— Що ти говорила мені про свого бога? Чи бач, я кілько свого добра напозичав йому, а він мені от що дав! — І показав їй той п’ятачок, що знайшов у церкві.
— Га, за все богу дякувати,— відповіла жінка. — Возьми сей п’ятачок, іди на торговицю і купи рибу, то будемо мати обід.
Пішов чоловік, купив гарну рибу і приніс додому. Коли жінка зарізала і випотрошила ЇЇ, знайшла в її нутрі блискучий дорогий камінь.
— Ось бач, чоловіче, що я знайшла в рибі! Возьми сей камінець і неси його до купця,— може, дістанеш за нього щось більше, як п’ятачок.
Взяв той чоловік кінець і поніс його до багатого купця, що був у тім місті.
— Ось поглянь, пане,— мовив він. — Отсей камінець я знайшов у нутрі риби. Подивись на нього і скажи мені, кілько він може бути варт.
Купець поглянув, і його очі розгорілися.
— О чоловіче,— мовив він,— сей камінець має дуже велику вартість. Коли б я дав за нього весь свій маєток, то й сего ще було би замало. Але, коли хочеш продати його мені, я дам тобі за нього стілько добра, що ти зі своєю жінкою будеш мав із чого жити в достатку до самої своєї смерті.
Чоловік радо згодився на се і пішов оповісти жінці про те щастя, яке трафилось їм. Але, коли по дорозі почав роздумувати над сим ділом, його проняв страх.
"Адже се, очевидно, християнський бог подав мені се доброї — думав він. — Значить, він сильний і добрий. А я так часто сміявся з нього, дорікав своїй жінці, що вірить у якісь забобони і кланяється злочинцеві, розп’ятому на хресті!"
Отак собі міркуючи, сей чоловік дійшов до сильної постанови навернутися й самому на віру своєї жінки. Він і сповнив сю постанову, а з добра, яке дав йому купець за дорогий камінь, знайдений у рибі, постановив собі не брати нічого для власної користі, але все доразу обертати на запомогу бідним.
І не раз потім, міркуючи про своє дивне навернення, він говорив:
— Має бог тисячі способів, щоб достукатися до людського серця і отворити його на добро і милосердя. Одному отворить серце ударами горя і нещастя, а другому несподіваним і незаслуженим добродійством.
VII. ОПОВІДАННЯ ПРО РОЗБІЙНИКА ФЛАВІАНА
В єгипетськім краї була раз шайка розбійників, а старшим над нею був грізний і сильний отаман Флавіан. Довго розбивали вони по краю, а вкінці задумали зробити одно сміле діло. Далеко від міста на високій скалі стояв багатий жіночий монастир. Се був колишній римський замок, збудований там для оборони і ще й тепер майже недоступний. Дуже бажалося розбійникам здобути його, і вони кілька день ходили довкола гори, нишпорили та міркували, як би напасти на нього ночею, але вкінці побачили, що не вдіють нічого: монастир стояв на високій стрімкій скалі, а ще до того обведений був високим старим муром. Тільки одна викувана в скалі дорога вела до одинокого входу, що раз у раз був замкнений міцною залізною брамою.
Дуже злився Флавіан, що не може поставити на своїм, і нарешті постановив узятися на хитрощі.
— Знаєте що,— мовив він до своїх товаришів. — Я одягнуся в чернечу рясу і в клобук і піду вдень до монастиря. Черниці дурні, приймуть мене. А вночі я встану і відчиню браму. Ви прийдіть, і я впущу вас. Тоді виріжемо черниць і не лише захопимо все їх добро, але той монастир буде для нас дуже доброю криївкою: там будемо безпечні від усякого нападу.
Сподобалася розбійникам Флавіанова рада, і вони прирекли бути вночі коло брами. А Флавіан, перебравшися за монаха та не забувши під рясою заховати свого меча, подався до монастиря.
Прийшовши перед браму, він застукав. По якімось часі виглянули у віконце над брамою дві чернички, а побачивши довгобородого черця, отворили браму. Флавіан, дібравши пісного, побожного голосу, повітав їх Христовим іменем, а чернички, що вже бог зна відколи не бачили мужеського лиця, приклякли перед ним і почали цілувати його руки, просячи благословенства.
— Бог вас благослови, сестри мої, бог вас благослови!— мовив Флавіан, а в душі сміється, мало не трісне.
Швидко віддалилися чернички і пустили голос по всім монастирі, що прийшов якийсь дуже побожний і святий чернець, певно, якийсь пустинник із Тебаїди, і просить, щоб міг переночувати в тій келії, що коло брами. Зараз вийшла начальниця і всі старші сестрички, щоб побачити незвичайного гостя. Коли зійшли на подвір’я, застали Флавіана, як клячав перед дверима монастирської каплиці І ніби молився. Мусили ждати добру хвилю, поки він скінчив свою побожну мовчанку. По привітаннях і благословенствах начальниця запитала побожного черця, відки він, чи справді з Тебаїди?
