Але чого я виправдовуюся? Перед ким? Перед Вербенем, що, закуривши, сів на обочину дороги, притулившись плечима до заднього колеса автомобіля? Перед самим собою? Перед потребою очиститися? Але ж від чого... від кого... від якого бруду маю очиститися? Ну, може, винен я, що частіше малював лише красу, веселі села, соняшникові поля, осяяні електрикою міста. Княжу гору в Галичі, осідлану мачтами високовольтних ліній, людей у святочній одежі, що вибігли на поле, де перший колгоспний трактор розорює межі, труби газопроводу, що вповзали в Карпати, так званих передовиків із іконостасами урядових нагород на грудях? А що я мав малювати? Тільки красу і правду? Добро і зло? Життя в його щоденному потужному плині, де є місце радощам і смутку? Смерті?.. Де б я тоді виставлявся? Хто б купив картину? Який музей, скажімо, придбав би моє полотно, яке мучить мене з дитинства... я з дитинства пам'ятаю, як вивозили на Сибір моїх краян... мовчанку пам'ятаю, що заціпеніло гусла над валкою підвід... пам'ятаю в кузові автомобіля розчепірений на високих ногах кулемет із обслугою в синіх кашкетах... чомусь той кулемет уявляється мені хижою птахою, що дзьобом націлилась на згорблених на підводах людей. А за тим кулеметом, за синіми кашкетами біжить і біжить слідом людський зойк.
Чому я цього не намалював? Не знав, як намалювати стиснуту в зубах мовчанку чи людський зойк? Боявся? Боявся, що хтось з правління художницького... хтось з начальства обласного, яке інколи любило навідуватися в майстерню, щоб спорожнити келишок і "побалакати на мистецькі теми", наткнеться припадком на цю картину, на розчепірений хижий кулемет, на зубасті зірки синіх кашкетів, почує людську муку й покиває пальцем: "Но-но, товаришу Бережан, ти знаєш, чим це пахне?"
Доволі, що замолоду я намалював портрет Северина Петровича Гайдаша — директора Горопаської школи після його повернення із заслання, з Сибіру; на полотні живе презирлива до всього на світі, не віруюча в ніщо стара людина з голим черепом і малими вусиками під хрящуватим носом; презирство в його очах відштовхувало, а затаєний смуток, невимовний біль у кутиках опущених губ, страждання примушували... а таки примушували знову й знову дивитися вчителеві у вічі і майже фізично відчувати, як він тебе ненавидить.
Я знаю, що цей портрет мені вдався, я працював над ним ціле літо, і ціле літо Гайдаш мені позував; він, бувало, тижнями не обділяв мене ні словом, начебто я особисто завинив в усіх його лихах, але й траплялося, що пережите та вистраждане проривало мовчанку — і вже не було стриму його жалям. І що з того? Нікому цей портрет я не осмілювався показати, боячись, що мене спитають: "Чому ця людина обпалює нашу прекрасну радянську дійсність ненавистю? Хто він, власне, є? Куркуль? Бандпідсобник, що повернувся із спецпоселення? Невже він ніколи не зазнавав у житті радості, любові?"
Гайдашів портрет дотепер припадає пилюкою на стелажі, подалі від очей, а разом із ним припадає пилом моя душа.
Невже й моя душа засмічена?
Одначе чому я думаю про це у сю ж хвилину й чому терзаюся начебто безпричинно? Невже й справді Опілля, земля оця, розстелена переді мною, відчинена й безборонна, вимагає мого очищення?
Я жбурнув у ситняк мольберт і рушив, як сліпий, навмання у трави. Стояла косовиця — благословенна пора на землі. Сонце висіло над головою, як добрий Бог. Чисте небо підпирали де зблиски хрестів на церковних банях, де водонапірні башти, де ліси на горбах, а позаду, за Вербеновим "Москвичем" небо тримала на собі вервечка головастих верб — і не було в цьому нічого дивного: так повинно діятися на землі, кожен-бо тримає світ на своїй голові. Трава сягала по коліна, а де-не-де я потопав у ній до пояса; буяння трав, мільярди розсипаних зірок, що горіли жовтим, червоним, білим і фіолетовим цвітом, брали мене в полон, дурманили соками й запахами, і я хмелів, відчуваючи, що розчиняюся в травах, зливаюся з квіттям, з небом, із хрестами на церквах, з вербами понад потоком.
Аж потім, упавши хмільно в копанку, що колись служила на сіножаті межею, і отверезілий від бризку води, що хлюпнула мені у вічі, я помітив, що земля, сіножаті, починаючи від дороги, а далі — понад потоком і аж ген-ген до горбів, були розмежовані усохлим вільховим гіллям на рівні ділянки; на ділянках тут і там, як бузьки на болоті, біліли косарі: по двоє косарів було подекуди на ділянці, по троє, а більше — по одному, а скраю косила одна-єдина жінка... може бути, що на луках косило іще кілька жінок, я їх, напевно, не бачив... я бачив лише цю одну, до якої ішов навпростець, сам цього до кінця не усвідомлюючи.
