Цар Аггей онімів з диву. Але коли він не перестав обставати при своїм, цариця віддала його в руки слугам, веліла набити його без милосердя і вигнати геть із міста. Слугам не треба було сього два рази казати. Вони кинулися на нещасного Аггея, набили його палицями так, що ледве лишився живий, і, випровадивши його геть за місто, наказали остро, 'щоб ішов собі і ніколи більше не вертав до Филеєма, коли йому миле життя.
Тяжко плачучи і стогнучи, ішов нещасний цар у світ за очі. Тепер він споминав євангельські слова, тепер жалував своїх гордощів, тепер плакав, каючись, що велів видирати картки з євангелія і саджати в темницю священика. Він бачив, як швидко і страшно справдилося на нім євангельське слово, і нікого не винуватив у тім, тільки себе самого.
Отак плачучи та нарікаючи, цар Аггей вандрував усю ніч, поки над ранок ледве живий не заволікся до хати одного селянина.
— Прийміть мене, ради бога, бо вмираю з голоду і з утоми! — благав він господаря. Сей запровадив його до хати, нагодував і дав спочити, а потім почав розпитувати, хто він і куди йде.
— Я бідний чоловік,— мовив Аггей.— Досі жив я в достатках, але, стративши все, йду в світ, сам не знаю, куди і на яке. Прошу вас, господарю, прийміть мене до себе, дайте яку-будь роботу, щоб я міг жити. Я не хочу їсти хліба дармо.
— Що ж ти вмієш роботи? — запитав його селянин.
Цар Аггей при найліпшій волі не міг нагадати нічого.
— Що ж, братчику,— мовив селянин. — Такого слуги, що не вміє нічого робити, я не потребую, а дармо годувати тебе, поки навчишся якої роботи, не можу. Іди собі з богом дальше.
Ще дужче засумував Аггей, виходячи з села. Давніше йому здавалося, що нема нижчого і підлішого стану, як хлопський стан, а тепер він мусив переконатися, що скоро не стало на ньому царської одежі, то він і для того стану був нездалий.
Коли отак вандрував дорогою, прибитий і похилений до землі важкими думками, здибала його компанія жебраків, що йшли десь на якийсь відпуст.
— Хто ти, чоловіче, і куди йдеш? — мовили вони до нього, бачачи його в поганій і подертій одежі.
— Я бідний чоловік, бідніший від вас,— мовив цар Аггей.— Робити нічо не вмію, а жебрати стидаюся. Прийміть мене до себе, буду вам служити, чим можу, щоб тілько не вмерти з голоду.
Жебраки згодилися.
— Добре. Будеш їсти й пити разом з нами. Будь у нас за міхоношу, а на нічлігах маєш нам стелити, шмаття прати, води принести і услужити, в чім буде треба.
Що мав робити нещасний цар? Мусив пристати й на таке і пішов із жебраками. Цілими днями прів він, двигаючи їх торби, а на нічлігах носячи воду, стелячи постелі та перучи жебрацькі лахи, гірко плакав, споминаючи своє давніше життя.
— Горе мені грішному! — зітхав він не раз.— Тяжко прогнівив я бога і накликав на себе кару. Сам бувши царем, я стратив усе, царство й царицю, впав на саме дно нужди і стратив надію на кращу будущину. Боже-боже, скороти мої муки або відбери мені пам’ять, щоб я не згадував, чим я був уперед і за що терплю так тяжко.
В такому житті минали йому дні за днями, місяці за місяцями, ба вже минув рік, ба вже й другий. Тим часом у місті Филеємі цариця, Аггеєва жінка, жила зі своїм ніби мужем у великім здивуванні. Він сторонив від неї, не зближався до неї ні вдень, ні вночі, хоч і не показував ніякого гніву або невдоволення.
— Пане мій і господарю,— мовила раз до нього цариця. — Що се таке, що ти отсе вже два роки жиєш зо мною як брат із сестрою, а не як чоловік із жінкою?
— Я поклав богу обіцянку жити так три роки,—мовив цар.
Коли минули три роки, велів цар оголосити по всім царстві, що того й того дня справляє великий обід для всіх бідних і щоб усі жебраки, каліки та волоцюги з цілого царства сходилися на царську гостину. Почули се ті жебраки, що в них цар Аггей був за міхоношу, і разом з ним подалися до Филеєма.
Коли настав призначений день, царський двір заповнився жебручим народом. Заставлено довжезні столи на подвір’ї, та, поки жебраки засіли до обіду, вийшов цар з палати, велів усім стати рядами і почав обходити ряд за рядом, придивляючися кождому жебракові. Так він дійшов аж до міхоноші і, не питаючи нічого його, промовив:
— Ходи зо мною до палати! А ви всі сідайте і поживайте з богом.
Поки жебраки обідали, цар завів міхоношу до свого покою і, приступивши до нього, промовив:
— Ну, що, царю Аггею? Пізнав ти, що євангельські слова про бідних і богатих не попівська видумка, а справді боже слово?
— Пізнав,— глухо промовив Аггей.
— І позбувся своїх гордощів?
— Здається — мав час,— промовив Аггей ледве чутно.
