Проходив день за днем, і з Борисом робилося щось таке, як з чоловіком, котрий мало-помалу сліпне; кругозір його стіснюється, стіснюється, — дальші, посторонні предмети гаснуть і щезають перед його очима, остається ще тільки невеличкий світлий кружок, в котрім зосереджується для нього весь світ з його красою і пишнотою, з його безконечним багатством красок і форм, і тоне він в тім кружечку цілим поривом своєї душі, чіпляється за нього всіми нервами, впивається скупими останками колишнього багатства і находить в тих останках більше розкоші, більше радості і покріплення, ніж находив колись в цілім безмірі окружаючого світу. Таким ясним кружечком серед погасаючого світу сталась для Бориса Густя. З цілим жаром здорової, непочатої натури віддався він новим для нього, щем’ячим і несказанно розкішним вражінням. І сам того не знав, не почував, як в його очах все стратило інтерес і притягаючу силу, що не було нею, не належало до неї, не дотикало її. І сам він не тямив, що з ним діялось, — бачилось, і не думав ні об чім, бо й несила була думати: все нутро його повне було відбираних вражінь, повне було її. Кожде її слово, її рух, її хід, стрій, усміх — все те живо вбивалося в Борисів мозок, жило в нім, розросталось і розмножувалось, і поза тими живими та всевладними виображеннями не могла зо дна душі піднятись ніяка думка, ніяка рефлексія. Він ходив, мов в тумані, машинально розмовляв з Тоньом, мовчки вислухував шпигання пані Трацької, котра не старалась і скривати своєї до нього антипатії,— але що се йому значило? Обіч Трацької сиділа звичайно Густя, і кождий її добрий та тихий погляд, кожде слово переважували для Бориса антипатію й ненависть цілого світу. Тільки в розмові з нею оживлявся, веселів, а очі його блискали дивним огнем. Але Густя чим далі, тим більше ставала здержаною, тим рідше якось з ним зустрічалася, швидко уривала розпочаті розмови, скоро вони заходили на такі речі, котрі виходили поза звичайну гутірку і могли збудити яку-небудь живішу емоцію. І при обіді вона вже не сиділа коло Бориса; між нею а Борисом обібрав собі місце Густав, котрий все сидів повернений до нього плечима.
VI
Але помимо всеї геніальності Густавової адміністрації діла батьківського маєтку показались дуже сумні та невтішні. Довги позатягано значні, проценти від них наросли ще значніші, на робітника годі було спуститися, то й доходи з господарства ледве покривали потреби; о заощадженні з них на сплату довгів і процентів годі було й думати, навіть коли б якнайбільше, до всяких можливих границь, ограничити власні потреби. Та й ограничити їх не легко було. Правда, великі видатки, які досі йшли на самого Густава, повинні були першого року зменшитися на скромну суму 500 гульденів,— Густав брався вижити у Львові за 1000 гульденів, надіючись притім з свого уряду ще деяких обривків. Але зате мусили побільшитись видатки на Мундзя і Тоня, котрі поступали на університет. Правда, Густав, по часі мудрий, радив давати братам якнайменше, забуваючи, кілько сам брав,— але тут спіткав рішучий опір з боку матері, котра й думки тої не допускала, щоб її Мундзикові могло чого-небудь хибувати. Звісно, найбільше при тих переговорах перепадало на горіхи старому Трацькому, в два огні поставленому між двома такими енергічними натурами, як син і жінка.
— О, так,— докоряла мужеві пані Трацька,— вже то таке моє ціле життя з тобою! Живеш в отих проклятих горах, як в ямі, ні вийти, ні виїхати! Про товариство хіба по наслуху чуємо! (А брехала, бо всякі м’ясниці таскала мужа й до Перемишля, і до Львова на забави, і дома гості бували). Коли що до чого: не час, душко, робота! То в полі робота, то на тоці робота! А який хосен з тої роботи? От тепер бачимо. Робить, а ні за ним, ні перед ним. Дивиться, а не бачить. В живі очі окрадають, рабують, рвуть, а він нічого собі! А тепер, коли треба дітям порядне удержання дати, щоб перед людьми могли показатися, на жебраків не походили — то й нема! Ощадність! Ні, мій милий, є такі видатки в котрих ощадність буває гріхом!
— Але ж, Мілочко,— всякий видаток є гріхом, без котрого можна обійтися, а котрий веде до руїни!
— Можна обійтися! То без видатку на виховання дітей, по-твому, можна обійтися! Гарний батько, гарний обиватель, нічого сказати!
— Не на виховання! Чи я ж то на виховання жалую? Посліднє продам, а на їх виховання дам. Але не жадай більше, ніж треба. Молоді хлопці повинні привикати до уміркованого, скромного життя. Ні з-за чого їм грати роль великих панів, коли нам руїна грозить.
— О, так! А ми й самі анонсуймо ту руїну, удержуючи наших дітей на жебрацькім хлібу! Ні, сього не буде! Не буде, поки я жива,— скрикнула пані і, кинувши поглядом глибокої погорди на мужа, вийшла з покою.
