— Дай ми спокій! — відповів Ежен понуро, ходячи по світлиці. А відтак півголосно, немов сам до себе, проговорив уривані та незв’язні слова. — Чорт який!.. І знаєш, що так буде… надієшся, що ось-ось… А коли воно тут… бррр… що за біль… страх…
І він знов забігав, мов кінь, шпиганий острогами в живе тіло.
Тим часом і проче товариство звернуло вже увагу на Ежена, і всі замовкли, немов ждучи з сього надзвичайного Еженового зрушення і для себе якоїсь поганої новини.
— Ежен, та-бо стань же на хвилю та скажи, чого гедзишся? — сказав жартуючи Жан. Тілько ж жарт той ні на чиє лице не викликав усміху.
А Ежен все ще бігав без тямки, немов гонений злим духом. Ніхто не спиняв його, ніхто не переривав дальшими запитаннями тої важкої внутрішньої боротьби, котра очевидно лютилась в його нутрі. Но поволі сам Ежен успокоювався, ставав паном своїх мислей та розбурханого, болючого чуття, що наразі позбавило його тямки, мов разом проколений набій. Вкінці він став і, важко дишучи, озирнув ціле напівцікаве, напівзалякане товариство.
— Ну, чого ж ви так повидивлювалися на мене? — спитав він здавленим голосом. — Що вам такого?
— Та тобі що такого? — відказала Маня. — Синієш, мов боз, ледве дишеш, бігаєш по хаті, мов скажений, та й ще питаєшся, що нам такого? Ну, говори ж, що сталося?
— Стара новина, — відповів Ежен, — стара новина; а тільки, знаєте, є такі річі, що хоть їх і знаєш, і надієшся їх приходу, то все-таки, як побачиш перед собою, то мимоволі кров стине в жилах. Отаке й зо мною. Нате, читайте тоту стару новинку!
І він подав Сімонові газету і показав місце, котре так страшно зрушило його було перед хвилею. Сімон поглянув цікаво, але за першим поглядом зблід, затрясся, мов осиковий лист, газета випала з його рук, а він сам, прийшовши до себе, крикнув:
— Нехай тебе всі чорти беруть з твоїми новинами, проклятий півголовку! Щастя моє, що-м забезпечився на такий случай! А тепер давай бог ноги!…
І він, судорожно тремтячи, хопив свій малий подорожній куферок, пальто та оберрок наопашки і з прокляттям вибіг із світлиці.
Всі, ще дужче здивовані і залякані, дивилися вслід за ним; тільки Ежен усміхався гіркою насмішкою, воркочучи про себе:
— Забезпечився! Ну, певно, — рахунки його пересилені на тисячу ринських. Добрий адвокат з нього буде, добра підпора суспільного порядку! Щаслива ти дорога, підпоро, — щаслива дорога!..
V
Маня перша отямилась трохи і вхопила газету.
— Читай же наголос, що там такого, — сказав Жан. — Та й якого чорта і куди сесь медвідь так напруго полетів? — додав він про себе.
— Хіба не знаєш, — відказав йому Ежен, — що як судно має тонути, то щурі наперед утікають?
— Слухайте, — скрикнула нараз Маня. — Ось що ту написано: "Львівський суд карний пошукує академіка Євгенія К…, що перед трьома тижнями щез, укравши свому вуйкові звиш 10 000 р. Вельможний граф Д…, вуйко невдячного молодця, ложив немало на його виховання і, як чути, думав зробити його наслідником свого маєтку. Доконану крадіж відкрив він доперва сими днями, через що переступник, запевно, мав час уйти за границю. Однако суд карний розіслав усюди телеграфічні завідомлення з описом переступника, щоб, коли він ще находиться в границях нашого краю, його висліджено і притримано. Як довідуємся, був переступник тихим і чемним молодцем, пильним учеником і послушним свому вуйкові і добродієві, у котрого виховався відмалу, стративши ще в дитинстві родичів. Доперва посліднього року замітна в нім стала якась переміна, — очевидно, вліяння деяких зіпсутих товаришів. Но з тим всім годі догадатися, яка причина спонукала молодого чоловіка, повного надій, окруженого достатком, вихованого в строгій моральності старопольській і маючого перед очима найкращий примір свого вельм[ожного] вуйка, — до так гидкого і невдячного діла та до втеки за границю. Вельм[ожний] граф Д… дуже жалує за сестринцем і звалює всю вину на погане товариство, в котре той попав на університеті, причім, однако, жаль його веде трохи задалеко — прилюдно нарікати на нинішню свободу науки. Простить нам вельм[ожний] граф, але ми одверто спротивимся таким його висказам, твердячи, що вони в наш ліберальний час запізні і що не свобода сама собою, але зле ужита свобода всьому вина. А якої ж високої і святої речі не можна зле ужити?"
Отакою ліберальною вихідкою кінчилось донесення, поразивше в першій хвилі Ежена і його товариство. Заки Маня читала сю новину, Ежен стояв блідий, недвижний, з похиленою додолу головою, немов підсудний, котрому відчитують засуд на смерть. Прочитавши, Маня кинула газету і вибухла голосним сміхом.
