ПІСНЯ ПЕРША
Надійшла весна прекрасна,
Многоцвітна, тепла, ясна,
Мов дівчина у вінку;
Ожили луги, діброви,
Повно гамору, розмови
І пісень в чагарнику.
Лев, що цар є над звірами,
Пише листи з печатками,
Розсилає на весь світ:
"Час настав великих зборів!
Най зійдесь до царських дворів
Швидко весь звірячий рід".
Ось ідуть вони юрбами,
Мов на відпуст з корогвами —
Все, що виє, гавка, квака;
Лиш один мов і не чує,
В своїм замку, знай, ночує —
Лис Микита, гайдамака.
Ой, недаром він ховаєсь!
Знать, сумління обзиваєсь:
"Кривдив ти звірячий люд!"
Тим часом в своїй столиці
Цар засів поруч цариці,
Щоб творити звірам суд.
Перший вийшов Вовк Неситий.
"Царю,— каже,— від Микити
Вже мені хоч пропадать!
Діток моїх б'є, кусає,
А Вовчицю обмовляє
Так, що й сором повідать!
А й мене — хіба ж то чесно? —
Як він хитро і облесно
Мало в гріб раз не ввігнав!
Се було ще того разу,
Як я з царського указу
Мировим суддею став.
От до мене вбіг Микита:
"Вовче, справа знаменита!
Штири барани ось тут.
Їм лишилася по батьку
Гарна частка поля в спадку,
І на твій здаються суд.
Бачиш, почали свариться,
Ані руш їм поділиться —
Геометри в них нема.
Я веду їх в сюю нетру:
Будь їм ти за геометру,-
Праця буде недарма".
Втішивсь я — нема що крити.
Бачте, баранів мирити
Дуже я люблю над все:
Як зроблю їм справу в поли,
То вам жаден з них ніколи
Вже рекурсу не внесе.
От я швидко збираюся,
З баранами вітаюся —
Хлопці повні, як стручки!
"Ну-бо, хлопці, поспішімо,
На той спорний грунт ходімо!
Маєте пальки, дрючки?"
"Все є,— кажуть,— все готове!"
Вийшли в поле Баранове,
Стали мірять — ні, не йде!
Тут замного, там замало,
Вшир не хочуть, вздовж не стало,
Бо тут ліпше, там худе.
Далі каже Лис Микита:
"Тут одна лиш стежка бита
Вас до правди заведе.
Вовче, стань на середині,
A з них кождий в сій хвилині
На ріг ниви най іде.
Станьте й стійте там спокійно,
Кождий уважай подвійно!
Як я крикну: раз, два, три! —
То з вас кождий без уговку
Якнайшвидше к пану Вовку
Що є сили просто дри!
Хто найшвидше дочвалає,
Вовка з місця геть зіпхає,
Матиме найбільшу часть.
Зрозуміли?" — "Зрозуміли!" —
"Ну, ставайте ж, і до ціли
Най вам бог добігти дасть!"
Всередині став я радий,
Не доміркувався зради,
А Микита на межи
Аж у собі радість тисне —
Як не гаркне, як не свисне:
"Раз-два-три! А враз біжи!"
Ледве крикнув Лис Микита —
Гей, як рушили з копита
Барани у той сам час!
А як збилися докупи,
То, вам наче штири ступи,
В мене гопнули нараз.
Штири барани відразу
Мої кості на логазу,
Бачилося, потовкли;
Я лиш зіпнув, закрутився
Та й на землю покотився,
Очі кров'ю заплили.
Та прокляті бараниська
Не вважають, що смерть близька,
Що зомлілий я лежу:
Сей рогами звідси пхає,
Той в противний бік штовхає,
Щоб посунути межу.
Довго ще так правувались,
Щохвилини розбігались
Та й рогами в мене бух!
А Микита, той собака,
Реготавсь, аж лазив рака,
Що так з мене перли дух.
І були б за нюх табаки
Там на вічну ганьбу таки
Вовка вбили барани,
Та, дав бог, моя Вовчиця
Там надбігла подивиться,-
Аж тоді втекли вони".
Хоч як жалібно сю повість,
Мов сумную дужу новість,
Вовк цареві голосив,
То цариця хихоталась,
Та й цар, щоб не знявся галас,
Ледве в собі сміх душив.
Гектор, Цуцик, неборака,
Став на лапки та й балака:
"Царю, страже наших прав!
Ковбаси я мав шматочок
Та й сховав її в куточок,-
Лис і тую в мене вкрав!"
Кіт Мурлика скочив жваво:
"Бач, яке собаче право!
Ковбаса була моя!
Що Лис злодій, я не спорю,
Але ковбасу в ту пору
В ковалихи викрав я!"
"Чиста правда, що й казати,-
Рись почав так промовляти,--
Лис Микита злодій є.
Він сумління, честь і віру
За дриглі, горівки міру
Без вагання продає.
Таж то нехрист, таж то Юда!
Патріот — у нього злуда!
Хто ж добра б від нього ждав?
Знаю я його натуру!
Він царя б жидам на шкуру
За свинини фунт продав.