Але коли напади матері були більше випливом роздразнення та пристрасної любові до Едмунда та ограничувались на голословних докорах в супроводі погордливих поглядів та охань, то Густав повів діло далеко основніше і глибше. Поперед всього викопав з гробу минувшину.
— Кажу татові, що так дальше йти не може,— говорив він твердо і спокійно.— Нам грозить цілковита руїна, і то в недовгім часі.
— Що ж я тому винен? — болісно скрикував пан Трацький, немов неделікатна рука грубо доторкнулась до його болючої рани.
— А хто ж винен, як не тато? — підхапував син. — Тато винні, і ніхто більше. Адже ми мали п’ять прекрасних сіл в Конгресівці! Де вони? Коли б вони у нас нині, то нам би не треба корчитись і журитися!
Пан Трацький зачудуваними і переляканими очима глянув на сина.
— Схаменись, Густаве, що ти говориш! Хіба ж ти не знаєш, для якої справи я приніс сю жертву?
— О, знаю, аж надто добре знаю, — докірливо відказав Густав. — Для такої справи, котра не стоїла й такої жертви!
— Сину, се ж була справа нашої вітчини!
— Звиніть, татку, що вам заперечу! Се була справа фантастичних мрій кількох шалених голів. А ви, наївні романтики, дали зловитись на ті мрії, блискучі та злудні, як фата моргана! Справа вітчини! Невже татко не застановилися над тим, що яка ж то вітчина може бути побудована на руїні своїх власних синів?
— Ей, сину, — твій реалізм трохи задалеко заходить! Щоб він раптом не перейшов у брудний матеріалізм. Жадна свята і велика справа не обійдеться без жертв! Покоління, котре не вміє сього зрозуміти і не принесе такої жертви, заслугує на прокляття потомності.
— Прошу татка, тілько без пафосу! — холодно замітив Густав. — Говорім з собою, як люди розумні. Татко кажуть: свята і велика справа. Я против того ані слова. Добре, для святої і великої справи всі віддаваймо і маєток, і кров, і життя. Я перший готов. Але справа того повстання!.. Прошу татка сказати мені по щирості, чи татко й досі уважають її великою і святою?
Пан Трацький трохи змішався на те категоричне питання .
— Ну, сину мій, — звісно, в кождій справі треба розрізнити основну ідею і виконання тої ідеї. Може бути й найкраща, найсвятіша ідея погано виконана.
— Ага! — злобно скрикнув Густав. — Признають татко! Погано виконана! Ту тілько заходить таке лихо, що не знати, для кого властиво пішли понесені жертви: чи для святої, чистої ідеї, чи для поганого виконання! Мені здається, що татко давно вже повинні були уяснити собі се питання. Впрочім, не знаю, може й досі таткові се неясне, так я поможу вашій пам’яті. Нізачим шило в мішку крити, — все одно вилізе. Скажу прямо: купка голодранців, вагабундів та пройдисвітів ошукала вас. Чули тато про ті мшиці, такі хробачки з солодким соком? Отож мурашка де здибле таку мшицю, то зараз починає її своїми вусиками лоскотати по животі, поки мшиця не випустить з себе краплину соку; мурашка тут же й висисає його. От так і вас полоскотали ті голодні та голі емігранти в дуже лоскотливе місце, у ваш хоробливий патріотизм, а ви давай витискати з себе послідні соки! Вітчина, мовляв, жертви вимагає! А ті голодранці кинулись і пожерли, а вітчині й понюхати не дали! От вам і вся немудра історія!
— Але ж, сину, чень же не заперечиш, що не самі ж голодранці робили се діло!
— О, певно, що ні! Голодранців була тілько горстка. Горстка та була б в іншім краю і в іншій суспільності зовсім не шкідливим сміттям, брудною піною. А у нас сталась на хвилю пануючою! Для чого? Бо найшла для свого панування тисячі дурнів, божевільних, що [за] власними мріями світу не бачили, що відмалку кормилися не здорового стравою, а гашишем і опієм, що у нас зветься емігрантською літературою!
— А все-таки ті божевільні та п’яні зробили дещо такого, чим і нинішнє здорове покоління могло б похвалитися! — роздразнено сказав батько.
— Ну, що такого? Я якось не чував, — відказав син.
— Ну, хоча б увільнення селян. Ажде се в великій мірі наше діло!
— О, славне та величне се діло, нічого сказати,— з іронією сказав Август. — Ні, іменно сего діла тямуща потомність не зможе вам простити! Іменно на тім пункті ліпше б було вам сидіти дома та не рипатись. Ну, скажіть на божу милість, що се ви такого доброго зробили? Розв’язали руки темним рабам, зреклись самі усякої опіки над ними; а віддали їх з руками й ногами на волю і ласку уряду, чиновників, посіпак! О, коли се патріотичне діло, то звиніть, що я таким патріотом бути не хочу. Адже тут, перед своїми очима, маєте он які гарні примірчики, як то гарно відплачується той люд за дану йому свободу! Бачили, як щиро, як складно вас рабує та обкрадає! Варто було для його свободи руйнуватися! Ні, я думаю, що варто би було принести жертву, щоб назад взяти його в руки, в добру тверду школу!
(Продовження на наступній сторінці)