Далі скочила в культуру,
Ворожбу, літературу,
Стрій, політику і спів.
Я потакую й смакую,
Та для форми десь-якую
Опозицію зведу;
Малпа спорить, гарячиться,
Бачу, потік не скінчиться,
Тож, наївшись, більш не жду.
"Пані люба, я щасливий,
Що такий тут скарб правдивий
Несподівано знайшов!
Тут скріпив я тіло й душу,
Та простіть, спішити мушу,
Та прийду швиденько знов".
Малпа щось там ще плескала,
Я не слухав, як дам драла,
Коло Вовка опинивсь.
"Ах, Микито, я тут гину,
А ти там цілу годину!
Ну, приніс що? Пожививсь?"
"Пожививсь,— говорю,— брате,
Та з собою страву брати
Не подоба, просто стид.
То ти йди до хати, друже,
Малпа гостям рада дуже,
То й тебе вона вгостить".
Вовк у хату. Я се бачу,
Добре знаю вовчу вдачу,
То під стінку притуливсь,
Слухаю. Ось Вовк вітаєсь,
Малпа щось його питаєсь,-
Вовк на лавці розваливсь.
"Дай обідать, Малпо глупа!
А се що? Чортяток купа?
Ну, та й погань, боже крий!
Та-бо й ти — хай дундер свисне!
Глянеш — молоко аж кисне…
Ну, а де твій чорт старий?"
Так Вовчисько ляпав здуру.
А втім Малпа цеглу з муру
Як ухопить, як шпурне
В саму морду — боже любий!
Висипала штири зуби…
Мій Неситий як ревне!
Був би Малпу вбив на місці,
Ба, коли Малпи звинниці,
Як не скочать діточки:
Сей камінням Вовка пряжить,
Той знов очі видрать важить,
Двоє хапле за дрючки.
Лущать, б'ють без милосердя!
Ледво-не-ледво відпер я
Двері й крикнув: "Вовче, йди!"
От він вискочив в тій хвили,
Бо були б його убили,
Ніби гамана жиди.
Відтоді у Малпи Фрузі
Став я в ласках по заслузі,
Вовк же гірший полину.
Тож я вірю щастю свому:
Серед бурі, серед грому
Інші тонуть, я сплину".
Отака велась розмова,
Поки шляхом Лис до Львова
Враз з Бабаєм дочвалав!
Саме в пообідню пору
На майдані просто двору
Він на суднім місці став.
ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА
Повідають мудрі люде:
Прибудь розум, щастя буде.
Того й Лис державсь усе:
Хоч мороз шкребе по тілі,
Але рухи бистрі, смілі,
Гордо голову несе.
Так він виступив охоче:
Всі на нього вперли очі,
Всім зробилось прикро так,
Мов чекали грому, бурі…
Між ряди німі, понурі
Лис вступив, мов весельчак.
"Га, убійце ти проклятий!
Ти ще смієш тут ставати? —
Грізно з трону крикнув цар.-
Гляньте, панство, він ступає
Так свобідно, мов не знає,
Як гидкий прислав нам дар.
Га, ти міх брехень і зради!
Ні, не надійся пощади!
Яця ти на смерть загриз!
Цап, твій спільник в Яця смерти,
Вже на штуки є роздертий,-
Се й тебе жде, пане Лис!"
Лис поблід, почав тремтіти,
Наче перший раз на світі
Новину таку почув;
Далі, руки заламавши
І лице слізьми облявши.
На все горло так зарув:
"Ой-ой-ой, годино чорна!
Яць загиб, душа моторна,
І проклятий Цап іздох!
Ох, окрадений Микито,
Твій найбільший скарб десь скрито!
Що ж почну я! Ох-ох-ох!"
"Що се ти верзеш, брехуне?" —
Цар до нього гнівно суне.
"Царю, вбий мене тепер!
Се ж мій скарб пропав безцінний,
То й я жити вже не склінний,
Ліпше б я відразу вмер!
Га, я думав, що на Яця
І на Цапа можна здаться.
Через них я й передав
В запечатанім пакунку
Скарб для тебе в подарунку —
Світ такого не видав.
Там діамант був чудовний,
Що вночі, мов місяць повний,
Серед потемків світив;
Там був перстінь рубіновий,
Що склоняв всіх до любови
К тому, хто його носив.
Се цареві слав я радо,
Для цариці ж ще свічадо [1]
Смарагдове приложив:
Хто глядівсь в нім за погоди,
Набирав здоровля, вроди,
Навіть мертвий би ожив.
Отакі цінні клейноди
Я, не надіючись шкоди,
Через Яця передав.
Чи ж міг думать я хоть хвильку,
Що вб'є Яця Цап Базилько,
Щоб дарунки зграбував?
А тепер же, рідна мамо!
Яць погиб і Цап то само,
Де ж я скарб свій віднайду?
А на мене злі язики
Тут звалили гріх великий,
Щоб упхати у біду.
Царю, й ти, Царице-пані,
Всі підозріння погані
Геть відкиньте, сплітки всі!
Щоб потомки не судили,
Що ви шилом відплатили
Найвірнішому слузі!"
