«По селах» Іван Франко — сторінка 3

— Плети, дурний, не може бути! Вже то
Я чув про се від розумніших трохи,
Ніж я та й ти. Пани дістодь-то навіть
Вже й цісаря підпали, й цісар їм
Усе те затвердив і підписав.
— Ой лишенько! Тепер-то ми пропали!
— Воно-то бач: пропали або ні.
Пани ще досі криються з тим дуже,
Не признаються, щоб народ відразу
Не роздразнити, а найголовніше:
Бояться москаля.
Тут Сень вмішався
В розмову. Досі він сидів понурий
І звільна пакав люльку, похилившись.
Мов слухав голосів якихсь далеких.
І враз промовив: — Е, яка там річ
За нами впоминатись москалеві?
Що ми йому, чи сват, чи брат який?
А мислите, що в нього мало й своїх
Панів і бідних?
— А про що ж би мала
Війна вестися?
— Ні про що! й війни
Ніякої не буде!
— А пощо ж
До війська пруть старого і малого?
— Е, пруть! Ніхто ще того не видав.
От ми які вже парубки, а хто нас
До війська кликав? Може, ще коли
І будуть брати, та хтозна, се, може,
Аж в той час буде, як народ на світі
Здрібніє так, що в нашій печі буде
Сім хлопа молотити.
— Мудрий ти
На бештефранти! А чому ж ота
Урізька ходить та голосить? Чень же
Се не добро віщує?
— То-то й є,
Що народ темний чує плач її
І бачить сам, що се якийсь знак божий,
Та не дошукує, що він значить,
А сам собі спліта химери всякі:
Війна, і панщина, й бог зна ще що.
Гадаєте, що бог про теє дбає,
Чи там сто люда заб'ють або двісті,
Чи хлоп о три дні більш робити буде?
Якраз господь перед таким би ділом
Знаки такі нам посилав! Та й що то
Війна? Війни й заповідать не треба,
Вона вже є, ми родимось, живем,
Мремо в війні. Хіба ж не чули пісню:
"Нема добра та й не буде,
Була війна та й ще буде,
Брат на брата ворогує,
Сестра сестрі смерть готує,
Син на батька ніж підносить,
Донька мамі смерті просить".
От де війна правдива, найстрашніша,
Щоденна, люта! Що там против неї
Всі війни з турком, німцем, москалем!
Замовкли всі й понурились. Так нагло
Звернув розмову Сень на другий бік.
І хоч не раз подібні вже слова
Вони від нього чули, то, проте,
Тим дужче їх ударили вони.
І не до сміху їм було, бо кождий
На собі сам їх правди досвідив.
— Се правда! Як вовки голодні в лісі,
Так мир хрещений сам з собою їсться.
Одні хапають з-перед других, рвуть,
І друть, і кривдять. От і мій господар,
Хоч і який багач, а злакомився
На моїх п'ять кровавих ринських: взяв
І відтягнув мені з заслуженини,
За те, що скочило теля в полонку
І затонуло.
— А що буків я
Прийняв за ліс! Господар сам післав
Мене украсти з лісу копаниці,
А як зловив лісничий і подав
На штроф, прийшлось платити — він тоді
Давай мене періщити!
й пішли
Нагадувать та розводити, що
У кождого віддавна наболіло.
Лиш Сень мовчав, не жалувавсь ніколи.
А як скінчили другі, знов почав:
— Так бачите, яка се в нас війна
Ведесь! І що нам віщувать війну?
Таж ся війна сама та щось віщує.
— А що таке віщує?
— Страшний суд! —
Слова ті Сень сказав глухим, таємним
Полушептом, аж другі мимоволі
Склонили голови. В тій хвилі в лісі
Сова плачливо застогнала. Тихо
На хвилю стало, і нараз, немов
Десь з-під землі, протяжний і різкий,
Проймаючий роздався стогін людський:
— Я-яй! Я-яй! Я-яй!..
— Дух божий з нами! — скрикнули відразу
Всі конюхи і почали хреститись.
— Я-яй! Я-яй! Я-яй! —лунало в дебрях
Так жалібно, так важко, що аж серце
Мороз проймав. Сконало. Тихо стало.
Недвижні всі сиділи круг огню,
Тремтячи. Дух захопило у всіх,
Так що ніхто і слова не промовив,
Ба, навіть коні наострили вуха
І стали мовчки.
