Біла піщана дорога довго бігла через сіножаті, повз кукурудзяні й пшеничні лани, а далі запетляла, як скалічений заєць, поміж горбами у присмеркових букових лісах; Вербенів "Москвич" на рівнині котився аж з підскоком, і начебто аж помахував, як молодий жеребець хвостом, а в лісах біг притишував, мовби дивився собі під ноги, щоб не спіткнутися об жиляки коріння, що виповзало на дорогу. Іноді автомобіль зовсім затихав, немовби йому не вистачало віддиху, сили, й тоді нас моментально обсідала лісова тиша; але й лісова тиша, старі буки, що потужно перлися до неба, жорстоко притопчуючи під собою підросток, теж пахли прозоро й чисто сіножатями, отим цілющим прив'ялим духом трав... я сам наскрізь пропахся сіножатним духом і вже ніяка сторожа на Опіллі, сторожа в лісі, в полі, в селах, на дорозі не могла мене зупинити яко чужинця, подорожнього, що пахне чимсь чужим; я почувався своїм серед своїх, і було мені від цього на душі світло; я навіть посміхався до себе, бо світлості було в душі аж по криси, аж вихлюпувалося в очі, в кожну зморшку на моєму лиці. Старий Вер-бень лише косував на мою усмішку, він знав потаємну силу свого краю, щемливого духу покосів і був задоволений, що везе в "Москвичі" не якогось там розпанілого й збайдужілого фахівця з питань стародавнього живопису, а людину, насправді-таки очаровану землею. Пізніше, коли цілі дні я простоював перед стіною у церкві Святого Духа і спершу шкробачкою згрубша, а потім скальпелем по трісочці знімав пласт вапна з примітивним малюванням новочасного богомаза, під яким відкривалася мені майже неушкоджена фреска кінця сімнадцятого століття, а навколо мене вирували і боролися добрі й злі пристрасті, пізніше, отже, я зрозумів... ні, це не було логічне розумування, сухе й розважливе, воно було інтуїтивне, приховане, це було розкошування душі набутим по дорозі в Черчен, що без цього мимохіть придбаного скарбу я був би бідніший, інакший, може, й не спроможний відчути ваготу відповідальності, яка звалилася на мене... вагу і чар хреста, який я ніс. Мені були потрібні й Вербеневі ущипливі докори в майстерні, що мене, мовляв, не ранять до болю, не штрикають в серце уламки козацької шаблі, і потрібна була неспішна дорога зі Львова аж сюди до опільських букових лісів, і потрібна була молода вдовиця з косою посеред сіножаті, і потрібні були головасті верби, що на видноколі підтримували небо, і саме небо, його голубо-молочна глибина, чаша, виповнена запахом скошених трав. Безліч деталей... оті колії від коліс на чистому піску, вмиті вікна в хатах, оце лелечине гніздо на телефонному стовпі, отой обривок якоїсь пісні, що залетів мені в душу, — усе наготовляло мене до роботи і школило.
4
Черчен я побачив аж у полуднє, коли ми вигулькнули з лісу й зупинилися на вершині горба; чимале село лежало в улоговині, оточене зусібіч полями, що, немов розстелені зелені, жовті і білі полотнища, нерівне покраяні, прострочені ярками й стежками, лопотіли на вітру і пнулися, викочувалися все вище й вище на ланцюги горбів... а горби, далекі та близькі, зібравши на своїх вершинах ліси, стояли, як полки, боронячи достигання хлібів.
Село розбіглося по садках, вистрілюючи в небо хрестами телевізійних антен.... і тільки церковного хреста поміж кучугурами дерев, буянні зелені я ніяк не міг побачити.
— Не туди дивитеся, Васильовичу, — промовив Вербень. — Святий наш Дух стоїть за селом праворуч, в долині. Бачите... бачите липу, як парасолю попід хмарами, а під липою — присадкувату церковцю. Сіла, як бабця під деревом, і спочиває... і дрімає собі.
— В усіх наших селах церкви переважно будували в центрі на мальовничих пагорбах, щоб село щомиті могло намилуватися красою, щоб зблиски хрестів на банях, зрештою, нагадували людям про Бога. А ваш Святий Дух відбіг від села, йти до нього на молитву далеко, кілометр або й два. Взимку снігу тут, певно, намітає. — Було справді незвично побачити самотню церковцю ген-ген від села — немовби від села відлучену.
— Я собі міркую, — відповів Вербень, — що наш Святий Дух не для краси лише стоїть, не для молитов тільки й не для любування. Ви побачите: це маленька фортеця, що стерегла Черчен протягом століть. Ну, а хто йшов з села з молитвою до нього, то мав час заглибитися в самого себе... молитва, як поезія, пливе з глибини людської душі. Й сама молитва — це поезія! Атеїсти можуть заперечити, але я міркую, що мудрагелики даремно відняли у людини право на розмову з Богом, власне, на розмову з самим собою, на осмислення самого себе, на творення поезії. Хіба ні?
Він не чекав від мене відповіді. Для нього, очевидно, не мало значення, що я думаю з приводу його міркувань. Вербень не мав за мету мене в чомусь переконувати, він сам був переконаний у тому, що говорив.