— Гей, ви там! — крикнула мені жінка навстріч. — Траву не топчіть, бо й так покручена вітром. — Вона зупинилася, посторцувала косу, дістала з кушки, що висіла на чоловічому ремені, камінь і заходилася косу мантачити. Робила вона це вправно, по-чоловічому... і по-чоловічому твердо стояла на ногах, боса, а за нею на косовищі вид-нілися дві прим'яті глибокі колії — сліди від ніг.
Не була вродливою; була кругла на обличчі, присадкувата, налита соками, молоком, роботящою силою вигравала ціла її постать. А проте, розгарячена роботою, у підітканій вище колін спідниці, в крапчастій, зісунутій назад хустині, пов'язаній по-молодицькому, у білій розхристаній на грудях сорочці, вона мимоволі вабила своєю відкритою, зазивною жіночістю; жінка була ціла кольорова: біла, рожева, червона, а старосвітська крайка, що оперізувала її стан, була зеленою, і очі теж мала зелені, збитошні; від її розпашілості, веселості струмилася ніжна струна... так, струмилося, упиралося в мене щось дуже матеріальне, і я подумав, що ніколи я так у живі очі не здибався із силою жіночої зваби... і ще я подумав, як зберегти в пам'яті оцю струну, зберегти, щоб і завтра, коли стану малювати з своєї Дарки жіночий портрет, вона грала, жила в моїй душі.
Як же мені цю струну перевести у фарби, в кольори?
А може, нічого цього не було, може, я дивився на цю жінку надто по-художницькому, заворожений літом, травами, чистим небом? Вона, звичайно ж, помітила мою завороженість, бо посміхнулася:
— Ви чого такий... такий, — і покрутила пальцем коло скроні. — Випили, може? — Міряла мене поглядом сміливо й насмішкувато.
— Та ні, — почав я виправдовуватися. — Не випив, але, очевидно, без вина захмелів. І ще я здивований. Слухайте, невже на Опіллі жінок примушують косити? У наших краях, на Підгір'ї, косовиця — не жіноча справа.
— Це тоді не жіноча, коли в хаті маєш ґазду. А коли ти вдовиця і дітлахи твої ще дрібні, то не питаєшся роботи: "Ти, небого, в штанах чи у спідниці?". Тим більше в косовицю... трави ж перестигають і тверднуть, як дріт, а дні минаються, як солом'яний вогонь горить. Тому хапаєш косу й біжиш.
— Чом би когось не попросити, щоб допоміг, — продовжив я розпити.
— Кого? Когось з чоловіків? Якби на ніч попросила переспати, то прибіг би один із другим, бо чужа завжди солодша, — пирскнула сміхом і ще більше розчервонілася. — А до коси не прибіжать, знаю хлопське те кодло. А ви от... ви вмієте косити?
В житті я ніколи не косив, не було часу навчитися, рано пішов із села, одначе мовчки узяв у неї косу і став у загінок, у "ручку". Навіщо я це зробив? Хотів похизуватися? Потаємно собі жадав, щоб милували мене її зелені очі... хотів врешті спробувати смак селянської роботи? Не вийшло. Коса мене зовсім не слухалася: або вдарялася "п'ятою" об землю на рівному місці, або ж носаком заривалася в купини, або ж ковзала по волоттю трав.
І я зупинився, задихавшись.
— То-то, чоловіче міський. Тяжко з невмінням і тяжко з умінням. А корівчині потрібно на зиму зо дві фіри сіна. Ще добре, що голова наш нібито милосердний: дає косити на колгоспному за третю пайку. Накосиш дві копиці, а третя — тобі. Такий колгоспний порядок, — зітхнула вона.
— Дуже ваш голова милосердний... колись у старі часи у дідичів жали аж за одинадцятий сніп, — іронізував— я.
— Ет, що ви, міські пани, розумієтеся на патичках. В інших колгоспах за четверту пайку косять. Що зробиш, коли сіна треба корові, бо діти без молока ростуть пиняво. Та й сама, якщо не п'єш молока, то... чоловіка не дуже й хочеш, — засміялася. Підморгнула мені. Поплювала в долоні.
Вона косила по-чоловічому розмашисте; я бачив, як під сорочкою ходили лопатки, як сорочка на лопатках темніла від поту. Мені було її жаль і було мені соромно перед цією жінкою, перед близькими й далекими косарями, що, немов хлопчисько, піддавшись поривові, побіг по травах, топчучи їх, а столочені трави косити важко.
Важка косарська робота пахла терпким духом прив'ялих трав; я черпав і черпав у душу трунок косовиці і упивався ним, а коси вичахкували в травах, як невидимі паровози: літо їхало Опіллям.
Звідки я міг знати, що саме тут, на цих сіножатях, ще нічого не відаючи про хрест, я завдав його собі на плече і поніс.
Б'юся з думками, сумніви мене обсідають. Може, я сам винен? Може, хрест був мені конче потрібний? Може, під його вагою пізнав щось істинне чи, принаймні, пізнав самого себе? Хіба не'перебігали дорогу начебто доброзичливці з порадами: "Отямся, нащо тобі хреста, нащо тобі Голгофи, нащо тобі того Єрусалиму на горах? Відречися... відречися і жий собі, як дотепер жив, і малюй, як дотепер малював, тихо й сумирно".
Я запам'ятав просте слово "тихо". Слухайте, люди, хіба можна творити потихо?
(Продовження на наступній сторінці)