— Мені не треба його рад,— сказав Едмунд, гордо відкидаючи назад голову.— Дам собі раду й без него.
— А все-таки, мамцю, я думаю, що коли не оба, то бодай Тоньо може скористати з його рад. Який там і є його тон, але, впрочім, він мені здається чоловіком серйозним і розумним.
— Що се з тобою, Густю,— сказала до неї мати,— чи не впав тобі сей мужик в око, що ти так його борониш! То, певно, за ті імпертиненції, котрих він тобі наговорив!
— Мамочко,— сказала, спалахнувши, Густя,— я не бороню його, але говорю, що думаю. А імпертиненцій від нього я ніяких не чула,— противно, чула дещо такого, над чим і мені, і всім нам варто би добре подумати.
З тими словами вона вийшла з покою.
Мати зачудованими очима погляділа вслід за нею, здвигнула плечима і, звільна махаючи вахлярем, обернулась до Мундзя, що розперся в фотелю під вікном і пальцями тарабанив марша по столику. Її очі з любвою спочили на гарному, трохи обпаленому сонцем лиці, на зграбному стані і на білих руках сина.
— Ну, Мундзю,— сказала вона м’яким ніжним голосом,— розкажи ж мені тепер, де ви до обіду бували, куди пропадали?
Едмунд засміявся.
— Е, мамо, то би багато розказувати, а мало слухати. Я був нині таким героєм, який ще й відроду не був.
— Героєм? Яким героєм?
— Кулика хотів убити і не вбив, і се ще найліпше сталось. Кленя вбив, але мало й сам смерті не пожив. А вкінці жида не хотів убити, та мало справді не вбив.
— Що, що, що ти говориш? — скрикнула мати, блідіючи і зриваючись з місця.
— Що мама чують,— сказав Едмунд нібито рівнодушно, стараючись не показати по собі, що йому приємне те вражіння, яке зробили на матір його слова. І, звільна цідячи слово по слові, немов говорячи о якійсь посторонній речі, він почав розказувати про свою пригоду з кленем, а коли дійшов до того, як, почувши корч в нозі, випустив рибу, а сам безвладно пішов на дно, глянув на матір. Вона стояла бліда-бліда, мов одеревіла, і тільки легко хиталася на ногах, мов готовилась от-от упасти на землю.
— Але ж, мамцю,— скрикнув Едмунд, схапуючись з місця і кидаючись до неї,— прецінь же бачите, що мені нічого не сталося!
— Дитя моє! Дитя моє! — захлипала пані Трацька, обнімаючи сина і покриваючи лице його слізьми та гарячими поцілуями.— І я могла утратити тебе! Ох, се був би, певно, й послідній день мого життя!
— Успокійтеся, мамцю! — благав Едмунд, але пані Трацька довго не могла успокоїтись. її жива фантазія на тисячу ладів відтворювала їй страшну сцену, небезпеченство її улюбленого сина. За тою одною сценою Бона й забула розпитати, хто і як вирятував його. Рятунок той не мав ніякої ціни в її очах, бо Едмунд був здоров, не втопився,— але через сам факт страшного небезпеченства, в якім він находився, Едмунд стався в її очах ще кращим, дорожчим, милішим, і вона раз по разу притискала його до грудей, цілувала його очі, лице, чоло, обсипала його найсолодшими пестощами і мало що не обвиняла себе самої, що в тій хвилі, коли її одиноке щастя, її Мундзик мало що не втопився, вона не прочула серцем його небезпеченства, не провиділа його віщим духом материнської любові, але могла спокійно заніматися приготуваннями до обіду.
— Що тобі, Густю? — сказав, прокинувшись зо сну Трацький, коли Густя, ще крихітку рум’яна, скорим кроком вийшла на ганок.— Чи не сварилася з Мундзиком?
— Ні, татку, я так, по обіді попрятувала, — сказала Густя,— та хочу в садок вийти, прохолодитися.
— А то добре,— сказав пан Трацький встаючи,— і мені також треба пройтися. Ходімо разом. А що ж той наш гість, де він?
— Не знаю, десь з Тоньом пішов. А знають татко,— він каже, що він русин!
— Русин? Ну, і що ж ту дивного?
— І каже, що не почуває себе поляком.
— Як то?
— А так, каже, я ані не москаль, ані поляк, а русин. Русини, каже, то самостійний народ, що числить 18 міліонів душ.
— Ну, що ж,— сказав спокійно Трацький, — нехай йому буде й так. Хіба тобі се дивно?
— Авжеж дивно! Він каже, що з поляками держить лиш о тілько, о кілько вони йому не перепиняють бути русином і працювати для окремого розвою русинів.
— А з москалями не держить?
— Ні. Казав, що до святоюрців не признається.
— Ну, то се нічого, доню. Коли не держить з москалями, то буде з нами. Се, доню, є така фантастична купка людей, хлопомани зовуться,— я тобі згадував колись про них. Вони бажають сотворити собі окремий хлопський народ. Ну, але се пуста забавка. Треба їм оставити їх мрію: побавляться нею, як діти, та й покинуть. Самим надоїсть. А тоді, котрі чесні, то певно, до нас прийдуть.