— Та лишім поезію, Васильовичу, збоку й поїдемо до церкви не через село, а навпростець польовою дорогою, — озвався він по хвилі. — Нібито невелика військова хитрість. Виграємо якийсь час.
— Хіба Святий Дух має ворогів, і хіба комусь залежить, коли люди дізнаються: а хто зламав на стіні козацьку шаблю? — Я мимоволі насторожився.
— Я повинен був вам сказати спочатку... попередити, — промовив Вербень, сідаючи за кермо. — Це теж, очевидно, маленька військова хитрість, — додав він невесело. — Боявся вас сполошити. Тепер скажу. Різні є люди, Васильовичу. Скрізь і щодня точиться війна між добром і злом. Чом би наш Черчен повинен бути винятком? Та не в шаблі, Майстре, річ... вони про шаблю ще нічого не знають. Їм розходиться вирвати у нас ключ від церкви... викинути корогви, образи і різне начиння, напхати церкву стендами з папірцями та фотографіями і сказати: ось вам, люди, атеїстичний музей. Учіться не вірувати в Бога, вчіться його ненавидіти. Хіба не так? А ми, громада тобто, проти: хай храм залишається храмом, дарма що в ньому не правиться, хай до Святого Духа приходять люди подумати про життя і смерть. Кому це зашкодить? Слухайте, кому це зашкодить, що я, людина, хочу подумати про життя і смерть? Може, я від того думання стану кращим, га? П'ять років уже йде війна... у цій війні поки що ми стоїмо вперто вкопані в шанці... стоїмо, бо маємо ключ від Святого Духа, і ніяка влада, міліція, прокурори не знайдуть ключа від дверей, а двері там дубові, ковані залізом, мури грубі, а на віконцях попід дахом — грати. Відмичкою Святого Духа не відімкнеш, ні. Ви не думали, що хтось... усі ми поробили до храмів злодійські відмички? Душі людські теж заходжуються відмикати відмичками... і тому страшно нам, що протяги у нас гуляють, як у забутій без вікон хатчині? Вам не страшно, Майстре?
Він правив своїм латаним "Москвичем" вузькою польовою дорогою через пшениці, що золотилися навкруг і перешіптувалися м'яко, а мені було боляче, що я, художник, людина, вважайте, не без імені, творячи свої картини з димарями заводів, з голубими тракторами, що на людську начебто радість переорювали межі й викорчовували коріння зв'язку селянина з землею, що, малюючи рожевощоких доярок із медалями на грудях (і дуже часто ці медалі та ордени були незаслуженими, фальшивими), я насправді робив із дроту злодійські відмички до людських душ. Слухайте, невже насправді я робив злодійські відмички?
Невже справді?
— Ви мені не відповіли, Майстре, чи вам не страшні... чи ви не боїтесь протягів у людських душах, що протяги випорожнюють нас догола, і ми, голі, котимося, як гулкі бубни? — нагадав своє запитання Вербень. — Втім, можете не відповідати. Це не так просто відразу сказати: боюся, страшно мені. Або й нема страху... — він торкнувся моєї руки.
— Я думаю, як ми потрапимо до церкви, коли ключ утаємничений... коли він, той ключ, є і його нема, — повернув я розмову в інше русло.
Я боявся розмови про порожні душі?
— О, ключ ми не те що утаємничили, — засміявся Вербень, — ми його загубили, його нема. Це так мовиться для влади, коли дуже вже напастують. Мовляв, шукайте, товариші. Насправді ж ключ завжди під рукою. — Вербень вирішив нічого від мене не таїти. — А коло ключа громада призначила сторожа. На нашому боці й обласний музей... Святий Дух є начебто його філіалом.
Він зупинив машину, і польова дорога, виповзши з-під коліс, далі попетляла без поспіху поміж пшеницями, врешті впала в пшеничну безодню і десь там загубилася, а ми, перебрівши річку, що ледве сльо-зилася поміж камінням, опинилися на тамтому березі; уздовж берега й далі, окреслюючи навкруг церкви Святого Духа коло, горбилися насипані вали; вали, мабуть, були колись високі та грізні, тепер нічого грізного від них не зосталося, вони розповзлися, злагідніли, одначе службу свою служили далі, створюючи настрій оборони і замкнутості; вони боронили невелику муровану з великих брил церковцю і сотні, може, низеньких, тесаних із вапняку хрестів, що, дбайливо побілені, святочні, були схожі на дітей у нових сорочечках; хрести були характерні, пелюсткоподібні, одні з них стояли рівно, інші похилилися, ще багато лежало горілиць на землі; час порозрівнював могилки, розмив і стер, а чи й вигриз із хрестів імена й дати і тільки на деяких можна було прочитати чи, власне, вимацати пальцями окремі літери і цифри. Лише на одному хресті, отому, що під кущем калини, я прочитав, що тут спочиває Нестор Ключар, який помер 1769 року, маючи від роду 73 роки.
Вічна йому пам'ять...
(Продовження на наступній сторінці)