"Щоб ти там закаменів, жидюго!" — подумав я собі. А тут чую, що коли дзюбну ще раз порядно у дно ями, то готова відразу кип’ячка бухнути. Розуміється, жид побачить се, наробить гомону, поставить варту, і наша полуйка пропала, дістанемо те, що жидові з носа капне. А мені дуже сего не хотілося. От я взявся дзюбати землю, але не з дна, тілько з боків ями. Ба, та бо й тут усюди з-під дзюбака: пшш! та пшш! Що за диво! Відразу немов десь пудами пригнало ту кип’ячку, так і чути, що з усіх боків преться і тиснеться до ями. То вже я то сяк, то так нипаю та шолопаю, щоб дотягти до вечера, а все подаю до відра саму суху глину, без сліду кип’ячки. Далі почала й моя лампа пчихати. Сопуху в ямі занадто багато. У мене голова хоч і яка міцна, а також почала нестаткувати. Світ крутиться, поперед очима зачинають бігати колеса, зразу зелені, далі червоні, в горлі нудить, мовби там застромляв хто суху ложку — ні, довше не видержу! Дзвоню я, щоб тягли мене догори.
— Ни, Івануню,— кричить Йойна згори,— а що там?
— Тягніть догори, мені недобре! — кричу я. І, вхопивши обіруч дзюбак, я щосили затяв його в ослизлу вже від кип’ячки глину на дні ями, а до кінця ручки прив’язав тонкий, а міцний шнур, що був у мене за поясом про всяку пригоду.
— Тягніть! — кричу ще раз.
Потягли мене догори. Коли тягли, я помаленьку розпускав той шнур із-за пояса, а конець його прив’язав до сучка цямрини вже при самім краю ями. В ямі темно, їм згори сего не видно, а я собі своє знаю.
Витягли мене, і я відразу повалився на землю, мов неживий.
— Ой-ой,— скрикнув Йойна,— він заморочений! Івануню! Івануню! Що тобі є? Чи чуєш мене?
Я чую добре, але вдаю зовсім небіжчика. Надувся, посинів. Жид аж руками об поли вдарився.
— Ай-ай! Рятуйте! Відтирайте! Води!
— Горівки! — крикнув той, що був при млинку.
Йойна кинувся видобувати зі своєї торби горівку. Поки мене терли, та оживлювали, та покріпляли, то вже почало смеркатися. Мені тілько того треба.
— Ну, що, Івануню,— допитує мене Йойна, клячачи надо мною з горівкою,— є там що в ямі?
— А дідько є лабатий! Заморока та й годі.
— А кип’ячки нема?
— А най вона тобі вся скипить і ти сам з нею!
— Ни-ни, пощо то таке говорити? То преці дар божий.
— Дідьчий, не божий! Ще нічого нема, а я ледво душі не загубив.
— Ни, але як гадаєш, буде що?
— Та певно, що буде, але ще не знати коли. Сопух є, але кип’ячки не чути.
— Вона підійде, Івануню, вона підійде,— радісно говорив жид.
— Сама не підійде. Треба прокопати ще зо сажень, то, може, буде.
— Йой! — скрикнув Йойна, мов ужалений. — Ще зо сажень? А я гадав сьогодні на ніч забивати.
— Та можеш собі забивати, коли хочеш. Але з того такий буде пожиток, що в ямі набереся тілько сопуху, що завтра треба буде до полудня двома млинками добре працювати, поки там чоловік буде міг показати носа вдолину.
Йойна стояв ні в сих ні в тих. Ним аж теліпало щось, аж била лихорадка з великої нетерплячки, але, з другого боку, він знав добре, що я також не привик говорити на вітер. Ще хвильку він пробував змагатися.
— Ей, Івануню, а не дуриш ти мене?
— Ну, то лізь сам у яму та переконайся!
— Ни-ни, та я нічого! Хіба я що? Нехай буде так, як ви мовите! То, по-вашому, ще нині нема що забивати її?
— Власне треба лишити отворену, щоби виходив сопух. До кип’ячки ще не близько.
— Але ви тут ночуйте! Ану ж би вночі кип'ячка вибухла? А якби щось до чогось, чуєте, Івануню, дайте мені знати!
— Та вже ви, Йойно, не бійтеся,— мовлять ріпники.— Іван хоч би хотів піти, то не піде нікуди, бо слабий.
— Але ви не лишайте його самого.
— Що, і ми всі мали би тут ночувати коло вашої ями? А нехай вона западеться вам! А де ж то хто бачив таке, щоби ріпник, маючи гроші в кишені, не пішов погуляти собі? Чуєте, он у Мендльовім бараці вже грає музика. Давайте гроші!
— Ні,— мовить Йойна. — Знаєте що, любі мої, ночуйте ви тут нині! Я вам завтра виплачу, не буду питати, що шабас. А нині я вам не дам нічого, щоб вас не кортіло на гуляння. Принесіть собі тут хліба, горівки, ковбаси,— я зараз накажу Мендлеві, щоби прислав вам усего досить, а самі не ходіть нікуди. Прошу вас, уже сю ніч не відходіть нікуди. Припильнуйте мені сеї ями! Мені все здається, що сеї ночі тут буде щось. А якби, нівроки, що до чого, то, прошу вас, хоч би опівночі, зараз дайте мені знати.
