Умовилися, що отець поїде з ним до Львова і пробуде там у його кватирі, аж доки не полагодять справи його подруження.
Кілька день перед їх від’їздом до дому Петрія прийшов старкуватий уже чоловік у міщанськім одязі і, привітавшися з господарем, мовчки сів на лаві та придивлявся обом Петріям, то старому, то молодому, злегка всміхаючися. Потім промовив:
— Не пізнаєте мене?
— Ні, не пізнаю, — відповів старий Петрій, придивляючися до гостя.
— Я також не пізнаю, — відповів Андрій.
— То й добре, — сказав гість. — Нема по чім і пізнавати. Не так ми познайомилися, аби варто було про се згадувати. А проте я не забув за вас, та й є в мене невеличке діло до вас. Та й то не так до вас, — мовив він, позираючи на старого, — а більше до панича.
При тих словах він виняв із своєї шкіряної торби досить спору річ, завинену в полотняну шмату і зав’язану двома вузлами. Поклавши ту річ на столі і розв’язавши вузли, він виняв із шмати стару книжку в дерев’яній, шкірою обтягненій оправі, яку декуди поточили хробаки, і, подаючи її Андрієві, сказав:
— Я там на письмах небагато розуміюся. Друковане ще сяк-так, але писаного, особливо скорописом, не втну. Се стара друкована псалтиря, але в ній так даледе нема що читати. Але є там у різних місцях повліплювані картки паперу, записані різними письмами, пописано дещо спереду і ззаду на паперових обложках, а дещо подописувано також на берегах друку. Я там пробував дещо слебезувати, але небагато з того вирозумів. Лише стільки вирозумів, що ся книжка може пригодитися власне вам обом.
— Нам обом? — сказали разом оба Петрії.
— Так мені здається, — відповів гість, у якім читач, певно, пізнав уже Невеличкого. — Тота книжка дісталася до моїх рук досить незвичайним способом, але про се я не буду оповідати вам. Я шукав чого іншого, та що інше знайшов. Шукайте ви тепер, може, будете щасливіші від мене.
По сих словах гість устав і, поздоровивши господарів, вийшов із хати. Старий Петрій сидів здивований за столом і силкувався пригадати собі, де й коли він бачив сього чоловіка, але не міг пригадати нічого. Андрій тим часом почав переглядати книжку, але скрутне скорописне письмо нелегко було читати, і він, попробувавши відчитати дещо в однім, другім і третім місці, відложив книжку набік і сказав:
— Ні, не йде! То треба при вільнішім часі задати собі праці.
І він, згорнувши книжку, положив її до своєї подорожньої валізи і пішов своїм звичаєм поглянути по господарстві.
По кількох днях оба Петрії поїхали до Львова. Пані Кралінська приняла їх обох з нетаєною радістю, а коли Андрій зараз по приїзді в присутності вітця попросив у неї дозволу освідчитися о руку її дочки, вона приняла се без зачудування, спокійно, мов давно надіялася того. Панни Досі тоді не було дома, і Андрій не міг зараз освідчитися їй. Мати по її повороті додому перша обговорила з нею Андрієві освідчини, і обі пані по короткій розмові рішили, що Андрій добра партія, якої не треба відкидати.
Минув місяць, протягом якого старий Петрій жив у Львові в синовій кватирі. Син у тім часі поздавав останні правничі екзамени, а по різдвяних святах, проведених майже фамілійно в товаристві обох пань Кралінських без посторонніх гостей, у першім тижні загальниці визначено шлюб Андрія з панною Кралінською. Шлюб мав відбутися зовсім скромно, без музик і без жадної зайвої паради, крім пошлюбної вечері для нечисленних зібраних гостей.
Кілька днів перед шлюбом Андрій зі своїм вітцем багато ходили по місті, яке старому Петрієві хотілося добре оглянути. У тих прохідках під час гарних зимових днів старому Петрієві кілька разів здавалося, що на вулицях хтось слідить за ними, часом перебігає їм дорогу, на перехрестях наскакує на них ізбоку або, йдучи напроти них другою стороною вулиці, впирає в них цікаві очі. Петрій, не говорячи синові нічого про своє підозріння, якось мимовільно слідив очима за тим чоловіком, що ніби переслідував його, і по кількох днях почав пізнавати серед прохожих на вулицях усе одного й того самого молодого парубка в міськім, не дуже поряднім, легкім, ніби робітницькім убранні, який зустрічався їм по кілька разів на день майже скрізь там, куди вони частіше ходили. Парубок, зустрічаючися з ними, ніколи не дивився на них просто, тільки все відвертав лице якось так, що Петрій не міг бачити його виразно. Але він дивним прочуттям пізнавав його по ході здалека, навіть тоді, коли позад себе почував його наближення, Тоді в його тілі будилася недавно пережита тривога, пробігав мороз, і він мимоволі обертався позад себе та озирався довкола, мов при наближенні небезпеки.