Се легке і просте пояснення справи на хвилю немов успокоїло Густю, але лиш на хвилю. Коли трохи глибше вдумалась в нього, воно видалось їй надто вже простим.
— Ні, таточку, мені здається, що не така легка буде з ними справа,— сказала вона. — Сей Граб видається мені серйозним і розумним чоловіком, несклонним до забави і до мрій.
— Нічого, нічого,— сказав, сміючись, пан Трацький. — І найрозумніші люди мають кождий свою мрію, котру пестять, котрою любуються, за котру в данім разі готові й душу зложити!
Сі слова однако ж, замість успокоїти Густю, немов перелякали її. Вона зблідла і звернула на батька свої прекрасні сапфірові і глибокі, як море, очі.
— Але ж, таточку,— скрикнула вона,— в такім разі хто нам поручить, що й наш патріотичний ідеал, за котрий ви боролися і голови клали, для котрого і ми бажаємо жити і вмирати, що та наша Польща від моря до моря не покажеться такою мрією, витвором розогненої фантазії?
— Але ж, Густочко, що ти говориш! Се зовсім інша річ. Польща має свою історію, тисячолітню славну минувшину. Се вже не фантазія. А у тих хлопоманів нема нічого такого.
Сей доказ наразі загородив дальші Густині думки. Вона знала і любила польську історію, знала її головно по патріотичних книжечках вроді Семєнського "Wieczory pod lipą"*, Хоцішевського оповідань з історії польської та Нємцевича "Śpiewy historyczne"*, але читала також дещо з Лелевеля, Нарушевича і Шайнохи. Звісно, розум її не був ще настільки критичний, щоб логічно пов’язати ті докази і добачити їх нескладицю. Нема історії, значить, і будущини бути не може,— ся думка здавалась їй так простою і розумною, що й сумніву о її правдивості бути не могло.
В тій хвилі з подвір’я, від сторони, де стояли стоги cвіжо звезеного сіна, дався чути якийсь гамір, далі крик болю, крик погрози, ще крик болю, і ще, і ще. Крик той, не втихаючи, зближався чимраз більше. Брязнула клямка хвіртки, ведучої до саду, і в хвіртці показалася стать нужденного, вікового вже бойка, без шапки на голові, з розпатланим волоссям, оброслим лицем, що мало на собі аж надто видні сліди голоду та п’янства, в брудній сорочці і ще в брудніших міхових штанах, підкочених повиш колін. На плечах двигав він велику в’язку сіна. За ним крок в крок ішов з райтпайчем в руці високий статний панич, з чорними бакенбардами і виголеним підборіддям, в літній блузі, переперезаній чорним ремінним поясом з блискучою сталевою пряжкою в виді двох медведів, чіпляючих один одного передніми лапами в страшні обійми, і в т[ак] зв[аних] польських чоботах з високими гарно поморщеними халявами на ногах. Панич сей — то був найстарший син Трацьких, укінчений правник і трохи вже чи не доктор прав (мав ще одно ригорозум робити), Густав Трацький.
— Іди! Іди! — кричав він раз в раз до мужика і ненастанно сік його ззаду райтпайчем то по плечах, то по раменах, то по худих обнажених литках. Від ударів райтпайча на литках декуди порепалась шкіра і текла кров тонкими червоними смужками по бруднім тілі, а декуди повиступали грубі, сині, басамани.
— Се що такого, Густав? — спитав здалека пан Трацький.
— А веду вам ту вашого найліпшого сусіда,— відказав Густав.— От вам, полюбуйтесь! Сам я зловив його, як наше сіно крав. А ви довіряєте їм! Іди далі, перед пана! — сказав Густав до мужика, і знов засвистів райтпайч і застогнав з болю мужик, то підскакуючи, то похиляючись під немилосердними ударами.
— Але ж, Густав, — скрикнула Густя болющим голосом,— бійся бога, що ти робиш? У тебе бога нема в серці! За що катуєш чоловіка?
— Ет, мовчи ліпше, ти, романтично! — скрикнув гнівно Густав. — Не твоє діло! А не можеш дивитися, то геть іди!
Пан Трацький між тим приступив ближче до мужика.
— То ти, Юрку? — сказав він з докором. — Ти, котрого я вважав таким чесним і порядним чоловіком? От який ти чесний!
— Аякже! Чесний! Ви тілько так до нього говоріть, ласкавенько, ще й посадіть коло себе, то вже він зуміє вам баки забити! Ех, тату, тату! Жалуєтесь на свою мізерію, а, бігме, самі всьому винні! Куди вам господарювати з вашими романтичними поглядами! "Люд, люд!", "Свята серм’яга!" А що та серм’яга що побачить, те і вкраде, те вам байдуже. Не так би вам з ними балакати, а от як!
І він знов щосили ударив мужика райтпайчем по литках, аж кров виступила і закрасила плетений білим ременем райтпайч. Мужик аж присів і простогнав з болю, не пускаючи в’язки з плечей.
— Ну, сусідо, довго так будеш стояти? — крикнув до нього Густав. — Зараз упадь пану до ніг і перепроси!
(Продовження на наступній сторінці)