Втих Лис. Цар насупив лиця,
Та захлипала Цариця —
Страх чутливая була,
Ще й по добрім підвечірку,
Бо сама, обдерши шкірку,
З'їла смачно чверть Вола.
"Ні,— почав знов Лис по хвили,-
Бачу, вороги закрили
Ваші царські очі знов!
То й мені життя обридло!
Бо підданих сила й світло —
Царська ласка і любов.
Так прощай же, білий світе!
А ви, кляті, виходіте,
Завзятущі вороги!
Хто що мав мені закинуть,
Виступай! Чи жить, чи згинуть,
Будем биться без ваги!
Що ж вас, труси, не видати?
Лиш позаочі шептати
Вмієте, а щоб в лице
Стати сміло, доказ дати
І життям за правду стати,-
О, то вас нема на це!"
"Брешеш, навісний брехуне! —
Крикнув Вовк і сміло суне
З-між звірячої товпи.-
Я з тобою биться хочу.
Клятий твій язик вкорочу,
Щоб не брав ти нас на кпи!
Перед бога й царські очі
Я стаю й бороться хочу,
Та на смерть, не на життє,
Щоб ствердить, що ти поганець,
І брехун, і ошуканець,
Топчеш все, що є святе!
Не те, що мені творив ти,
Але всі звірячі кривди
Против тебе ставлю я.
Не за себе хочу мститься,
А за теє, що Вовчиця
Перетерпіла моя.
Слухайте, яку публіку
Він зробив їй, що й довіку
Не позбуться їй знаку.
Над ставом сидить Вовчиця,
Лис надбіг і аж давиться,
Смачно рибу їсть жарку.
"Що се ти їси, Микитко?" —
"Адже рибу",— каже швидко
Лис. "Та дай же ж і мені!" —
Просить жінка. "Що вам, тітко,
Риби хочесь? Поглядіть-ко,
Тут в ставку їх тьма на дні!"
"Е, в ставку! Чи я не знаю?
Що ж, коли їх не спіймаю!" —
"Тіточко, я вас навчу.
Я ж їх ловлю всяку днину:
Де лиш сіть свою закину,
Десятками їх тащу!"
"Що за сіть?" — пита Вовчиця.
"Сього зараз мож навчиться.
Ось зо мною лиш ходи!"
Сніг був, вітер на болоню,
Став замерз, одну лиш тоню
Хтось протяв серед води.
От сюди-то припровадив
Лис Вовчицю й так їй радив:
"Тітко, гляньте, що тут їх!
Лиш у воду хвіст запхайте,
Подержіть та й витягайте —
Риб спіймете повен міх!"
І так щирим він чинився,
Так Вовчиці піддобрився,
Що повірила вона:
Поквапно на лід присіла,
В ополонку хвіст встромила
Та й держить, держить — дурна!
"Лисе,— каже,— щось щипає!" —
"Цить, то риба так хапає".
А то хвіст хапав мороз.
"Лисе, може, вже тягнути?" —
"Е, ще мало мусить бути,
Ще потримай, поки мож!"
"Лисе, тисне щось і мика!" —
"Цить, се щука є велика,
Та така, немов баран!"
А то хвіст обмерз вже кріпко.
"Лисе, тягну!" — "Ні, ще дрібку!
Бач, хапається шаран!"
Далі вже терпцю не стало,
Шарпнула вона помало —
Не пускає. "Ой, тягни,-
Каже Лис,— тут риб так много!
Витягай же їх, небого,
Щоб не розтеклись вони!"
Шарпнула ще раз Вовчиця,-
Ні, хвіст у леду держиться!
Тягне міцно — аші руш.
"Тітко,— Лис рік,— дякуй богу,
Ось з села нам на підмогу
Люди йдуть, зо двадцять душ!"
Як Вовчиця теє вчула,
Зо страху себе забула —
Як завиє!.. Боже мій!
Люди люті, гульк, надбігли,
Як її, примерзлу, вздріли,
Хап за палички як стій.
Сиплються удари градом!..
Бідна жінка крутить задом,
В'ється, рветься, а ті б'ють!
Далі шарпнула щосила,
Півхвоста в леду лишила
Та й шмигнула в божу путь!"
А на се Микита ґречно:
"Так, се правда, безперечно,
Лиш крихітка в ній брехні!
Непотрібно, Вовче, тільки
Всю захланність свої жінки
Ти приписуєш мені.
Будь вона порядна й чесна,
Швидко б хвіст з води піднесла,
Мала б рибу й хвіст увесь.
Та вона мов оцапіла,
Став весь виловить хотіла,
Ще й на мене жалуєсь".
Збір увесь зареготався,
А Неситий аж стікався,
Під собою землю гриз.
"Га, поганець! — крикнув лютий.-
Ось як він вертить і крутить.
Щоб невинним все був Лис!
Та не дочекаєш, клятий,
Нас усіх на сміх підняти!
Підлих справок твоїх — тьма,
Ну, скажи, там при криниці
Чи була вина Вовчиці,
Чи твоя лиш злість сама?
При цімброваній криниці
Висіли два відра з криці
На валу на ланцюзі.
Лис води хотів напиться —
(Продовження на наступній сторінці)