— То як зачало в ямі щось шипіти та свистати, аж ми побудилися і скочили всі до ями. а в тій хвилі як не бухне кип’ячка, так нас усіх і обляпала.
— Ни, Івануню, то не може бути! Ви мене дурите!
— Та подивіться на мене, як я виглядаю!
Справді, я виглядав, як дідько, весь обмазаний кип’ячкою. Ми вночі про се й не подумали, а тепер мусив чоловік вибріхуватися. Але жид як учора був розгарячкований та сам не свій, так тепер, коли вже був певний свойого, був холодний, немовби обілляв його холодною водою.
— Ей, Івануню, якось то мені не віриться! Я ще не чув, щоби кип’ячка так бухала.
— А я чув і сам на свої очі бачив.
Тим часом у кошарі робилося чимраз видніше і видно було сліди свіжої розритої землі, перемішаної з кип’ячкою, і сліди коліс, що вели аж до Нутового паркана. Йойна мало не пожирав очима ті сліди.
— Івануню, а то що за сліди?
— Які сліди?
— Та от, так, як би вози заїздили і виїздили з кошари.
— Ще, може, й кінські копита побачите? Певно, дідько чвіркою заїздив і вам маєток у яму кинув.
— Ні, Йвануню, не жартуй! Що то за сліди?
— Та то від наших тачок сліди. Ми ще вчора вечір вивозили леп із кошари.
— Ага! Ну, але ж бо тут усюди кип’ячки накапано!
— Та що вам, Йойно, привиджується? Чого ви чіпаєтеся? Накапано, бо з ями бухло та накапало. Адже ж ми вашу нафту не закрали. Візьміть її собі! Он там вам її, певно, повна яма.
— А може, ви й закрали, Івануню, га? Знаєте, я не хочу вам сказати злого слова, але мені здається, що ви вже троха черпали її.
— Ага! — скрикнули ріпники, що, лежачи в кошарі і досі, мовчки прислухувалися тій розмові. — Тепер ми вас розуміємо, Йойно! Ви заговорюєте так, щоби не дати нам полуйки.
— Певно, що не дам! — скрикнув нараз Йойна, аж підскочивши спересердя. — За що маю дати? Ви самі взяли собі. Ви не дали мені знати! Ви обікрали мене! Ви цілу ніч черпали мою кип’ячку. Гвалт! Злодії! Гвалт! Розбійники! Що я маю робити?
Йойна зачав кричати і скакати по кошарі, мов божевільний.
— Будьте тихо, Йойно,— промовили ми до нього помалу, але з притиском. — Будьте тихо, бо вам буде гірше. Де маєте хоч одного свідка на те, що говорите?
— Я знайду!
— Як знайдете, тоді говоріть. Скаржте нас до суду. А тепер будьте тихо! І заплатіть нам за роботу.
— Заплатити? За що я вам буду платити? Ви обікрали, обрабували мене, а я ще маю вам платити?
Сего було для нас забагато. Бачу, що мої хлопці зуби закусують, а се злий знак. Коли чоловік натще, а зуби закусує, то стережись його.
— Хлопці,— мовлю до них. — Будьте спокійні. Йойна жартує.
Але Йойні не до жартів. Його очі, мов миші, раз у раз бігають за слідами коліс із кошари до паркана і назад. Далі він не витримав, скочив з кошари, мов кіт, видряпався на паркан і зирнув на той бік.
— Ай-ай! А тут що! А тут що! — скрикнув він, і вхопив себе за пейси, і в тій хвилі як довгий гримнув із паркана.
— Та що там, Йойно?
— Я зараз біжу до Дрогобича! Даю знати до криміналу. Пішлю по шандарів. Се крадіж! Се розбій на гладкій дорозі. Таж там, як на долоні, видно цілий гостинець, куди мою кип’ячку возили. Цілі калюжі накапано.
— Не робіть із себе дурня, Йойно! Адже при вас учора Нута возив кип’ячку — свою, не вашу. Ще якраз під парканом одна бочка трісла. Ви самі бачили, самі сміялися! — Так говорили Йойні ріпники. Але Йойна не переставав йойкати і вайкати.
— Слухайте, Йойно,— мовив я до него, коли він увійшов до кошари,— не шукайте собі напасті на нас. Заплатіть нам за роботу, дайте нам за полуйку, що нам належиться, і розстанемося по-доброму.
— Розстанемося?
— Ну, та певно! — скрикнули ріпники. — Коли ви ні за що, ні про що позлодіяли нас, то ми у вас довше не будемо робити! Шукайте собі інших робітників.
— Овва! І знайду! — скрикнув Йойна.
З тяжким болем серця він виплатив нам наш заробіток, ще з півгодини ми мусили торгуватися з ним за полуйку і ледво видерли її у него, мов собаці з зубів, і тоді попрощалися з ним.
— Бувайте здорові, Йойно! Дай вам, боже, щоб та яма була така щедра для вас, як ви для нас! — крикнув йому один на відхіднім.
— І щоб ви не дочекали більше нікому полуйки давати! — поправив другий.