— Так,— відповів Флавіан не надумуючись.
— А хто там тепер кіновіархом?
Флавіан навіть не знав, що воно таке кіновіарх, глипнув на неї спідлоба і мовчав.
— Ах, ви, певно, ереміт? Жили самі в пустині?
— Так,— відповів Флавіан.
— Ах, се святе життя! Висока заслуга перед богом! — зітхала начальниця. — Я так бажала піти й собі ж на сю дорогу, поревнувати за приміром Марії Єгипетської! Але що ж, божа воля на те, щоб я лишилася. Бог вложив на мене інше ярмо, і я покорилася йому.
І вона почала широко пояснювати євангельські слова: "Иго моє сладко і бремя моє легко", силкуючись вивести з них таке розуміння, що коли бог того хоче, то чоловік повинен зректися радощів блаженного пустельницького життя при корінцях, саранчі і воді і жити начальницею багатого монастиря. Балакаючи широко і звільна цідячи слова, вона від часу до часу побожно завертала очі до неба, а потім, звертаючися до побожного черця, запитувала: "Чи так, святий отче?" — і, не чекаючи його відповіді, говорила далі.
"Чи дідько надав мені сю погану бабу!" — думав собі Флавіан, котрому вже давно почало було бурчати в животі; яко отаман розбійницької шайки, він привик був до чого хочете більше, ніж до корінців, саранчі і голої води.
Але інші чернички, більше догадливі і чоловіколюбні, вже давно поралися в кухні і, ледве ігуменя скінчила своє балакання, прийшли на подвір’я і попросили святого отця до їдальні.
"Отсе розумне слово!" — подумав собі Флавіан, але не переставав грати комедії: хрестився, зітхав і при всіх запитаннях та розмовах старався якнайбільше мовчати, щоб не виявити, як мало він тямить у святім письмі, в чернецтві і в самій християнській вірі. Але для простих, щирих жіночих серць усі ті признаки були нічим. Кожде слово, кождий рух Флавіана зміцнювали в них ту думку, що се дуже святий муж, великий подвижник і угодник божий.
Засів Флавіан до стола — чернички вже перед тим були по обіді — і, поки ігуменя балакала далі, пояснюючи якесь інше місце з письма святого, він принявся сердечно уплітати рибу, смажену на оливі, і закусувати сушеним сиром з цибулею, покраяною на тонкі тарілці,— улюблена закуска в Єгипті й досі. Ще він не скінчив їсти, коли одна з наймолодших сестричок принесла відро теплої води і почала набожно обмивати ноги Флавіанові. Інша сестричка вже ждала з чистим рушником, щоб обтерти вимиті ноги, а третя держала гарно плетені з лика пантофлі.
Нараз між сестричками зробився шепіт і рух. Остро глянула на них ігуменя, і вони замовкли; але по хвилі знов почали шептати про щось.
— Що там у вас, сестри? — остро, але з повагою спитала ігуменя.
— Мати ігумене,— сказала одна черниця,— ми думали, чи не поміг би сей святий отець нашій бідній Митродорі?
— Що се за Митродора і що їй хибує? — запитав Флавіан.
— Се нещасна сирота, найнещасливіша людина на божім світі. Вона сліпа, і глуха, і німа відроду, посудина, самим богом замкнена з усіх боків. Її мати, бідна селянка, хотіла викинути її в пустиню на страту; але ми взяли її і держимо у себе. Може бути, що бог недаром поклав на ній свою руку, пускаючи її у світ. Може, й її нещастя є тілько недовідомим для нас проявом ласки божої, так, як того сліпородженого в євангелію — тямите, святий отче? — що то про нього сказав Ісус: "Ані він согрішив, ані його родичі, а тілько щоб проявилася слава божа на нім".
— Що ж, усе може бути! — мовив Флавіан. — Але я від себе можу тілько се сказати вам, що я зовсім не доктор і негідний, мабуть, того, щоб через мене проявлялася слава божа.
— "Щасливі смирні,— мовила ігуменя все з письма святого,— вони наслідять землю". А хто нехтує своєю душею, той власне знайде її.
І, обертаючись до сестричок, вона веліла їм привести нещасну Митродору.
"От тобі й на! — міркував сам собі Флавіан.— Самі, дуріпи, зробили мене святим і тепер домагаються, щоб я робив їм чуда! Ну, що його діяти? Треба грати комедію, доки можна. А не вдасться, то, звісно, скажу: не вдостоївся та й годі".
Ось привели нещасну дівчину. Вона виглядала зовсім як дикий звірик; її личко, смагляве і досить гарне, мало той вираз тупості і перестраху, який звичайно замічаємо у сліпих. Її поставили перед Флавіаном. Сей простер руки, благословив її, шептав щось, ніби молився, але Митродора стояла нерухомо, не розуміючи, де вона і що з нею діється.
(Продовження на наступній сторінці)