Що за помисл? Слухай, друже!
З Вовком раз, голодні дуже,
На поживу вийшли ми.
День. У церкві дзвін десь дзвонить,-
Та нас голод з лісу гонить
Серед лютої зими.
До села йдем осторожно,
Нюхаємо, де би можно
Чим масненьким поснідать,-
Аж тут сала, м'яса запах
Не лиш в носі, а аж в лапах
Закрутив нам — хоч тут сядь!
Тії пахощі нас гарні
До попівської спіжарні,
Мов по нитці, довели.
Стали ми довкола нюхать,
Чи безпечно всюди — слухать,
Аж віконце ми знайшли.
Страх тісне було віконце.
"Лізем, Вовче?" — "Лізем конче! —
Каже Вовк,— Ти перший лізь!
Глянь, чи де нема заліза!
За тобою й я полізу —
(Так Вовк каже) —лізь, не бійсь!"
Я проліз досить вигідно,
Роздивився. "Лізь свобідно!" —
Так до Вовка я сказав.
Він голодний був, тоненький,
Ну, та в отвір той вузенький
Ледве тулуб свій пропхав.
А в спіжарні — боже кріпкий!
Світ затьмився нам до дрібки,
Стільки там добра для нас:
М'яса, сала, вуженини,
Штири пілті солонини
І довжезний ряд ковбас.
Став я думать, міркувати,
Як тут господарювати,-
Та мій Вовк мов оцапів:
Перший полоть хап зубами!
Рве, куса, гризе без тями —
Став, і їв, і, знай, сопів.
"Ну,— гадаю,— їж, небоже!
Та для мене се негоже".
Я беруся до ковбас.
З жердки легко їх здіймаю,
Крізь віконце викидаю,
Поки всіх отак не стряс.
А за ними й сам в віконце
Вискочив та й ну чимскорше
Всі на шию надівать.
Навантажив, як коралі,
Та й до лісу далі, далі,
Скарб у яму щоб сховать.
Скарб у яму заховавши,
Спокійненько поснідавши,
До спіжарні знов біжу.
Прибігаю: Вовк ще голить!
Не доївши, кинув полоть,
З смальцем розпочав діжу.
"Вовче,— шепчу,— час до гаю!
З церкви люди вже вертають,-
Щоб нас тут хто не застав!"
Вовк, почувши се, зжахнувся,
В дірку прожогом метнувся,
Та вже ледве шию впхав!
Бачиш — повний був, мов бочка!
Став у дірці, тілько очка
Витріщив, немов баньки.
Страх відняв у нього мову…
Я ж кричу: "Чого став знову?
Ну, якої бідоньки?"
Вовк не тямить вже, що діє!
Пхаєсь в дірку, аж потіє,
Та дармий його весь труд.
Далі з лютої розпуки
Заламав передні руки:
"Лисе,— каже,— згину тут!"
"Вовче,— кажу,— чи здурів ти,
Чи від смальцю оп'янів ти?
Вилізай, пора нам в гай!" —
"Ой, не можу, мій Лисуню!
Бачиш, пуза не просуну!
Ой Микито, помагай!"
Ну, скажи ти сам, Бабаю:
Що я тут чинити маю,
Як драбузі помогти?
Лишу Вовка — може згинуть.
Ліпше, думаю, не кинуть,
Але до попа піти.
Попросить по добрій воли,
Щоб дав пилки і позволив
Більшу вирізать діру.
Здумавши сю річ штудерну,
Мовлю Вовку: "Жди, я верну!"
І в попівство просто дру.
Піп був власне у покою:
В пообідньому настрою
Люльку, ходячи, курив.
У вікно я заглядаю,
Лапою шкряб-шкряб, благаю,
Щоб вікно він створив.
Піп поглянув, підбігає…
"Лис у вікна заглядає!
Гей, ловіть його! Біжіть!"
Я й незчувся, а за мною
Слуги, служниці юрбою,-
От я духом через пліт.
Крик за мною, як в гамарні…
А я просто до спіжарні
Та й сховався під поміст.
Тут погоня надлітає:
"Де він? Де той Лис? — питає.-
Показав нам тільки хвіст!"
Втім зирнули, а з віконця
Вовк Неситий проти сонця
Визирає! "А, ти тут?
Ой, нещасная головка!
Таж се Вовк! А бийте ж Вовка!
Тут йому зробіть капут!"
Вовк їх там не дожидався,
А в спіжарню заховався,
При саміських дверях став.
От вони як створили,
То Неситий скік в тій хвили —
З сеї шпарки скористав.
Та дістав там з дивовижі
Скілька буків через крижі,
Так що ледве в ліс доліз,
І про справу сю немилу
Заразісінько Бурмилу
Він на мене скаргу вніс.
Хоч сам винен за лакомство,
А на мене віроломство,
Злобу й зраду наклепав.
Ну, а, думаєш, Медвідь
Розібрав усе як слід,
По закону поступав?
Де тобі? Суддя той ласий,
Як дізнався про ковбаси,
Що я з трудом розстарав,
Як ревне на мене туго:
"Зараз все віддай, злодюго!
Будеш ти ковбаси крав?"
