Видно було, що дуже турбувався своїми дочками, але не мав відваги сказати їм у очі ані слова, боявся їх цокотання. Тілько передо мною душу свою розводив, бо знав, що я все прийму і паннам нічого не скажу.
— Бог тобі заплатить, дитино моя,— повторяв він по кождій такій мові.— Бог тобі заплатить за все твоє добре серце, бо я, бідний, немічний чоловік, ніколи не зможу сього зробити!
Минав рік за роком. Я підростала, і моє положення між незамужніми кузинками ставалося чимраз гірше. Ломимо ненастанної праці я була здорова, крепка і весела. Не подобалося їм те, що я була краща від них усіх. Коли, було, йдемо на ринок за закупном, то хоч я одіта в брудну пошарпану одіж, хоч панни навмисне не дають мені перед тим умитися ані розчесатися, то все-таки прохожі паничі не дивляться на панну, а обертають очі за мною.
— Ромка, куди ти дивишся?—фукає на мене панна, коли я зустрінусь очима з поглядом якого молодого чоловіка. А сама, не бійсь, аж благає очима у того самого панича: "до мене! до мене!" Та що, коли в її очах, як казали, заздрість тліє, як іскра в попелі, а в моїх веселість живим полум’ям горить. Се мені так їх власний батько говорив.
На жадний прохід мене не то з собою не брали, а й самої не пускали.
— Не можна! — говорили між собою.— Вона наша своячка, сирота, ми за неї відповідаємо. А їй уже з очей видно, яка дорога її чекає, коли їй дати волю!
І притім ззиралися одна по другій і всміхалися так якось погано, що я вся паленіла зо стиду аж до глибини душі, хоч і не знала, куди вони гнуть і що саме чекає мене.
Таким способом із слуги я перемінилася в невільницю. Зо мною вже не робили собі ніяких церемоній. "Ромка, як ти смієш говорити з нами, як з рівними?", "Ромка, марш до кухні!", "Розтовстіла на нашім хлібі і ще хоче з себе панну вдавати!" — от такі слова я тілько й чула від них. Почали попрікати мене і батьком-злодієм, ба, почали й поштуркувати по кутках. Побачили, що я їм забагато, хоч я їла тілько те, що після їх обіду лишалося. Постановили не давати мені того, а купували для мене осібно картоплі, круп ячмінних або гречаних і казали варити се для себе в окремім горщику.
Від якогось часу завели такий звичай, що по четвергах просили до себе когось на гербату. Просили звичайно молодих паничів, студентів з вищих класів, урядників, військових. Я в такім разі не сміла показуватися з кухні, панни самі услугували, щоб показати, які-то вони господині. Я не раз, було, заб’юся в темний куток кухні, поплачу троха, а далі плюну і слухаю до півночі, що вони там гомонять у покої. Панни мої цокочуть, сміються голосно; батька їх не чути ніколи,— він хоч про око також сидів при гостях, але я знала, що старий, забившися в куток на своїм кріслі з поруччями, дрімає десь з люлькою в зубах.
Важко мені стане, коли послухаю того веселого гомону там, в освітленім покої, коли уявлю собі всміхнені лиця і блискучі очі паничів і подумаю, що й я не гірша від них, а мушу отут бовваніти в темній брудній кухні. Але далі думаю: що ж мають робити бідні дівчата, ті мої кузинки! Вони бояться, щоб я у них якого жениха не відбила. Бідність наша робить нас злими й завидющими, а не зле серце.
IV
Одного такого четверга вже гості були зібрані, панни при них, я сама була в кухні, поралась. Звичайно, коли гості приходили, панни стрічали їх у кухні і старалися так заступати, щоб жаден із них не міг мені придивитися. Ще й штуркне мене одна або друга і оберне лицем до кута. Так і думали ті гості, що у них якась стара служниця. А тепер сталося так, що, коли вони там сиділи та пили чай, увійшов ще один гість, молодий офіцер, гарний такий, привітний. Перший раз побачив мене — і здивувався.
— А, кухарочка! — сказав весело.— Нова кухарочка!
Та й хотів ущипнути мене за підборіддя.
— Перепрошаю,— сказала я, чуючи раптом, що в моїм нутрі щось бунтується, — ані кухарочка, ані нова. Я тут уже три роки!
— Ов, а я ані разу не бачив! — сказав він, знімаючи плащ.
— А що ж, буду для пана на виставі стояти? — відповіла я і принялась за свою роботу.
— Ну, ну,— каже він шептом і знов хоче погладити мене,— тілько не фиркайся! Так ти кажеш, що вже три роки тут служиш?
—' Не служу! — відповіла я різко.— Я тут у свого вуйка.
Немов холодною водою облили його ті слова. Став, витріщивши широко очі, і нічого більше не говорив, тілько по лиці якась тінь пробігла: видно, вдумувався в моє положення. В тій хвилі отворилися двері від покою, вбігла старша панна з тацею і також остовпіла, побачивши офіцера.
