Ярмарок помалу заспокоївся і дійшов до кінця, а вечором у Вайнребовім заїзнім домі знов зібралися деякі з тих жидів, що були там перед полуднем. Орендар Абрум знов сидів спокійно на лавці в куті кімнати, розмовляючи з Бляйбергом, що від полудня аж до вечора весь час не покидав його. Бляйберг дуже вподобав собі Абрума за його практичний розум та знання різних життєвих справ і рад був тому, що віднайшов у його душі, як йому здавалося, деяку симпатію до свойого менше практичного ідеалізму. Витворити між галицькими жидами інтелігенцію, яка, не цураючися жидівської віри та національної традиції, так, як се чинять т[ак] зв[ані] "марморейні", німецькі або польські жиди, при тім шукала би спільного грунту для життєвої праці з інтелігенцією руською та польською, отсе чимраз більше вияснялося в Бляйберговій голові. Він почував се вже давніше, але тепер се вияснялося йому щораз більше, що така жидівська інтелігенція може виробитися тільки в новочасній християнські школі, яка, не накидаючи жидівській молодежі християнства, давала би їй доступ до всього новочасного знання. Абрум так само остро, як Бляйберг, осуждав життєву непрактичність т[ак] з[ваних] учених жидів та забобонність жидівської маси, що, невважаючи на щоденні зносини з християнською людністю, жиє в зовсім окремій духовній атмосфері.
Вже було досить пізно вночі, коли двері кімнати відчинилися, і до неї ввійшли два жандарми в звичайних уніформах, з величезними карабінами на плечах і з настромленими на них блискучими сталевими багнетами. За ними в покірній поставі йшов господар Вайнреб, повторяючи раз по разу:
— Ich weiss gur nichts! Ich weiss gur nichts!*
— Тут орендар Абрагам Гляйхгевіхт? — запитав острим голосом один жандарм, увійшовши в його кімнату без привітання.
— Ich bin hier*, — обізвався Абрум і піднявся зі свойого сидженця.
— Kenn’ Sie einen gewissen Chaim Spitzer?*
— Nein, ich kenn’ ihn gur nischt*, — відповів без вагання Абрум.
— Ich wusste, dass Sie dies verneinen werden, — сказав жандарм. — Also bis auf Weiteres sind Sie arretiert. Kommen Sie mit!*
— Was wollen Sie von mir? — протестував орендар. — Ich bin ein ehrlicher Mann*.
— Das wird sich schon zeigen. Kommen Sie mit uns!* — сказав жандарм, по чім оба жандарми взяли його між себе І вийшли з кімнати, не відповідаючи на поклони господаря гостиниці.
— Wus ist dus? Wus ist dus?* — питали один одного здивовані та перелякані жиди по відході жандармів.
До Бляйберга підійшов той сам жид, що перед полуднем умішався був у його розмову з орендарем, і запитав його ледве чутно:
— Ви знаєте добре того орендаря?
— Що значить добре? — відповів жидівським звичаєм Бляйберг питанням на питання. — Як може один чоловік знати другого добре?
— А ви розговорилися з ним досить одверто, — сказав другий жид.
— Ні з ким не говорю інакше, — відповів Бляйберг, — бо не маю з чим критися.
— А той орендар властиво й не орендар, — сказав практичний розмівник. — Я знаю його трохи ближче, хоч він, певно, не знає мене. Він собі про людське око та для властей орендар, але направду він голова широко розгалуженої шайки конокрадів, що веде величезну торгівлю краденими кіньми, продаючи в Росії коні, крадені по нашім боці, а в нас коні, крадені в Росії. Але сьогодні йому, мабуть, урвалося його ремесло. Я трошки прислужився йому, — він, певно, навіть не буде знати, за що. А вам раджу на другий раз бути осторожнішим у виборі своїх приятелів. Gute Nacht!*
І, сказавши се, він віддалився, полишаючи Бляйберга в невеличкім розчаруванні.
Справа ярмаркового заколоту в Жидачеві не вияснилася вповні, бо Хаїм Шпіцер із краденими кіньми здужав утекти за границю, а орендар Абрум здужав очистити себе від підозріння, яке перед жандармами кинув на нього завидющий конкурент, який не міг дати достаточних доказів на потвердження свойого підозріння. Вияснено тільки те одно, що, за намовою Хаїма Шпіцера, оба молоді Довбущуки, Сенько й Ленько, впхали селянським коням жмутки кропиви під хвости і спричинили їх сполошення. Сенька, що п’яний заночував у шинку, арештували жандарми ще тої самої ночі, а Ленько, обережніший, утік разом із краденими кіньми та з Хаїмом невідомо куди.
VIII
УТЕЧА В’ЯЗНЯ
Кілька місяців після сеї події, одного осіннього вечора йшли досить довгим рядом парами Городецькою вулицею у Львові арештанти, що весь день були заняті роботою — різанням дерева в подвір’ї карного суду. їх сірі суконні сердаки промокли до нитки, бо під холодним осіннім дощем вони весь день працювали під голим небом. І тепер вечором вулиця була вся мокра, покрита рідким болотом та калюжами брудної води. Арештанти не могли йти тротуаром, тільки мусили йти вулицею і грубими своїми капцями чалапкали по болоті. Тільки два дозорці з набитими карабінами та настромленими на них багнетами на плечах ішли в парі тротуаром, пильнуючи ззаду походу арештантів.
