І дарма він старав успокоїтись, — цілий рій гадок і питань, немов пчоли за маткою, налітав в його голову за тим проклятущим словом: не заробив! Ось і він жив досі, — ну, нехай і так, що жив тільки рік, тільки три неділі, але жив так, як мільйони-мільйони не прожиють на цілім віці і одного дня. Він повними відрами черпав з повного джерела. Ну, а як, коли, чим він заробив на те? Або от хоть би і його вуйко. Не кажучи вже про користь громадську, — але кілько шкоди причинив він людям, кілько лиха та недолі, — а прецінь він жиє в багатстві і гордими ногами топче саму тоту громаду, котрої трудом і потом жиє. Що ж се такого? Чи справді брехня в тім слові: не заробив? Чи справді він, його товариші і вся то та "сметанка суспільності", нічого не заробивша в житті, має право жити?
— Ні, ні, ні! — оп’ять скрикнув він. — Не має права! Чуття справедливості до самого дна бунтуєся против того. Або звертай на інчу дорогу, або не жий, — ось що воно каже. А звертати на інчу дорогу, — ох, де в мене сила, де в мене сила?..
І в тяжкій розпуці він хопився за голову, немов боячись, щоб вона не пукла від надмірного болю, від натовпу страшних думок.
— Найдеся сила, Геню, тільки смілості треба — раз стати на нову дорогу, не озираючись назад!
Се були слова Тані. Вона весь тот час, тихо плачучи, сиділа в кутику; але тепер, видячи, як страшні, вбиваючі мислі чимраз більше замагають Ежена, чимраз тяжче подавлюють його духа, вона нараз почула в собі відвагу і силу — підняти його, на крилах, своєї любові винести з пропасті, в котру він, очевидячки, чимраз глибше валився. Вона встала і зблизилася до Ежена. Як дивно змінилась і похорошіла вона! Який чаруючий рум’янець палав на її лиці, яким огнем палали її очі, яким ніжним, а заразом рішучим і сильним чуттям віяло від її цілої постави! Ежен, переконаний, що всі його лишили і що він сам находиться в світлиці, наразі перелякався її голосу.
— А ти… ти що тут робиш? — пробубонів він, запинаючись та оглядаючи її тривожним поглядом. — Чому не йдеш геть… не втечеш… разом з тамтими? Я гадав, що й ти пішла…
— Мені нікуди йти, — коротко, но твердо відказала Таня.
— Як то нікуди? Світ широкий! А як жила-с досі, так чень потрафиш і відтак жити.
— Ні, не потрафлю.
— Не потрафиш! Чому ж не потрафиш?
— Що було — минуло, не вернеся. А ти думаєш, що тільки мужчині мож закидати стару стежку а ставати на нову, а женщині не мож?
— Але чого ж ти ту сидиш? Хіба не знаєш, що за мнов шукають, що, може, за хвилю прийдуть сюди, возьмуть мене?
— А мені що до того? Возьмуть тебе, то й мене не лишать.
— Що? — скрикнув зачудуваний Ежен. — Ти могла б іти… зо мною… в тюрму?
— І піду! Інакше й не можу.
— Інакше не можеш? А се чому?
— Бо я люблю тебе.
— Мене? — повторив Ежен. — Хіба ж ти забула, хто я, що за чоловік? Хіба ти забула, що я…
— Що ти за чоловік, се я знаю, — відказала Таня. — А те, що ти зробив, — ні, що з тобою зробилося, — се мене нічо не обходить. Се діло твоєї совісті і суду. А я ж хіба що ліпше? Хіба ж і я не витручена з-між людей, ненап’ятнована знаком погорди від усіх, що себе вважають чесними, так само… як і ти тепер?.. Тепер ми рівні!..
При послідніх словах мимоволі затрясся її голос і сльози бризнули з очей.
— О боже, — хлипала вона, — що я би дала за то, щоб ми не були рівні! Щоб ти стояв так безмірно високо в людськім поважанню, як високо стоїш в моїй любові!..
Ежен став ні в п’ять ні в дев’ять перед тою простою, но сильною натурою. Йому й на думку не приходило, щоб вона, пропаща женщина, котру веселі "товариші" по вибору взяли з собою на гулятику "для вигоди", — щоб вона могла полюбити, та й ще так страсно полюбити його. Були хвилі, коли він почував тиху симпатію до сеї дівчини, мовчазливої, розумної і зовсім не так надоїдливої, як Маня, але про любов йому й не снилося, — та й, впрочім, серед тої ненастанної п’яної оргії, [серед] якої збігли йому послідні три неділі, він, напевно, і не був спосібний до любові. А про стосунок Такі до Жана він не знав нічого; маломовний Жан ніколи не балакав про свої глибші сердечні тайни. Але як іншим разом Ежен, може, й не без вдоволення почув би був признання любовне з уст женщини, то тепер воно тільки засмутило його та й, правду кажучи, роздразнило трохи. Йому хотілось бути самому, а тут — перешкода. І як позбутися її? — се було одно, про що думав Ежен.
