Я кинулася до інших Олесевих знайомих, до котрих мала листи, але назнала стілько прикростей і сорому, що плюнула на все. Всі вони знали мою історію, всі ззиралися на мене, як на звіра, посилали мене одні до других, щоб усі побачили ту "лайдачку, що звела і знищила такого доброго і здібного чоловіка". Ті слова сказав мені при кінці один старий ротмістр, до котрого мене також послано за обов’язком.
Після сього я вже дальше не ходила, а поїхала до Львова. Тут я зупинилася в однім жидівськім готелі і почала знов шукати якогось обов’язку. Але обов’язку не було, грошей не стало, пару день я бігала як одуріла, цілий день опісля сиділа в отупінні в своїм покоїку, поки до мене не підійшов кельнер і не сказав мені кількох слів. Я останками крові вся почервонілася від тих слів, скочила, мов на грані, але кельнер не вступався, я не втекла, не могла втекти нікуди від своєї долі...
Я не раз бачила, як галузка, відірвана від дерева, плине по воді, доки не попаде в крутіж. І тут ще зразу пливе вона спокійно, описує далекі круги; але чим далі, тим круги вужчі, рух її швидший, поки течія не змеле нею і не кине в спінене гирло, де вона й пропадає. Чи винна гілка, чи винна вода, що так воно діється?..
Львів, 20 марта до 9 цвітня 1890.