— А, пан ляйтнант! — скрикнула вона, не знаючи, чи радуватися його приходові, чи гніватися на мене.— То так пан додержує слова? Чи то тепер у вас сема година?
— Даруйте, пані,— сказав офіцер, кланяючись,— мусив патролі розводити, то й запізнився.
І вони пішли до покою.
Не знаю, для чого я була дуже люта на нього, аж сльози крутилися у мене на очах, хоч рівночасно в душі я мусила б була признатися, що він мені сподобався. В його лиці видно було доброту і лагідність, а його зачудування, коли почув, що я кузинка паннів, також свідчило на його користь.
Попрятавши, я сіла знов у своїм кутику і прислухувалася гомонові гостей. Серце моє билося якось незвичайно, і я старалася ловити вухом і розпізнавати його голос. Говорив просто, без звичайного у многих офіцерів силуваного різкого тону. Говорив коротко і мало. І се також мені подобалося.
На другий день перший раз панни накинулися на мене з лайкою. "Ти, опудало, ти, непотребе, як ти сміла йому показуватися на очі!" Я заплакала і сказала, що я сьому не винна, що прийшов несподівано і сам перший заговорив до мене. Що зачіпав мене так, як молоді паничі звичайно зачіпають служниць, се я стидалась і боялась казати їм. Зм’якли панни, почали мене цілувати, купили мені хустку за 5 ринських і просили, щоб я все, скоро зійдуться гості, гасила світло в кухні і сиділа в потемках. З усього я порозуміла, що той офіцер і їм дуже сподобався. Але який же був їх сум, коли на другий четвер він, невважаючи на запросини, не явився. Тисячні здогади, кваси і гримаси, навіть на мене почали було гримати, коли, втім, прийшов від нього лист. Звинявся тим, що був командирований на патроль.
За кілька день, коли я ранісінько пішла по воду, чую що хтось іззаду кладе мені руку на плечі. Оглянулася — він.
— Добрий день вам, панно Ромуальдо! (Відкись і ім’я моє довідався!)
— Добрий день пану,— кажу і затремтіла чогось.
Почав іти поруч зо мною, хоч я несла коновки в обох
руках. На вулиці було ще пусто. Мовчав добру хвилю і приглядався мені в поранковім півсумерку.
— Бідне дитя,—сказав вкінці.— Значить, вуйко не став для вас батьком.
— Мій вуйко добрий чоловік,— сказала я, не підводячи до нього очей.
— Знаю, знаю,— сказав з легким усміхом у голосі.
Знов помовчав. Ми вже були близько студні, при котрій стояли дві-три служниці.
— Ви ходите часом на пошту? — спитав він раптом, немов прокинувшись із якоїсь задуми.
— Вуйко посилає за газетою.
— Там на ваше ім’я є лист poste restante. Ви вмієте читати?
— Ну, як же ж би не вміла?
— І не забудете? Poste restante, саме ім’я, без прізвища. Прочитайте його! Подумайте над тим, що вам пишу. Я не маю нагоди говорити з вами, то задумав написати вам. Прощайте!
І, не дожидаючися моєї відповіді, він швидко пішов.
У мене мов камінь у груди заляг замість серця. Лист до мене! Від нього! І чого йому від мене треба? Чей же нічого злого? Виглядає як чоловік поважний, котрий знає, що робить. А зла ніякого я йому не зробила, то за що ж він мав би мені злом платити?
Тяжко мені було укрити своє зворушення перед паннами. Весь ранок я була мов сама не своя, все дожидалася десятої години, коли звичайно мене посилано на пошту по газету для вуйка. Закотурмавши голову хусткою, я побігла на пошту і протиснулася до дерев’яних крат, із-за котрих експедиторка видавала листи poste restante.
— Прошу пані, чи нема там листу "Ромуальда"? — сказала я таким непевним і дрижачим голосом, що кількох панів, які також стояли перед кратками, ззирнулися до мене з насмішливими, як мені бачилося, поглядами.
Експедиторка почала перебирати листи в шафці.
— А відки се має бути лист? — спитала вона.
— Місцевий, — ледве вишептала я, закриваючи лице хусткою.
В тій хвилі в моїх руках опинився невеличкий подовгастий лист. Я стиснула його і вcя затрусилася; немов узяла в руку жменю приску. Вибігши з канцелярії, я стала при вікні таки там, у коридорі поштового будинку, аби прочитати той лист. Я знала, що дома не буду мати змоги прочитати його украдком. Дрижачою рукою я розірвала коверту і виняла аркушик білого листового паперу. Письмо було гарне, чітке, але літери кілька хвиль немов скакали, немов палахкотіли у мене перед очима. Далі я заспокоїлася трохи і прочитала ось що:
(Продовження на наступній сторінці)