— Ха, ха, ха! І хто би то був гадав, хто би був надіявся! Такий невинний, скромненький, святенький, задуманий, мов складаний цизорик, — а він ось що! Ха, ха, ха!
Але вона нараз урвала, упала на крісло і, закривши лице руками, почала голосно плакати.
Між тим Жан підійшов до Ежена і щиро стиснув його за руку. Ежен, здивований, поглянув на нього.
— Ані слова, Ежен, ані слова! Я вповні розумію твій поступок і усправедливляю його. Ех, Ежен, завстидав ти мене, свого вчителя! Я й сам давно вже бачу, що нам нема способу вирватись з того гнилого багна, що зветься аристократичним товариством, як тілько проступок! Та тілько неставало в мене сили до того. Знаєш, Ежен, я руїна, я хоть і серед того товариства, все-таки своїм блідим лицем, своєю руїною протестую проти його існування. А ти чоловік свіжіший, енергічний, ну, тобі й слід було так запротестувати!
— Все ти той сам, Жан, — сказав Ежен сумно, — той сам хороший, добрий, сердечний, зіпсутий чоловік! Дякую ти за сі слова потіхи і прощаю все… все, прощаю й то, що я через тебе став тим, чим є тепер!
Слова ті були сказані не без горечі, однако, Жан радісно підхопив їх.
— Через мене, Ежен, через мене? Ах, то, значиться, все-таки я недармо жив! Я знаю, ти хтів мені закид зробити тими словами, — але слухай, Ежен, що я тобі скажу. Ти, певно, думаєш: "От, коби той проклятий Жан не був звів мене з дороги праці та чесного змагання на дорогу розпусти, то я був би скінчив університет, добився на власну руч становища, на котрім був би-м міг бути корисним для загалу, працювати для влекшення нужди мільйонів, приложити й свою цеглину до великої будови будущини". Правда, так ти думав? Ех, небоже, небоже, не вір ти всьому тому, забудь о тім, що мав такі думки! Вони згори вже засуджені були згинути та зав’янути. А хіба ж ти не знаєш того товариства, котрого членом ти родився? А хіба ти не знаєш, як ціпко воно держить своїх членів, не випускаючи їх з-між себе до крайньої крайності, переслідуючи їх своїми путами хоть би аж на край світу? А хіба ж ти не знаєш, що всякі такі думки, як твої, в тім товаристві — проступок, ганьба, безумство?.. Ніхто не буде корисним громадянином і суспільним робітником, будучи заразом членом того товариства. Ніхто не буде правдивим чоловіком, доки не вирвеся раз навсігди з-посеред нього. Се моє переконання, Ежен, і коли я довів тебе до такого різкого розриву з тим проклятим товариством, то знай, небоже, я вважаю се заслугою для себе!
Ежен зачудуваними очима дивився на Жана, — на його лиці малювався сумнів, але звільна перемагав тяжкий, пекучий біль, немов німе признання сумної правди Жанових слів.
— Страшне те, що ти говориш, Жан, і вірити не хочеся, та щось немов силує вірити, щось немов кричить внутрі, що се правда… Але час тобі збиратися, Жан, і вам також, — обернувся він до женщин, — небезпечно зо мнов довше оставати. Леда хвиля може нагрянути поліція.
Жан стояв нерішуче при тих словах, немов щось обдумував, — але вкінці перемогло безсилля, і він з жалем простяг руку до Ежена.
— Знаєш, Ежен, я думав остатися з тобою і дати разом арештуватися, але отсе роздумав. На що се придасться? Мені й так не довго жити, се каже ми нехибний віщун ось тут, — і він показав на груди, — а в тюрмі вмирати не хочеся молодому, не хочеся, Ежен, мимо всього вольнодумства. Що зробиш з тілом, коли воно чує неміч, бажає вигоди та тиші перед своїм цілковитим розпаденням? Трудна рада, — безвладність — се велика сила механічна, а духової сили у мене також нема натілько, щоб їй опертися!..
— Ні, Жан, тобі ні пощо оставатися зо мною. Я не хочу нікого втягати з собою в пропасть, в котру сам паду. Бувай здоров, друже!
Вони обнялися. В Жанових очах, в тих чорних, пречудних, вигасаючих очах, на хвилю заблис живий, яркий огник, але сейчас же його залили дві тремтячі сльози…
Між тим Маня схопилася і, судорожно тремтячи, складала свої речі та одівалася в дорогу. А коли Ежен попрощався з Жаном і сей послідній також почав збиратися, вона з лицем, почервонівшим з жалю і злості, підступила до Ежена.
— Ти — чорт, не чоловік, і кажу ти одверто! Як ти смів мене засвідома вести на таку безодню? Та чи знаєш, що мене тепер можуть арештувати разом з тобою?.. І арештують, бо куди я дінуся відси?.. Ох, боже мій!..
І вона знов збиралась заплакати. Ежен не відповідав нічого, тільки видобув банкнот на 100 ринських, послідню свою суму, і, даючи їй, сказав:
— На отсе тобі на дорогу. Від’їжджай сейчас нічним потягом, — не бійся нічого.
Маня живо вхопила банкнот, сховала його і, не дякуючи, не обзираючись, вибігла з кімнати.
(Продовження на наступній сторінці)