І
На Підгір'ї села невеселі
Простяглися долом-долинами,
Мов край шляху на твердій постелі
Сплять старці, обвішані торбами.
Понад річку верби головаті
Довгі віти в воду похиляють;
Журавель поскрипує при хаті,
Босі діти по двору гуляють.
З-поміж верб, та груш, та яворини
Чорні стріхи глипають, нагнувшись,
Мохом вкриті, корчами калини,
Мов на вітер ті сичі, надувшись.
Похилились смерекові стіни,
Там і сям стемпльовані дрючками,
Мов каліки, ждуть собі заміни,
Щоб спочить розбитими кістками.
Сліповаті та тісні віконця
В старосвітських засувах ще ходять.
Чи лякаються ясного сонця
Ті, що вік свій в тих хатах проводять?
Не видати комина на хаті;
Вранці дим всю хату заповняє,
З стріхи буха, в'ється по загаті,
Хапле очі, сльози витискає.
В хаті піч трохи не в півкімнати
З запічком і припічком із глини,
Вічно тепла — то жолудок хати,
Величезний, як живіт дитини.
Хліб і страва — тут найстарша справа,
Ціль всіх змагань, замислів, турботи,
Мов родивсь сей люд лиш для роботи,
А на хліб вся праця йде кровава.
Ліжко ґазди — п'ять дощок незбитих,
Сніп соломи і верета зрібна;
Тепла піч є для дітей невкритих,
А для старших постіль непотрібна.
Слуги в стайні сплять — їх коні гріють,
А дівки на лаві, на запічку;
Про вигоду й думати не сміють,
Щоб лиш крижі випрямить за нічку.
І про одіж мало дбають нині:
Як кожух є й чоботи пасові,
Для ґаздині шнур коралів в скрині,
Для дівчат хустята шалінові,
Капелюхи хлопцям повстянії,-
То й весь празник є на довгі літа;
Буднішня одежа в хаті шита
З полотна, що вироблять хатнії.
На стіні розвішані довкола
Дерев'яні давні богомази:
Страшний суд, Варвара і Микола,
Чорні вже від диму, мов від мази.
Тільки й всього християнства в хаті,-
Але є й письменства в ній познаки.:
Там під сволоком, завитий в шматі,
Лист небесний — писаний бог зна ким,
Йосифінський наказ панщизняний,
Прадідівський квит на тридцять буків,
Діда скарга за ґрунтець забраний,
Батьків акт ліцитаційний драний,-
Ось весь спадок, що лишивсь для внуків.
II
В шинку шумить, в шинку гуде,
Аж гомін геть селом іде.
І не питайте, що се є:
Старий Пазюк горілку п'є.
Вже третю ніч він п'є ось так,
Та не гадай, що він пияк.
Він буде ще три ночі пить
І ані цента не платить.
О, бо Пазюк розумний дід,
З кропиви він збирає мід:
Він у селі над всіх моцар,
Бо він собі багач-лихвар.
І не гадай, що за процент
Він п'є й не заплатить і центі
Ось глянь у коршму. За столом
Сидить Пазюк, співа псалом,
Бо він письменний — знай і се!
І бога в серці має все.
Він бороду на руку спер
І сиві очі в двері впер,
Волосся сиве і густе
Лице вкрива його товсте,
А голос дзвінко, мов із блях,
Гукає: "Господи воззвах!"
А обік нього кум сидить
І Пазюку в лице глядить,
В очах його читати б рад,
Чи все тут є старому в лад,
Чи все зробив він так як слід,
Щоб ласкав був брикливий дід.
А як старий скінчив свій спів,
То кум несміло річ повів:
"Спасибі, кумцю, вам за гласі
Та щиро я благаю вас,
Вділіть ту позичку мені,-
Я все віддам уосені".
Пазюк о стіл б'є кулаком.
"Чи дармо в тебе я дяком?
Не штука то мій глас хвалить!
Кажи горівки ще долить!"
Скрутився кум, неначе в'юн,
Горівку в жида і тютюн
Наборг бере, на стіл кладе,
Знов Пазюка просить іде:
"Вже ж, кумцю, вас я третю ніч
Частую за пустую річ,
Щоб сотку в позичку дістать,-
Ви ж обіцяли нині дать".
Розгнівався на се Пазюк
І повну чарку кинув з рук.
"От ще голяк! От ще жебрак!
До мене промовляє так!
Сто срібла — се великий гріш!
Узять візьмеш, віддать— хоч ріж!" —
"Я ж, кумцю, позичав у вас
І, тямите, віддав на час".-
"Віддав! Віддав! А може, й ні.
А кілько то було гризні!
Та що вже там! Хай страчу сам!
Як обіцяв, то певно дам".
І мовить кум: "То дайте ж тут!
Ось свідки є, горівку п'ють".
Пазюк на те: "Нехай же п'ють,
У мене гроші є ось тут!"
І вийняв з череса платок,
А в нім завитих сім соток,
І перед свідками цілі
їх розкладає на столі.
"Отеє мій плуг, отеє мій стіг,
Моя рілля, мій оборіг,
Мої воли, моє Гумно,
Моя рідня, моє майно".