Тільки Сень сидів
Спокійний, шепчучи молитву. Врешті
Промовив:
— От ви й чули віщування.
Не бійтесь, се не є нечистий дух,
Се та урізька жінка, що пішла
По божій волі. Бог їй так казав
Плачем і криком грішному народу
Оголосити близький суд страшний.
— Ну, що се ти говориш, бійся бога,
Під ніч таке страхіття? Суд страшний!
Хіба ж не чув, що перед страшним судом
Повинен ще на світ прийти антихрист?
Ну, а про нього, клятого, ще якось
Не чути досі.
— Не впевняйся дуже! —
Сказав поважно, строго якось Сень. —
Глухий не чує навіть, як гримить!
А я ось що скажу вам, що я чув,
Та ні, не я, мої татуньо чули.
Вони ось на Кальварії недавно
Були, там є чернець один старенький,
Що знає їх вже більш як тридцять літ.
Так от вони у нього й ночували,
І він їм много повідав з книжок.
"Моліться, — каже, — люди! Близький часі
П'ять гір трави вже віл великий спас.
Як шосту буде допасати — ждіть,
Тоді антихрист родиться на світ.
А як на сьому в півтори дійде,
Тоді на землю Ілія прийде".
— Дух божий з нами! — скрикнули а тривозі
Всі конюхи.— П'ять гір вже, кажеш, спас,
Що ж се за гори, що за віл такий?
— Хіба ж не знаєте, що в книгах пишуть?
Далеко десь, на самім краю світу,
Є віл такий: родився він в той день,
Коли Христа розп'ято. Має він
Сім гір. Коли прийде на світ антихрист,
Щоб всіх людей від бога відвернути,
То против нього появиться з неба
Святий Ілля і буде бунтувати
Народ, щоби антихриста цурався.
А той антихрист буде цар всесильний.
Пішле своїх вояків і шандарів
Против пророка. Бог йому допустить
Іллю зловити, він його на смерть
Засудить. Але знає він, проклятий,
Що як з Іллі одна краплина крові
На землю впаде — вся земля займеться
Й згорить. От він на хитрощі візьметься:
Пішле своїх вояків і шандарів
На край землі, на тих сім гір, і скаже
Вола отого взяти, і зарізать,
І з нього шкуру зняти. Розпріструть
Вони ту шкуру і на ній почнуть
Пророка мучити і катувати.
Та поразить господь нечисту силу.
Є десь такий комарик, що напився
Христової крові, як капала
З хреста. Отой комарик саме в хвилі,
Як будуть мали різати вола,
Його в хребет укусить і в тім місці
Маленьку дірочку проколе в шкурі,
Таку, що оком і доглянуть годі.
Крізь ту то дірочку з крові пророка
Малесенька на землю крапля впаде,
І загориться вся земля від неї.
Спалить антихриста и його все царство,
Спалить усі гріхи людські й терпіння,
Очистить землю, як від ржі залізо.
Тоді господь прийде на суд страшний.
Вже геть було за північ. Віз звернув
Додолу дишлем, Косарі стояли
Посеред неба. Холодно. Огонь
Погас. Зітхаючи глибоко, мовчки
Ще раз обходять коней конюхи.
Спокійно скрізь. Глибоке, темне небо
Горить над ними тисячами звізд.
Дрімає ліс в тумані. Наче мрія,
У сизій пітьмі клаптем чорним там
Лежить село.
І хлопці полягали —
Хто на соломі, що приніс з собою,
А хто й попросту на траві росистій,
Лиш міх товстий під себе простеливши.
Лиш Сень не ліг. При вигаслім огнищі
Сидить він, скулившись від холоду,
Недвижний, у якійсь глибокій думі.
— О господи! — зітхне часом. — Не дай
Сліпому і глухому в світі жити,
Щоб не заскочив неготових нас
Великий день, страшний день суду твого!
І він здригнувся.
— Господи помилуй!
Се смерть у очі заглядає! — шепнув
І знов почав молитись, ще щиріше,
Ще гарячіше. Тихо сяють зорі,
Немов манять до себе. Дух якийсь
Могучий і таємний пролітає
Понад землею. Чує лет його
Усяке серце добре та чутливе
И тріпочесь тужно, наче пташка в кліті.
Чого? Куди? Пошто? Дарма питати.