А Йойна все ще стояв у кошарі, вайкотів потиху і з острахом та цікавістю вдивлявся в недобре затерті сліди, що вели з єго кошари до Нутового_ паркана.
VI
Чи не сміха? Як йому закляли ріпники, так усе доразу з ним сталося!
Цілий той шабас нипав Йойна, муркотів, цмокав, йойкав, а далі зібрався і рушив до рабина. Заскаржив Нуту. А я у Нути став на роботу, то все знаю від него самого. Заскаржив Нуту у рабина, що сей обікрав його, а Нута собі байдуже. Сміється. Що йому рабин зробить? Він за нашу полуйку взяв чистих п’ять соток, і що йому біда зробить!
Почав Йойна на вулиці чіпатися Нути, почав кидатися на него зовсім без пам’яті. Видно було, що чоловік помалу з глузду зсувається. А все одно торочить: обікрали мене! обрабували мене!
Та бо й яма, в котрій показалася кип’ячка, зробила йому збитка. Йойна наняв нових робітників, почали черпати, начерпали щось п’ять бочок кип’ячки та й годі. Забив Йойна яму, переждав день — пусто, переждав другий — пусто. А у Нути, хоч яма плитша, кип’ячка йде та йде. Я, роблячи у Нути, бачу бувало, як Йойна ходить коло своєї кошари, розводить руками, муркоче щось, стає, і знов бігає, і заглядає до ями, і сам не знає, що з собою діяти. Не раз аж язик мене свербить, щоб закпити собі з него, але знов і жаль мені його стане. Ми справді троха скривдили його. Але хто ж знав, що яма так живо вичерпається?
— Йойно,— мовлю раз до него з-за паркана.
Він аж звергся, почувши мій голос, немовби хто наглим вистрілом пробудив єго зо сну.
— Не бійтеся! Се я, Іван.
— Ни, чого тобі треба?
— Послухайте ви мене, Йойно,— мовлю йому щиро,— покиньте ви тепер сю яму, копліть он там у долинці.
Він не відповів нічого, але справді послухав мене. Другого дня його робітники забили сю нещасну яму і взялися до тої, що була розпочата в долинці. Працювали коло неї кілька день. Здавалося, що Йойна успокоївся троха, тілько очі єго блищали якимсь несамовитим огнем, а на вулиці, коли йшов, то не пізнавав нікого.
Аж одного дня чуємо: крик коло Йойнової ями. Ріпники покинули роботу і кличуть Йойну. А він якраз тоді сидів чи, може, дрімав у тій самій кошарі, де ми зробили собі полуйку.
— Господару! Господару! — кричать ріпники з долини. — А ходіть-но сюди!
Було саме полуднє. Ми спочивали, в ямі не було нікого, то ми, почувши крик, повибігали з кошари.
— Ого, — мовлю я,— у Йойни сьогодні полуйка буде!
Саме в тій хвилі вибіг Йойна з кошари і, мабуть, почув мої слова, бо, біжучи, крикнув у наш бік:
— Ага, чорта з’їсте, не полуйку!
Ми зареготалися, повилазили на паркан і дивимося, що буде. А Йойна ще не добіг до ями і кричить здалека:
— А що, є кип’ячка?
— Є.
— А не бухає?
— Ні.
— А багато?
— Та вже пів’ями.
І напівжартом-напіврадісно один додав:
— Але то полуйка буде!
В тій хвилі Йойна зовсім сказився. Він кинувся на бідного ріпника та й лус його в лице!
— Ось тобі полуйка! А, драби! А, розбійники! І ви хочете мене обікрасти? Не дам! Не дам! Нічого не дам!
І він у якійсь шаленій нетямі кинувся до ями і, розхрестивши руки, припав ниць, щоб закрити собою те джерело свойого багатства. Гирло ями було досить вузьке. Він, опершися колінами на одній цямрині і вхопивши розхрещеними руками обі суміжні, заслонював собою яму, немов хтось хотів відібрати її у него, і все кричав:
— Не дам! Нічого не дам! Ґвалт! Рятуйте! Розбійники!
Почали збігатися люди з усіх боків, а побачивши Йойну над ямою і не розуміючи, чого він хоче, думали, що сталося якесь нещастя, що хтось упав до ями або задусився. А в мні аж серце застигло.
— Хлопці! — скрикнув я до ріпників, що стояли довкола ями.— Він здурів! Відтягніть його від ями! Живо!
— А нехай його дідько візьме! — буркнув, не рушаючися з місця, той, що дістав невинно ляпаса.
І в тій хвилі Йойна, отуманілий від замороки, що валила з ями, вхопився обома руками за груди, бо йому неставало духу, а стративши підпору, тілько мигнув, замахав патинками і, мов галушка, булькнув у яму. Кип’ячка, що мала дати йому багатство, дала йому смерть. А полуйки своїм ріпникам таки вже не дав.
Його витягли аж за три дні, бо до ями через замороку не можна було доступити.
_____________________________
* Чорт твоєму батькові (євр.). — Ред.
* Чи ти збожеволів? (євр.).— Ред.
* Божевільний (євр.) — Ред.