І поскладав, поцілував
І в черес всі сотки сховав.
А кум стоїть, гне в собі злість,
Очима тії гроші їсть.
"Та, кумцю, змилуйтесь-бо раз,
Пай дармо не благаю вас!" —
"Ні, синку, пізня вже пора,
Додому час! Заснути тра!
Ще кварту став, людей відправ,
А завтра рано, щоб ти знав —
Коли діждати дасть господь,
За грішми з свідками приходь".
Село шумить, село гуде,
Пазюк з шинку додому йде,
При ньому кум, мов в'юн той, в'єсь,
А свідки йдуть то вскісь, то всклесь.
Боками йдуть, пісень ревуть.
Аж ось Пазюк промовив: "Тут!
На розі хрест, з тернами тин...
Тут в хаті мій драбуга син.
Го-го, то злодій, зна біду!
До хати спати я не йду.
Гей, куме! куме! Де ти втік?
Ти спать мене веди на тік!"
ІІІ
Вранці-рано по селі
То не пчоли, не чмелі
Глухо зажурчали,
Не шумів розбитий спуст,
А йшло слово з уст до уст:
"Вкрали! Вкрали! Вкрали!"
Що? Хто? Відки? Вість така:
Вкрали гроші в Пазюка!
Як вернув із шинку,
П'яний у стодолі спав,
Злодій черес з нього зняв
І потяг шматинку.
Хто був злодій? Відки знать?
Сам Пазюк не зна сказать,
Хоч щось твердо дума.
Далі скрикнув: "От на глум!
Вів мене в стодолу кум!
Се ніхто, крім кума!"
Кум почув се, весь дрижить,
Мов опечений біжить:
"Змилуйтеся, діду!
Я вас до хреста довів
Та й пішов вісьта домів!
Присягати піду!"
"Не бреши! Де гроші дів?
Ти мене вигоном вів —
Тямлю весь інтерес:
У стодолі дрюк відпер,
Сіна з зруба на тік зверг,-
Зняв із мене черес!"
"Тут мене гадюка їдж,
Як я з вами був сю ніч
На гумні, в стодолі!" —
"Не бреши! — кричить Пазюк.-
Гроші тут мені до рук,
Бо діждеш недолі!"
IV
Зразу сварилися,
Далі побилися
Кум з Пазюком.
Батькові син помагає,
Син держить, батько шмагає
Кума ціпком.
Гамору! Галасу!
Баб назбігалося
Повний вигін.
Ті Пазюка проклинають,
Інші про кума вже знають:
"Певно, се він!"
Свідків, хоч гать гати!
Сей вже мав спать іти,
Вийшов надвір,
Чув, як Пазюк до стодоли
З кумом чалапав поволи
Попри шпихлір.
Другий виразно чув:
Кума Пазюк гукнув:
"Куме, ходи!
Пізно вже лізти до хати,
Я на тоці буду спати,-
Ну, заведи!"
Здогади, заміти...
Тут шукать! Там іти...
Властей чекать...
Справді ж нікому не жалко.
"Так тобі треба, ти, п'явко!
Хоч ти пропадь!"
V
Того рана з криком, шумом
Серед тлуму дід із кумом
На попівство враз ішли.
Чи шукать поради, може?
Ні, за злодія на боже
По короні понесли.
У обох напухлі пики,
А у серці гнів великий,
В кума весь кривавий ніс.
"Правте, отче, два молебнії.
Щоб злодюга той ганебний
Без пощади нагло тріс!"
Вийшли. Кум домів кленучи,
А Пазюк нові онучі
В постоли, до торби хліб,
П'ятку в черес, палку в руки
Та й для ліпшої поруки
До ворожки до Дуліб.
VI
Ворожка мовить:
"Ти, чоловіче, не бійся нічого!
Гроші повернуться, ждати не довго.
Злодій від тебе сидить за три межі,
Знаєш його по відмінній одежі.
Вус має чорний і сірії очі,
Підстерігав тебе три дні й три ночі.
Господу дякуй, що гроші забрав він,
Що не збудився ти в хвилі, як крав він.
Мав він ножаку і хтів тобі, батьку,
Якби збудивсь ти, всадить під лопатку.
Є в тебе грушка по кінець причілка,
Є в ній маленька дуплавая щілка...
Там ти дивися щодня, щогодини,
Там тобі злодій ті гроші підкине".
VII
Іде Пазюк від ворожки
Та йдучи міркує:
"Виразнісінько 'на кума
Ворожка віщує.
За три межі! Кум від мене
За чотири межі!
По якій я його знаю
Відмінній одежі?
Не в постоли, а в личаки
Обуває ноги
І на гуні не зелені,
А чорні вилоги.
Чорний вус. — Рудий у кума.
Гм! Не вір рудому!
Сірі очі — дійсна правда!
Коб швидше додому!
А божився, дав на боже!..
Плакав наостатку!
А сам ніж мав і мене хтів
Пхнути під лопатку!
Почекай же!.. Де та в біса
Грушка при причілку?
В мене є верба. Все одно,
(Продовження на наступній сторінці)