Я вставав з ліжка, перехилявся через вікно, поглядаючи на сонну вулицю, таємно сподіваючись побачити там Вербеня, що сидить самотній на трамвайній рельсі.
Він, одначе, появився в моїй майстерні не зі снів, не з остиглих нічних трамвайних колій, а цілком реально десь через тиждень після перших відвідин. На цей раз прийшов із Петром Степановичем Гри-цаєм. Дивно, але я не гнівався на цього в'їдливого бадіку, в душі навіть зрадів йому, хоч, можливо, радість була невиразна, бліда, а може, й не було це почуття радістю, просто мені було приємно знову побачити людину, якій я не встиг при першому побаченні щось дуже важливе сказати.
Данило Вербень не був із першого погляду симпатичним чолов'ягою і не був "підходящим типажем", як інколи говорено поміж нашою братією, яка орудує пензлем та різцем. Середній на зріст, щуплавий, з блискучою лисою головою, із задертим носом і з молодими гострими, як цвяшки, очима, він був схожий на виблищений у долонях зів'ялий ціпок.
— Ти мой, Василику, не крився, що ми до тебе увірвалися непрошено, — бубонів басом Грицай. Він стояв безпомічно посеред майстерні, високий і худий, зовсім білий, у чорних великих окулярах. Сліпота до решти віднімала у нього світ, а він до цього рабунку, до свого нещастя ще не встиг звикнути, бо час від часу знімав окуляри, мовби то вони заслоняли йому день; без окулярів широко розплющені його очі безперервно моргали і сльозилися, тоді він, осліплений слізьми цілком, простягував руки, розчепірені його пальці конвульсійне тремтіли, ворушились, і було таке враження, що пальці ловлять і ніяк не можуть зловити світлий промінь; якби йому схопитися за цей промінь, якби промінь увійшов йому в очі... якби прозрів. Я у ці хвилини ненавидів численні стародавні ікони, полотна, різьбу іконостасів і "царських врат", над котрими він сліпав день при дні, рятуючи від руїни; він їх воскрешав, дарував друге життя, дбаючи про збереження найменшого усміху, доброти, гніву чи й сльози на стародавніх ликах... і за цією радісною і пекельною роботою руйнувався сам, найперше ж руйнувалися очі. — Розумієш, я не міг не прийти сюди, Василику. Навіть коли б Данило, давній мій приятель, не пожалівся, що ти відмовився поїхати у Черчен, то я однаково прийшов би до тебе спитати: "Чому, Василику, не їдеш до Черчена?". Я знаю, ти зараз збунтуєшся, ти скажеш: Я маю, до холєри ясної, право на власну творчість, я ось б'юся не один місяць над жіночим портретом, б'юся, як об стіну — і солодко мені жити й у цьому солодкому борінні, так? Але я твоє право на творчість не збираюся віднімати, відраджувати, кажучи, що, окрім жіночої душі, є ще щось на світі важливе, і може, те важливе, цілком далеке від нинішнього твого інтересу, має якийсь зв'язок... якась пуповина єднає його з нинішньою твоєю мукою? Може, це буде ключ до дверей, які ти прагнеш відчинити, Василику? Чи як ти думаєш, Даруню? — повернувся він до кутка, де за трельяжем поспішно одягалася моя дружина.
Вона дотепер не обізвалася ні словом, нічим не видала своєї присутності. Як тільки-но рипнули двері й вона зобачила Петра Степановича, то схопилася з крісла й майнула за трельяж, немов сліпець міг би вректи її наготу. Він якимсь чином відчув її присутність... почув шарудіння сукні, дихання, запах парфумів чи просто був "згори" переконаний, що я й сьогодні малюю свою Дарцю.
Так, я малював Дарцю, жону свою любу, а переді мною товпилося жіноцтво цілого світу... сьогоднішнє жіноцтво й позавчорашнє, тисячолітнє. Що могло бути спільного між розписом на стіні церковці Святого Духа в Черчені й вічною жіночою загадкою?
— Може, й ваша правда, Степановичу, — подала голос із свого кутка Дарця. — Майже кожен день мучить мене... і завше залишається не-задоволений. Ні, Боже борони, — засміялася, — не мною незадоволений, а самим собою. А я, однак, почуваюся винною... ніби я винна, що світ глибокий, як безодня. Кави хочете?
Ми мали львівську розчинну каву, про яку говорили, що в ній більше "розчинного" ячменю, ніж кави, але й така бурда гуртувала нас коло столика; ароматний запах заспокоював, додавав затишку в душі... запах кави робив із моєї майстерні, повної різного малярського причандалля, гейби салон для нескінченних філософських розмов. А може, не в каві суть... суть у присутності моєї Дарки?
— Якщо ви прийшли агітувати мого Василя, щоб він поїхав до того Черчена, — щебетала дружина до Грицая, — то повинні-сте знати, що і я ваша союзниця. Так, передовсім — ваша, — звернулася до Данила Вербеня, що сидів коло столика якось боком, було йому незручно сидіти на низькій табуретці, взагалі, він почувався ніяково, це я помічав... я помітив, що філіжанка з кавою тремтить у його руці.
Я не приховував неприязні до нього.