Шлюб Андрія з панною Кралінською відбувся буднього дня пополудні в малім львівськім костелі, в якім того полудня не було майже нікого, крім весільної дружини. Тільки при виході з костела коло його дверей зробилася невеличка товкітня. Кілька п’яних робітників надійшло тротуаром поперед браму костела і, немовби нічого не бачачи, почали штовхати весільних гостей, що виходили з костела. Один наткнувся на дружбу, що йшов поперед панни молодої, та дружба зручним рухом руки відсторонив його набік. Другий, очевидно, наважився наткнутися на панну молоду, але другий дружба збоку підставив йому ногу, так що напасник як довгий повалився поперек тротуару. На нього в тій немилій позиції наткнулися два дальші товариші, що йшли зараз за ним, і оба попадали. Один, сильно п’яний, гримнувши чолом до тротуару, скрикнув якесь прокляття, але другий, упавши на коліна, вихопив із кишені револьвер і вистрілив, майже не мірячи, в середину весільної дружини.
— На, маєш, поганине! — скрикнув він при тім і, зірвавшися на ноги, почав утікати.
Куля, призначена, очевидно, для старого Петрія, трафила нікому нічого не винну паню Кралінську, що йшла поруч нього зараз за шлюбною парою. Вона скрикнула голосно: "Єзус-Марія!" — потім ухопила себе рукою за груди і впала на землю. Довкола неї зчинилося збіговище народу, а за втікачем пустилася погоня охочих із публіки та поліціянтів. Сим разом йому не вдалося втекти. Його на першім перехресті вулиці зупинив фіакер, побуджений криком публіки. Його зараз ухопили в руки та відібрали йому револьвер, а поліція пізнала відразу, що се той сам Сенько Довбущук, який перед кількома місяцями втік із арештантської роботи і якого відтоді даремно пошукувала поліція. Переслуханий у поліції, він признався, що, зустрівши обох Петріїв на вулиці і пізнавши їх, він кілька день слідив за ними, аби помститися на них за свою кривду, а коли своїм вистрілом зробив їм маленьку пакість на їх весіллі, то нехай вибачають. Коли йому сказали, що він не трафив Петрія, тільки зовсім не знайому йому паню, він відповів цинічно:
— Овва, то я дурень! Але старої бабенції і так не шкода.
Пані Кралінська наслідком віднесеної рани справді вмерла по кількох годинах, не прийшовши до себе, а Андрій зі своєю молодою дружиною сам на сам опинився на порозі до нового життя.
X
ЗБОРИ В ЖИДАЧЕВІ
Від часу своєї гостини в Жидачеві Бляйберг познайомився ближче з господарем тамошньої гостиниці Ароном Вайнребом і пізнав у нім не тільки надзвичайно розумного та практичного чоловіка, але також прихильника своїх вільнодумних у порівнянні до жидівського загалу поглядів. Розмовляючи часто з ним, він договорювався до деяких практичних планів, яких метою було утворення невеличкої організації для ширення тих поглядів серед ширшого загалу жидів. Оба вони при різних нагодах їздили до Стрия, до Болехова, Калуша та Станіславова, де в одного й другого були знайомі жиди, і разом із ними умовилися на означений день з’їхатися в такім місті, де би на них найменше звернено уваги, і обговорити спільно план організації. Арон запросив усіх до свойого дому, запевняючи, що там буде найбезпечніше. Ходило головно о те, аби ввійти в порозуміння з віденськими та іншими вільнодумними жидами в Західній Європі, дізнатися про їх роботу та при їх помочі розпочати дещо й у себе.
На означений день з’їхалося справді кільканадцять жидів, переважно заможних купців та торговців, що мали різнородні зносини з християнами, а деякі також із заграничними жидами. В Ароновім домі в окремій кімнаті вони позасідали для товариської розмови, не списуючи ніяких протоколів і не входячи ні в які формальності. Бляйберг зовсім свобідно виложив свої погляди на потребу світської, новочасної освіти для жидівської інтелігенції, а що зібрані всі чули вже не раз від нього такі промови, то між ними не було такого, хто би противився їм, і вони приступили відразу до обговорення способу заснування формальної організації. Арон звернув увагу на те, що такі жидівські організації існують уже в Відні і по інших великих містах і що він першою потребою вважає ввійти з ними в ближче порозуміння. По досить довгій нараді, коли не знайшовся ніхто охочий до писемної кореспонденції з тими невідомими їм досі організаціями, ухвалено без формального голосування, але формальною згодою, зложити наразі по 10 ринських і за ті гроші вислати Бляйберга, що один між ними мав вільний час, до Відня, а в разі потреби також до інших міст, аби там придивився наочно жидівським організаціям і познайомився з їх цілями та способом їх ведення. Присутні зараз зложили гроші, які передано Бляйбергові, по чім зібрані, щиро стискаючи одні других за руки, бажали собі взаїмно успіху в розпочатім ділі.
(Продовження на наступній сторінці)