Заяць ось — душа спасенна,
Як жиє, ні в ніч, ні денно
Зла нікому не хотів.
Ну, пішов він до Микити,
Той, бач, мав його навчити
Тропарів і кондаків.
Ой, гірка була наука!
Лис відразу взявсь до бука,-
А прийшли на п'ятий глас,
Він струснув Зайця, мов грушу;
Був би витряс з нього й душу,
Якби я його не спас".
Аж ось виступив до трону,
Щоб взять Лиса в оборону,
Стрий його, Борсук Бабай.
"Добре то старі казали:
Жди від ворога похвали!
Що тут наплели, гай, гай!
І не сором вам, Неситий,
Власну ганьбу розносити,
Відгрівати давню пліснь?
А ви краще б нагадали,
Як ви з Лисом вандрували,-
То правдива, свіжа піснь.
Вірним другом був Микита,
Але ваша злість несита
Злом платить найліпшу річ.
Раз ото степами йшли ви,
Голод мучив вас страшливий,
Хоч коліна власні їж!
Аж тут чути: "Гатьта! Вісьта!"
Їде шляхом хлоп до міста
З рибою на торг, мабуть.
"Гей,— Лис каже,— мисль щаслива!
Брате, буде нам пожива,
Лиш гляди та мудрий будь!"
Скочив Лис з одного маху,
Бач, і впав посеред шляху,
Мов здохлий, простяг лапки.
І лежить отак простертий —
Він же ж міг пожити смерти
Від мужицької руки!
Хлоп над'їхав — що за диво!
З воза зліз, за камінь живо,
Щоб його добити там.
Далі бачить — він не диха!
"От мій зиск,— промовив стиха,-
На клапаню буде блам".
Взяв Микиту за хвостину
Та й на віз між рибу кинув,
Сів і їде в божий час.
А Микита, той проноза,
Ну ж метати риби з воза,
В кадці лиш лишився квас.
Риб не стало, Лис мій в ноги!
Здибав Вовка край дороги,-
Той остатню Щуку мне.
"Ну-бо, брате Миколайку,
Ти лишив для мене пайку?
Погодуй тепер мене!"
"О,— говорить Вовк Неситий,-
Осьде пай твій знаменитий!
На, смакуй, та не вдавись!"
І — зміркуй безодню злості! —
Дав йому лиш самі ості
З риб, що вкрав так сміло Лис!
А для Зайця річ нелюба,
Що надрав учитель чуба?
Ніби нас не драли всіх?
Хто ж то бачив, щоб наука
Йшла до голови без бука?
Се розмазувать — лиш сміх.
А той Цуцик, Гектор куций,
Сам спіймавсь на своїй штуці!
Кіт Мурлика нам сказав:
"Ковбасу ту знакомиту,
За що скаржить він Микиту,
Сам він у Мурлики вкрав.
Мій братанок — муж побожний.
Всякий проступок безбожний
Є для нього наче хрін.
Ось вже цілий рік минає,
Як твердий все піст тримає,
Не бере в рот м'яса він.
Я вже сам не раз журився,
Що так голодом зморився…" —
Тут урвав нараз Бабай,-
Бач, кумпанія чимала
Бог зна звідки причвалала
З криком, шумом в царський гай.
Старий Півень перед веде,
За ним по два у ряд іде,
Носять мари на плечах:
А на марах Курка лежить,
За марами весь рід біжить —
Плач і лемент, ох і ах!
Півень перед троном царським
Крикнув тенором лицарським:
"Милосердя, царю мій!
Вся надія наша вбита!
А убійця — Лис Микита!
Най нас суд розсудить твій.
Ми в монастирі святому
Проживали й зла нікому
Не чинили. Та не раз
Бачив я, що попід брами
Лис мишкує,— все за нами
Своїм хижим оком пас.
Я сі штуки добре знаю,
Своїм дітям повідаю:
"Стережіться, крий вас біг!
В ліс мені не вибігати,
Бо там ворог наш зубатий,
Він життя вас збавить всіх."
Аж тут раз стук-стук до брами:
В волосянці перед нами
Став Микита, як монах,
Повітав нас благодаттю
І з цісарською печаттю
Лист отвертий мав в руках.
"Ось вам,— каже,— лист безпеки!
Каже цар, щоб відтеперки
Між звірами був спокій,
Щоб братався Вовк з Вівцями
І щоб я навіки з вами
Був як друг, як брат, як свій!
Бач, пустинником я стався
І від м'яса відцурався,
Їм лиш зілля й дикий мід.
Мир вам, діти! Жийте з богом!"
І, вклонившись за порогом,
Він пішов собі у світ.
"Ну,— тут дітям я говорю,-
Воля, діти! Можна з двору
Нам по стернях погулять!"
Радість, втіха, спів між нами!
Всі ми рушили до брами,-
Та не всім прийшлось вертать.
Лиш ми вийшли,— гульк, з укриття
Як не скочить Лис Микита
Та й хахап мою дочку!
Я як крикну: "Кукареко!"
(Продовження на наступній сторінці)