— Але чого ж ти хочеш від мене? — спитав він.
— Нічого не хочу, лиш при тобі остатися, з тобою все ділити, — була відповідь.
Ежен побачив, що з таким упертим характером годі що врадити без довгої боротьби, а до того він не мав тепер ні сили, ні охоти. Та й що, впрочім, шкодить, як вона останеться з ним? Нехай остається. Воно ще не знати, чи швидко прийде поліція по нього, а хоч і прийде, ну, — то чень найдеться спосіб…
Оце все передумав він в короткій хвилі, а за той час очі його пильно слідили Танине лице, немов хотіли з лиця вичитати, відки нараз у тій женщині взялось тілько упертої рішучості та гарячої нам’єтності, котрих він досі в ній не замічав. Він чув, як мимоволі якась тепла струя звільна виринає і лагодить біль в його нутрі, як оживає чуття, — і се будило в нім досаду. Він напівгнівно сказав:
— Ну, то лишайся собі, коли хочеш! — і почав ходити по світлиці.
Нараз почулися ступання в сінях, і Ежен кинувся до дверей, засунув засувку і защепив защіпку, а відтак став насеред світлиці і почав оглядатися, немов шукаючи, як і чим би в разі небезпеченства боронитися. Таня тривожним поглядом слідила всі його рухи, а вкінці кинулась до нього і міцно обняла за шию руками.
— Геню, серце моє, — ридала вона, — що ти задумуєш робити?
— Дай мені спокій, — відповів Ежен, злегка відпихаючи її і чинячись чимраз понурішим, чим більша внутрішня сила тягла його до Тані, — сиди собі тихо та не перешкоджай мені!
— Га, коли я ти перешкоджаю, — відказала Таня, — то волю й зовсім геть іти. Не на то ж я просилася бути з тобою, щоб причинювати тобі ще більше прикрості! Добре, нехай і так буде!
І, плачучи, вона почала збиратися до відходу. Ежен стояв мовчачи і дивився на неї. Вкінці не витерпів, підійшов до неї і, взявши її за руки та дивлячись їй у очі, сказав:
— Таню, стій, не відходи ще від мене! Побудь зо мною!
— Пощо я буду з тобою, коли я тобі завада?
— Ні, побудь! Се ж, — хто знає, — може, послідній мій вечір! Пощо кінчити його в смутку та грижі?
— Чому послідній, Геню? Чому послідній? Схоти лишень, сміло ступи на нову дорогу! Адже в тюрмі не вік сидіти, а відтак…
— Ех, не згадуй о тім, — перебив її Ежен. — Се не для мене бесіда! Для мене нема ніякого "відтак". Лише тепер ще, послідні хвилі, я хочу бути щасливим, а що далі буде, — до того мені й діла нема! Чуєш, Таню, — ані слова про будуще! Лиш "тепер" наше, — а більше ми й не знаймо нічого!..
VIII
Вже було близько півночі. В готелі все поснуло і утишилось. В Еженовій світлиці погасли свічки, тільки насередині одна лампа розливала непевне меркотяче світло. Ежен і Таня сиділи на софі. Про сон і не думало нікотре, а й бесіда не в’язалась між ними, — внутрішнє зрушення та непевність перемагали все. Ежен тривожним ухом ловив усякий шелест, замираючий дзенькіт фіакерських дзвінків, що пробігали сніжними вулицями. За кождим наближенням дзвінка він здригав та блід і аж тоді віддихав свобідніше, коли дзвінок віддалювався і замирав у нічній темряві.
— Геню, — говорила Таня, обіймаючи його, — розкажи мені, що довело тебе до сього… поганого діла? Я дивлюсь на тебе і віритись мені не хоче, що се було можливе. А прецінь… сам ти кажеш!..
Лице Ежена посумніло.
— Що тобі розказувати? Се історія цілого мого життя, цілої моєї нещасної молодості, а споминати її тепер — бррр! аж мороз проймає!
— Розкажи, Геню, тобі полегшає, побачиш!
— Полегшає, я знаю, та тілько не через оповідання! Ну, та, впрочім, нехай і так, розкажу, що зможу, — швидше час піде, швидше скінчиться!..
— Ей, Геню, Геню, що се ти говориш? — сказала з закидом Таня.
(Продовження на наступній сторінці)