Він говорив, дроботів, гладив нас попід бороди, відходив і знов вертав, і просив, і підлещувався. Видно було, що страх йому не хотілося відходити від ями. Що хвиля ставав над нею, вдивлявся в її темне гирло, нюхав важкий нафтовий сопух, що валив із неї клубами, а все прислухувався, чи не булькоче що в її нутрі. Аж трясся, щоб узяти лампу і при її світлі заглянути в нутро ями, але се була небезпечна забава, міг зробитися вибух. Я все ще лежав, нібито недужий, на околоті соломи, що, розпростертий у куті кошари, служив за постіль для того, хто ночував коло ями. Лежу і потерпаю: ану ж дідьча кип’ячка бухне в тій хвилі, засичить, заклекотить і забулькоче. Кілька разів мені навіть причувався той клекіт, але все те була мана. Врешті якось-не-якось Йойна пішов. На небі замиготіла перша зірниця, йому пора була засідати на шабас. Я встав із свойого околоту і проводив його очима аж геть долі вулицею. Він жив з жінкою і дітьми в селі, доброї чверть милі від ями.
Ну, пішов! Щез! Тепер уже, певно, не верне...
V
— Гей, хлопці! — скрикнув я до своїх ріпників.— Сюди! До мене!
— А що там?
— Буде полуйка.
— Коли?
— Зараз.
— Як то зараз? Хіба є кип’ячка?
— Нема ще, але як я захочу, то зараз буде. Біжіть котрий до Нути. Здається, він ще є в кошарі.
— Я чув його, ще там щось гаркотить із своїм касієром,— потвердив один ріпник.
— Біжіть до него, кличте його сюди, а так, щоби ніхто не знав, пощо.
Поки там один скочив, перекинувся, мов собака, через паркан і побіг шукати Нути, я напомацки поліз до ями.
— Хлопці! Два вас до мене! Держіть мене за ноги! А міцно!
Вони, не говорячи ані слова, вхопили мене за ноги. Тоді я, звісившися головою вниз у яму, а за головою поповзши й цілим животом, налапав на сучку цямрини конець того шнура, що почепив там, коли мене витягали наверх. Сопух із ями дусив мене, але мені се байдуже. Обвивши собі той шнурок міцно довкола руки, я шепнув своїм хлопцям:
— Тягніть мене!
Потягли. Я міцно торгнув шнуром, підняв дзюбак, що був застромлений у землю на дні ями, його вістря — я чув се — відвалило там добрий кусень глини. І в тій хвилі в ямі засвистало, засичало, зашипіло, мов півкопи лютих гадюк, а далі забулькотіло, заклекотіло, мов окріп у великім казані. Мої товариші зрозуміли:
— Кип’ячка!
В тій хвилі вбіг Нута до кошари
— Ни, що тут чувати?
— Слухайте, Нуто!
Він недовго й надслухував.
— Ни, нівроку-нівроку! — сказав він якось так, мов раптом дістав велику оскомину.
— А чого ви мене кликали?
— Не знаєте чого? Адже се наша полуйка. Купіть собі її.
— А!
Він скрикнув се так радісно, немов знайшов на дорозі цілу сотку.
— Добре.
— Почому даєте?
— Як звичайно: десятка за бочку.
— Кілько маєте бочок порожніх?
— Ті, що на возах — усі двадцять порожні. Моя яма нині вичерпалася; я забив її.
— Добре. Ладьте гроші. А ми, хлопці, до роботи!
Зараз мої хлопці кинулися, розібрали одно перило паркана, прикотили віз з бочкою, вложили в відро тяжкий камінь і спустили його в яму. Недалеко й ішло вниз! За хвилю вернуло назад повне. Зараз ми від Нути принесли ще три відра, почепили всі чотири на один вал на дві линви і давай черпати. За півгодини бочка повна — назад з нею на Нутів грунт! Свіжу сюди! За півгодини і ся повна — назад з нею! Свіжу сюди!..
Попрацювали ми отак до самого рана. Нута не сидів при нас, але його касієр, відправивши свойого сторожа, сам сидів цілу ніч у своїй кошарі. Ще не світ не зоря, а всі двадцять бочок Нутових були повні. Тоді ми паркан назад поставили, сліди позагрібали, в своїй кошарі зробили порядок, а діставши кождий, як нас було вісім, по двадцять і п’ять ринських на руку, а надто ще десятку на почесне, полягали спати, мов і ніде нічого.
Ледво ми хвилечку полежали, не встигли і задрімати, аж біжить наш Йойна.
— Що тут чувати? — то були перші його слова. І, не чекаючи відповіді, він просто біжить до ями. Не потребував і заглядати до неї: корби, линви, всі цямрини, все було чорне, все так і капало від кип’ячки.
— Іване! Іване! — крикнув він не своїм голосом, торгаючи мене за плече.
— А що там? — буркнув я мов спросоння, хоч я не спав і чув усе добре.
— Ни, що тут сталося?
— Та самі бачите.
— Є кип’ячка?
— А є.
— А чого корба мокра? Чого цямрина мокра?
— Бо вибухла і все забризькала.
— Ой-ой! Вибухла! Так міцно вибухла!
— Адіть, нас усіх обляпала.
— Вас усіх? А то як?
(Продовження на наступній сторінці)