Я не люблю людської впертості, тим паче впертості якогось дилетанта, який пробує судити своїм нерозвиненим смаком про мистецтво... класти мистецтво на зуб і визначати, що є у ньому, у мистецтві, першим, а що другим чи третім. Взагалі, мій добродію, ви впевнені, що в мистецтві є щось "перше" і "друге"? Якщо воно "друге", то хіба це мистецтво?
— Я тут ні при чому, — відповів Данило Вербень на люб'язність моєї дружини. — Я тільки у цій справі посол, мене люди послали. В мене, гадаєте, нема своєї біди, клопоту? Але мушу, бо люди кажуть: Їдь, Даниле, до того Львова. — Він, певно, відчував мою неприязнь і, певно, відчував, що його особистість, отой гострий ніс, цупкість погляду, колюча посмішка були мені несимпатичні.
— Справді, Василику, — старий реставратор намацав мої руки і стиснув їх у своїх долонях, — чому ти не хочеш відірватися на день та поїхати на Опілля? Подивись-но на черченські мальовидла, на зламану козацьку шаблю. Це нібито мій обов'язок... черчани, щоб були здорові, бажали мені цей хрест, а може, й славу першовідкривача завдати на плечі. Вони забули, що я старий і сліпий... і під хрестом зігнуся, впаду. Тому на тебе його, той хрест, перекладаю. Ти вже не ображайся.
Що я міг йому відповісти? Знову повторити те, що вже говорив упертому ходакові з опільського села Черчена? Знову мав я посилатися на особисті творчі задуми? Учитель мав право передати свій хрест, свої обов'язки учневі, це повинно статися рано чи пізно, і я мушу цей хрест нести.
3
Звідки я міг знати, що якраз цієї миті панувала у світі ТАКА хвилина, ТАКИЙ час (він буває білим або ж чорним), коли мовлене слово здійснюється, коли слово стає каменем або ж пташкою, кулею або ж дарованим життям, щастям або ж прокляттям. Тієї хвилини доля поклала мені на плече хрест, і я поніс його на свою Голгофу... я його ніс, згорбившись, і часто падав, розкривавлюючи коліна об колюччя... і в мені, ще не відаючи того, що станеться попереду, зачинався плач по самому собі; я ще не знав, що час люто й вперто буде прясти безнастанно свою нитку, немов павук, і з нитки цієї сірої, з мотуззя кропив'яного можна буде зіткати хіба що нашийник для пса, що виє безперестанку.
Ви мене чуєте, люди?
Я довгий час, безконечні місяці не міг опам'ятатися після того, що сталося; після потопту (орда по мені потопталася всіма своїми копитами) я нічого не міг з собою зробити, я лежав у майстерні на облупленій канапі, руки й душа до нічого не мали охоти, я був спустошений, як колосся на дорозі, без єдиного зеренця, і здавалося, що вже ніколи не візьму в руки пензель. Господи, про який пензель могла йти мова, коли не було бажання жити.
В душі, в нетрях її присмеркових вили собаки чи вовки, я міг годинами прислухатися до того моторошного виття, нічого на світі не існувало, навіть не існувало страху перед божевіллям.
То чи треба було слухати свого вчителя і мандрувати з Данилом Вербенем на Опілля? І не було б хреста, Голгофи, розпачу, подиву перед людською ницістю, я далі малював би свою Дарцю, шукаючи в ній тайни жіночої душі?
А може, це і є життя, може, це наука: треба пройти всі пекельні кола, щоб твій талант став мудрим?
Чому ж дорога до висот, до Єрусалиму на горах усипана терном?
Ні, не того самого дня, коли Вербень із Петром Степановичем Грицаєм приходили до моєї майстерні, ми поїхали до Черчена. Сталося це на третій чи на четвертий день, я запасся необхідними документами, потім сів поруч із Вербенем в його полатаний "Москвич", і ми рушили з міста; я міг, звичайно, взяли свою "Ладу", але Вербень сказав, що вона буде нам заважати, міська "Лада" не звикла до сільських доріг, зате його "Москвич", як колгоспний терпеливий і покірливий кінь, який безвідмовно лізе в усякі баюри, в пісок і ніде не буксує, і нічого йому не стається, двигун працює на будь-якій рідині, яка тільки здатна горіти, а крім того, "Москвич" уміє ждати десь в улоговині на краю ліса, він собі попасає, і ніхто з випадкових людей, яких інколи повно в лісі, не відкрутить з нього ні дзеокала, ні колеса: ніхто на старе не лакомиться.
Не марно Данило Вербень прирівнював свій автомобіль до колгоспного коня, щось таки сиділо в ньому, в автомобілі, неквапне, сільське, байдуже до машинерної суєти і людських натовпів на львівських вулицях, він нікого не обганяв, усім уступав дорогу; дещо швидше "Москвич" пофуркотів за містом на рівній і чистій дорозі.
— Дуже не тисніть на педаль, Юрковичу, бо ще ваша машина розсиплеться, — пожартував я, помітивши, що Вербень прискорює їзду.
— Не бійтеся, — засміявся старий, блиснувши цілим рядком "срібних" зубів. — Я ж не дурно казав, що мій "Москвич", як колгоспний кінь, до всього звиклий. Коли вдариш батогом чи й пужалком, то побіжить. Я боюся, що вам знудиться повільна дорога: Опілля і близько, і далеко.
(Продовження на наступній сторінці)