав своє злото. О, якби вонд допалася до заповітної коробицї, не брала б ні гривен, ні кун, розірвала б лише грамотку батька Дмитра Ткальня, грамотка зв'язала Доброніжині крила; розірвала б грамотку і пустила б з вітрами, утопила б у синьому Дністрі. І стала б вільною, як птаха піднебесна, і змогла б полетіти на всі чотири сторони білого світу.
А шлюбне таїнство, ще один ланцюг, котрим зв'язала її з Лихварем свята церква? Що мовив би єпископ галицький? Мовив би: "Гріх учинила ти, доню. Те, що зв'язане на небесі, на землі не розв'яжеш. Ти ж по своїй волі стала під вінець з сином Чагра і заприсягалася при свідках бути йому жоною до смерті".
— Святий отче,— прошептала Доброніга, мовби сповідалася перед єпископом, — ти ж бо знаєш, що рятува-ла-м від ганьби і боргів батька свого, Дмитра. Отже, рота моя була кривою, це на небі бачили.
П-с-с, Доброніго, тихо, бо здається, Лют зачув твій шепіт, ось гляди: свічу підняв високо. Обернувся в слух. Не дай біг тебе запримітить.
Великий терем у Лихваря Люта, несогірше боярського: внизу чотири хоромини, над ними — верхні дві світлички. До задньої стіни туляться кліті господарські, під усім будинком — підкліті. Не перший день живе у теремі Ткальцева доня, але чи могло їй приснитися, що в пивниці — підкліті за високим солом'яним коробом — таяться непомітні в півросту мужа дверцята, залізом ковані? Тепер бачила їх виразно. Лют відсунув короб і, поклавши свічу на підмурок, дзвонив ключами, відчиняючи в дверцятах крихітну, як долоня, кватирку.
Навіть на кватирці колодиця...
Тепер можна щезнути, чимдуж вернутися в ложни-цю, тепер вивідала, у якому місці лежать трут і кресало. Завтра, коли Лют поїде до бистрицьких витоків, вона...
Завтра...
Серце билося гулко, зуб не потрапляв на зуб. Чи від збудження? Чи від студені? Чи від страху? , Завтра...
Тут Лихвар сполохав її мислі, ударивши кулаком у дверцята.
— Гей, ти! — наповнив гуком кам'яне склепіння.— Живий іще?
Припав вухом до заґратованої кватирки.
В глибині кам'яного мішка, десь на самому його дні, обізвалася криком чиясь душа; в тому крикові трепетав страх, мольба, сльози. Хтось несамовито гатив по дубі дверцят... чиїсь скрючені пальці вхопилися за грати.
— Однаково не досягнеш,— посмішковувався Лихвар.— Ти ліпше скажи... чи правду мовив про соляні же-рела. Тобі ж, Луко, байдуже, бо й так згинеш.
Доброніга затулила вуха, а губи прикусила.
...Коли ж Лют вернувся у ложницю, то застав жону на постелі. Не запримітив у пітьмі її закушених губ, щоб не пробуравився з душі стогін, щоб мимоволі не вихопилося: "Хто той Лука, якого неволиш, чоловіче, в під-кліті?"
Спала — не спала, марились скрючені на гратах пальці... марилось гупання кулаків об дубові двері... марився крик утробний; крик марився чомусь гарячим, як скрес блискавиці.
До самого досвідку гойдалася Доброніга в задушливій імлі, а коли прокинулася, то Лют квапно заповняв суму харчами. На дверях чекав княжий бирич, який підганяв Люта, бо коні запряжені в залубні, отець-печатник жде.
Обоз княжого печатника ще не переїхав галицьку митну рогатку, як віконниці Лихваревого терема хляпнули об стіни. Доброніга, правда, не уявляла, що буде робити. Але ж повинна щось робити... При світлі ранку, біломорозяного і чистого, жінка сумнівалася в тому, що пережила вночі. Можливо, наснилось їй і стеження за чоловіком, і низенькі дверцята за солом'яним коробом? Але той крик... той крик був наяву, був і живе, дзвонить дотепер у її вухах, волає на допомогу.
Ех, коби наснилося...
Якщо б тільки наснилося, то не потребувала б щось вирішувати, на щось зважуватися. Запалила б у печі, тепло домашнього вогнища дало б відчуття затишку і спокою. Потім сіла б до столу. Що більше людині треба?
Людині а чи робі?
Вдарена цією думкою, побігла до підкліті і відсунула короб. Нині за дубовими дверцятами — тиша. Доброні-га злегка постукала. З глибини обізвався голос, той самий, вчорашній. Що ж чинити? Як допомогти тому, що мучиться за дверима? І чи треба допомогти? Хто він?
А якби... якби сокирою? Дверцята міцні, та повинно ж дерево піддатися криці. Ну добре, піддасться, а потім що? Чекати тут Люта? Чи звільнити в'язня й самій теж втекти в дикі пущі, в яруги, в глухі займанки.
Воля...
"А дитина, Доброніго. Буде ж дитя у тебе". "Буде. Хіба винне дитя, що батько його покруч. Та на дідька ясного нам такого тата. Втечу". Як ясно і легко на серці. "Втечу".
Метнулася по східцях уверх. Гасала по хоромах, шукаючи сокири.
(Продовження на наступній сторінці)