— І віриш, що бог, давши щось нині, може завтра знов відібрати по своїй волі?
Аггей не відповів на се нічого, але, пригадавши собі все те горе, якого зазнав через три роки, заллявся гіркими сльозами.
— Твоя проба скінчилася,— мовив цар.— Бог хотів не тілько покарати тебе за твої гордощі, але дати тобі науку доброго царювання. Бо тілько той може розуміти і влегшувати горе інших, хто сам зазнав його. І ти знаєш тепер, що значить горе, і будеш знати, на що вживати свою власть. Ось тобі твоя царська одежа, і твоя корона, і твоє берло. Твоїй цариці не потребуєш нічого згадувати про свою пригоду,— вона досі й не догадується нічого. Бувай здоров!
І, промовивши се, той ніби цар щез, і Аггей опинився сам у покої. Подякувавши щиро богу за чудову переміну своєї долі, він перебрався знов у свої царські шати і обняв панування. Ані його жінка, ані ніхто з прислуги не знав, що сталося і куди подівся міхоноша. Цар Аггей жив довгі літа і був царем добрим і милосердним.Тільки на смертній постелі він оповів усім про ту дивну пригоду, яка була з ним за життя.
IV. ОПОВІДАННЯ ПРО ЛАКОМОГО ОПІКУНА *
Були в Києві два міщани, Іван і Сергій, люди заможні і великі приятелі. Одного разу Іван занедужав тяжко, а чуючи, що йому вже не видужати, попросив до себе свого сусіду Сергія і віддав йому в опіку свого малолітнього сина Захарію і свій маєток, тисячу гривень срібла і сто гривень золота, просячи, аби сей маєток передав його синові, коли доросте літ. Зробив се потиху, без свідків, надіючися на Сергієву довголітню приязнь, і швидко потім умер.
Коли молодому Захарії минуло вісімнадцять літ, він захотів обняти своє добро у свій заряд і попросив Сергія, щоб віддав йому батьківську спадщину. Але Сергій, забувши приятельську вірність і полакомившися на великий сирітський маєток, відповів:
— Не знаю, сину, чого ти хочеш від мене. Твій батько не лишив тобі нічого.
Даремно просив і благав Захарія, знаючи, що батько його мав великі гроші; даремно заклинав Сергія пам'яттю небіжчика: опікун як уперся, так і стояв на своїм.
— Що ж, — мовив Захарія,— коли так мовите, то мушу вам вірити. Але я чув, що мій батько, умираючи, передав вам для мене тисячу гривень срібла і сто гривень золота.
— Неправда сьому, сину! — мовив Сергій.
— І присягнете, що неправда?
— Присягну хоч зараз,— мовив засліплений опікун.
І як стій оба пішли до Печерської церкви, і Захарія попросив ігумена провести Сергієві присягу перед образом печерської богородиці. Сергій присяг, але, коли потім хотів приступити до образа, щоби поцілувати його, ніяким способом не міг приступити до нього. Він почув якийсь страх у душі і почав відступати до дверей; але ледве вийшов за церковний поріг, упав на землю і почав бити собою в нападі страшної хвороби. Прийшовши до себе, він признався, що взяв гроші у свого покійного приятеля, вказав, де вони лежать заховані, і швидко потім умер.
А Захарія, бачивши се, постановив весь вік служити богу, вступив до монастиря, а за ті гроші вибудував при Печерській церкві притвор св. Івана Хрестителя, що стоїть і досі.
_________________________
* Із книги житій черців Печерського монастиря в Києві, так званого "Печерського патерика".
V. ОПОВІДАННЯ ПРО ПОЛОВЧИНА *
В місті Києві був один чесний чоловік, що дуже шанував пам’ять святого Миколая. Се було тоді, коли руські князі рік-річно воювали з половцями, степовим народом, що кочував по широких степах між Дніпром і Доном. Отже, трафилося так, що у того киевлянина опинився якимсь робом один половецький невольник. Києвлянин держав його цілий рік у кайданах, чекаючи, аж рідня половчина зголоситься з викупом, але ніхто не зголошувався. Одного дня мовив русин до половчина:
— Доки будеш сидіти у мене? Дай мені викуп, і пущу тебе до твого краю.
Половчин відповів:
— Пусти мене, то піду додому і принесу тобі викуп. А коли будеш держати мене, то відки ж возьму тобі викуп?
Мовив русин:
— Дай запоруку, то пущу тебе до твого краю.
На се відповів половчин:
— Знаєш, пане, що не маю тут нікого, хто поручився б за мене.
Тоді сказав йому русин:
— Хочеш, щоб я дав тебе на запоруку святому Миколаєві?
На се відповів половчин:
— Пане, скажи мені, хто се такий Миколай, бо я не знаю його.
Тоді пан завів його до церкви святого Миколая, показав йому образ святого і сказав:
— Хочеш, щоб я дав тебе на запоруку отсьому святому?
— О, дуже радо хочу,— мовив половчин,— і обіцююся сповнити все, чого жадаєш від мене.
А в душі подумав собі:
"От дурний русин, дає мене на запоруку мальованому святому".
(Продовження на наступній сторінці)