"Ти й віддав?" — Бабай питає.
"Що ж було робить, Бабає?
Адже ж хтів відтяти хвіст!
Та щоб всі віддать — а дзуськи!
Штири дав йому тонюські,
А собі лишив ще шість.
От Медвідь так судить справу:
"За побої, за неславу,
Вовче, маєш ковбасу!
Решту я з'їм. Ти ж, Микито,
Рад будь, що тебе не бито!
Марш, бо кості рознесу!"
Так-то нас судив Бурмило!
Гірко се мене вшпилило!
Я присяг на царський хвіст:
"Як його дістану в руки,
То за всі ті подлі штуки
Він тяженько відповість".
Надоспіла і вечеря;
З пір'ям пряжена тетеря —
Всім досить її було.
Як гарненько поживились,
Де про що розговорились
Та й пішли собі в стебло.
А як рано повставали,
То гарненько поснідали:
Їли сало з часником,
Потім гусячу потравку,
Закусили ж сю приправку
Ще копченим судаком.
Отоді Микита вбрався
До дороги й так прощався
З господинею й дітьми:
"Люба жінко, будь здорова!
Час іти мені до Львова,
Тож ключі усі прийми!
Наглядай як слід в коморі,
Бо ті миші красти скорі,-
А про мене не журись!
Хоч тепер на нас цар лютий,
Але легко може бути,
Що всміхнеться ще колись.
А ви, дітки, не пустуйте,
Поза домом не гарцюйте,
Мамі збитків не творіть!
Глянь-но, стрику, що за звірик
Отой Міцько! Хто повірить,
Що йому ще тільки рік!"
І дітей поцілувавши,
Жінці в вухо пошептавши,
Що там ще сказати мав,
Лис Микита, мов у гості,
В Львів, назустріч царській злости
Враз з Бабаєм почвалав.
ПІСНЯ П'ЯТА
Гу-гу-гу! — в дворі гуділо,
Мов бог зна, яке там діло —
"Лис Микита! Лис приспів!"
А Микита мов не чує,
Гордо, сміло машерує
Між рядами ворогів.
Перед троном зупинився,
І цареві поклонився,
І такі слова сказав:
"Царю наш великодушний!
Слову твойому послушний,
Я на суд твій правий став.
Вірю в велич твого духа,
Не прихилиш свого вуха
Ти поганим брехунам,
Що байками і брехнями
Раді б розлад поміж нами
Сколотить на шкоду нам".
Але цар глядів понуро
Й крикнув: "Підла креатуро!
Ти ще тут хвостом вертиш!
Смієш прав допоминаться!
Нам ще хочеш підлизаться!
Ні, вже нас не підлестиш!
Глянь, ось Півень у жалобі!
Кіт Мурлика ось при тобі
І Бурмило, мій барон!
Тямиш біль їх, ганьбу, муки?
Гей, беріть його у руки
І до трибуналу! Вон!"
"Царю,— смирно рік Микита,-
Чи ж так явна вже й відкрита
Щодо них вина моя? —
Що Бурмило був упертий
Конче хлопський мід ізжерти,
То чи ж тому винен я?
А Мурлика,— боже, боже!
Він ще жалуваться може?
Хто ж на ловах не прийма
Бійки, невигід подібних?
Та й хіба ж для мишей бідних
Конституції нема?
Кажуть: злодій я, поганець!
А Мурлика, твій післанець,
Тож не менший горлоріз.
Бо чи ж то не для злодійства,
Кроволиття і убійства
Він у тую шпарку вліз?
Царю, я підданий вірний!
Як такий твій гнів безмірний —
Дай на смерть мене судить!
Дай малих злочинців вішать,
Най великі тим ся тішать!
Коли так — не варто й жить!"
Та цар Лев не вів і вухом!
І взяли Микиту духом,
І зв'язали, й повели
Стражники у трибунали;
В трибуналах засідали
Старі цапи і осли.
Став Микита та й балака,
Та найстарший пан Осляка
Вже п'ять років, як оглух.
Присудили: "На галузці
Лису висіть на мотузці,
Поки з нього вийде дух".
Вовк, Бурмило і Мурлика
Як почули се, велика
Радість обняла їх ум.
Зараз за катів обрались
І Микиті нахвалялись
Причинить до смерті глум.
Лиса вивели. Бурмило
Трах його прилюдно в рило!
"Се за сап'янці мої!"
Вовк для гіршої ще муки
Взад скрутив Микиті руки:
"Не уйдеш тепер гіллі".
Кіт Мурлика вже на гільку
Виліз і міцную сильку
Мотузяну засилив.
Крука ще гукнув навмисне,
Щоб Микиті, як повисне
Зараз очі з лоба пив.
Хто лиш жив, глядіть зійшлися,
Як то будуть вішать Лиса:
Стала страж кругом, як мур.
Лис іде, як мокра курка,
Вовк Неситий ззаду штурка,
А Медвідь веде за шнур.
"Не лякайсь,— сказав Неситий,-
Ми відразу задушити
Не гадаємо тебе.
Будеш дриґав ще лапками,
Поки Крот під дубом ями
У твій ріст не вигребе".
(Продовження на наступній сторінці)