Нараз один арештант, мабуть, пошпотався о камінь, присів до землі, і в тій секунді голосно, звякнув ланцюг.
— Що там таке? — крикнув грізно один дозорець, вибігаючи наперед.
Сумерк не позволяв йому розпізнати в ряді, на котрім арештанті бренькнуло залізо.
— Що сталося? — крикнув дозорець другий раз.
Мовчанка. Арештанти стояли тихо, а коли ряд рушив дальше, йшли всі в найбільшім порядку.
Вже були недалеко Бригідок. Вулиця, котрою йшли до тюрми, вузенька, мало хто по ній ходить, а в тій порі, коли переходили нею арештанти, вже добрий сумерк заляг її.
Нараз удруге почувся брязк заліза, — і в тій секунді розлягся грізний крик дозорця ззаду:
— Стій!,.
Запанувала метушня між арештантами. Ніхто не знав, що діється. Всіх очі обернулися в бік, куди в миг ока кинувся один дозорець. Перед ним побачили арештанти чоловіка, котрого пізнали по короткій сіраковій одежі. Се був один із їх товаришів, Сенько Довбущук.
— Тікай голий, задри поли! — крикнув жартуючи один арештант.
— Котрий то? — грізно запитав стражник іззаду.
— Се не я, — відповів інший арештант і кашельнув, аби звернути на себе увагу стражника, а відвернути її від утікача. Один із стражників поспішно загнав увесь гурт арештантів на подвір’я в’язниці і замкнув за ними фіртку, а другий погнав за втікачем. Се в них було службове правило, що не потребувало ніякого порозуміння.
Арештант, що пустився навтеки, був, видно, добрим бігцем і тікав темною вузькою вуличкою, скулившися попід мурований паркан. Стражник гнав за ним великими скоками і, здавалося, вже ось-ось дожене бідолаху. Він не хотів стріляти до нього, надіючися й так зловити його.
Та близькість неприятеля і нових кар додала сил утікачеві. Він побачив камінь серед вулички, вхопив його обома руками, обернувся і шпурнув ним щосили на стражника.
Удар міг був у миг ока розчерепити голову стражникові, але камінь трафив його лише в коліно. Стражник мимоволі зойкнув і, вхопивши обіруч тяжкий гвер, підскочив два кроки і щосили вдарив арештанта кольбою по плечах. Арештант похилився ще дужче до землі, але, не зупиняючися, біг далі. Стражник пробіг за ним іще кілька кроків, але біль у коліні був так сильний, що він нарешті мусив зупинитися і прикляк на одно коліно, а тим часом арештант щез на темній площі, до якої доходила вузька вулиця.
На крик стражника надбігла поліція; деякі нічні прохожі обступили його зі всіх боків і розпитували, що сталося. Та даремні були пошукування поліції. Арештант пропав, мов камінь у воді.
IX
ШЛЮБ АНДРІЯ
Вернувши додому зі Львова, Андрій застав родичів у досить невеселім стані. Отець раз у раз недомагав, а мати журилася його здоров’ям. Андрій поміркував зараз, що треба йому пробути дома довший час і по змозі підняти духа родичів, аби можна було поговорити з ними про усталення його будущини. Дізнавшися від вітця про страту Довбушевих скарбів через засипання входу, він старався потішити батька тим, що засип можна буде з часом розкопати. Рівночасно, переглянувши ті касові книжечки та записи, на які різними часами покладено більші або менші суми грошей, він переконався, що по сповненні деяких формальностей можна буде покористуватися процентами від тих капіталів. Старий Петрій, не знаючися на тих формальностях, досі не рушав тих процентів, так що капітали попідростали до значної висоти.
Розмовляючи про се з вітцем, він помалу справді підняв його духа і усунув ту ненастанну тривогу, що мучила його останніми часами. Пошукавши в хаті в різних відомих старому закамарках, вони знайшли ще дещо здавна похованих грошей, і старий дав себе намовити синові поїхати з ним разом до Станіславова до лікаря і полагодити там діла в урядовій касі. По кількох тижнях здоров’я старого поправилося значно, і Андрій був у посіданні такого капіталу, а властиво такої річної ренти, що забезпечувала йому щорічне удержання щонайменше на протяг тих років, які йому доведеться жити без заробітку, відбуваючи судову практику, а з невеликим заробітком у часі адвокатської практики.
Тоді він у свобідній хвилі почав говорити з вітцем про свої відносини до пані Кралінської та її дочки у Львові та про можливість одружитися по зложенні екзамену. Отець не спротивився тому, а мати аж заплакала з радості, почувши від Андрія просте та нехитре оповідання про його знайомість із львівськими панями. Материнське серце почувало природну гордість, що син сягнув хоч і не дуже високо, та все-таки вище свойого стану, і вона, цілуючи його в голову, благословила його на щасливий вік.
(Продовження на наступній сторінці)