Та щоби наглядно показати сліпу самоволю найвищої голови "темного царства", Шевченко веде нас на "парад" у царську палату. Окружений блюдолизами, облитими золотом, цар походжає та цвенькає, розуміється, "об отечестві", а блюдолизи-холопи товпляться довкола нього, аж потіють. Вони знають, який буде кінець тої паради, а царську пощочину, царську "дулю" (штовшок у ніс) уважають найбільшою ласкою для себе. "Може, вдарять або дулю дати благоволять, хоч маленьку, хоч півдулі, аби тльки під самую пику!" Досадніше не можна було схарактеризувати та осміяти те, "правдиво московське" холопство, якого прадіди навчилися в татар, і якого не забули і внуки, невважаючи на Петрову реформу та прорубане буцімто вікно в Європу. І ось "цар підходить до найстаршого, та в пику його як затопить! Облизався неборака та меншого в пузо, аж загуло! А той собі меншого туза межи плечі. Той меншого, а менший малого, а той дрібних"... На всіх розлилася царська благодать! "Гуля, наш батюшка, гуля!",— кричать радісно крізь сльози "недобитки православні". Гуляє батюшка, і щасливий той, на чиїх вилицях опинилася "височайшая" рука. Тільки "найстарший" доступив тої честі, якої колись "удостоївся" Тредьяковський. Менші, а тим паче "дрібнота", мусять приймати стусани та позавушники від "своих безпосредственных настоятелей", і безперечна річ, що чим нижче по тій драбині, чим далі від "самих", а ближче до "недобитків православних", тим і удари та стусани дужчі, болючіші. Адже й камінь, спадаючи з гори, чим нижче паде, тим швидше і з більшою силою летить.
У такій наполовину тільки фантастичній картині змалював Шевченко безграничну самоволю царя, не в'язану ніякими правилами, а найменше правилами здорового розуму. Тою картиною генерального мордобитія Шевченко дуже вдачно заклеймив пануючу за царя Николая систему, при якій царська воля та брутальна сила були всім, а людське чуття та справедливість уважалися нічим.
Оце та машина, що давить Росію, давить і Україну. Духовна нікчемність, моральна погань попри брутальну силу — се вся суть тої машини, се й одинокі умови її існування. Не будь хоч одної з тих умов, і вся машина заскрипить і розпадеться. Тому-то зріст просвіти, розширення почуття справедливості й гуманності і вменшення панування брутальної сили та темноти, се основні вороги її. Хто їй служить, мусить служити їй властивим їй способом, а ні, то замість услуги принесе їй шкоду. Адже вся література, хоч, може, й не мала на думці валити "темного царства", все-таки раз у раз наносила йому удари вже самим своїм існуванням і своїм вільним словом. За те ж вона й мусила визнати від нього немало,— за те ж то й уся вона — великий ряд мучеників за волю слова й думки. Навпаки, церков, хоч і признається іноді до свобідних думок, тут стала вся на услуги "темного царства", зробилася розсадником темноти й підпорою всеї погані існуючих у Росії порядків.
У нас
Святую біблію читає
Святий чернець, і научає,
Що цар якийсь-то свині пас,
Та дружню жінку взяв за себе,
А друга вбив,— тепер на небі,
От бачите, які у нас
Сидять на небі!*
Виходило би з того, що й небо сприяє розпинателям народним та кривдникам, що й на небі — так навчає "святий чернець" у службі "темного царства" — сидять убійці. Небо вислухує молитов тиранів "за кражу, за війну, за кров", приймає від них дари, "з пожару крадений покров". От таких-то вчителів посилає "темне царство", аби "просвічали" народ, аби вчили його, що "дери та дай, та прямо в рай, хоч і рідню всю забери!" А поруч із тими "духовними" вчителями ідуть і інші вчителі-цивілізатори, ідуть "ташкентці" всяких розрядів. Ті вже навчать темний народ, "як тюрми мурувати, кайдани кувати, як їх носить, і як плести кнути узловаті". А більше чого ж треба для мирного "цивілізованого" життя в "темнім царстві"?
Отак скріплене і зміцнене само в собі "темне царство" стоїть на краю Європи, як підпора політичного гніту та темноти. Кров'ю тисячів людей, кров'ю всіх, що бажають свободи і щастя, воно піддержує гніт і неволю, їх кров'ю зливає воно широкі поля, аби загарбати під себе пограничні, вільні чи невільні, землі. В сорокових роках XIX в. гнало воно тисячі вояків на Кавказ, аби загарбати ті вільні гори, останнє пристановище черкесів, чеченців, грузин і інших гірських, напівдиких, а то й високоосвічених та свобідних народів. Туди погнали й приятеля Шевченкового, офіцера Якова де-Бальмена11, що погиб у битві з черкесами. Смерть того чоловіка зробила на поета велике враження і спонукала його написати поему "Кавказ". Бальмен погиб, як жертва московської захланності та неситості, випив до дна "з московської чаші московську отруту", а проте смерть його не збудила в Шевченка ненависті до його вбивців — черкесів. Навпаки, він бачить добре, що вони вбили його друга з конечності, в оправданій обороні своєї свободи. Він стає навіть у один ряд із ними: адже ненависть до спільного ворога — "темного царства" — в'яже його з ними сильним, дружнім вузлом. Він називає тих убійців свого друга "лицарями великими, богом незабутими", заохочує їх до дальшої боротьби і прирікає їм остаточну побіду. Не вони винні в смерті його друга, а "темне царство", що силою погнало його до несправедливого бою. В тім явнім і гарячім виступі на сторону напастованих черкесів Шевченко зложив найкращий доказ свого високого гуманного чуття, своєї любові до свободи й справедливості, тим більше, що смерть щирого друга, який погиб із рук черкесів, і природний із тої причини жаль не звернули його проти них, але зміцнили його ненависть до "темного царства"...
5
Заворушилася пустиня!
Мов із тісної домовини
На той останній страшний суд
Мерці за правдою встають.
Т. Шевченко.
Ми бачили склад тої машини, що верховодить темним царством, бачили її ділання: назверх — розбої, грабування та підпирання дикого автократизму внутрі — неволя, темнота, бідність та деморалізація. Нема в тім царстві місця для вільного, чесного і розумного чоловіка. Йому приходиться мовчати і каменіти, та хіба надіятися. Але чого і по кім надіятися, коли "темне царство", мов те море, землю криє, ба, здається, вже й небо зуймило і "бога в шкатулку сховало"? Чого надіятися, коли, бачиться, світ навіки дошками забитий? Та ні! "Не вмирає воля!" Коли не стане живих, то й мерці встануть за правдою. Але сього чуда зовсім навіть не потрібно. Машина "темного царства", на щастя людськості, так збудована, що швидше чи пізніше мусить сама в собі зіпсуватися, сама власною силою розпастися. На той важкий, але неминучий процес історичного самовбійства вся надія чесних і розумних людей. Аби прискорити його, вони посвячують своє особисте щастя, свою кров і своє життя, бо знають, що се не марна жертва, що кожна крапелька їх крові заважить на вазі, поки не наповниться чарка добра, а неправда й неволя не полетить догори.
Машина "темного царства" так і збудована, що мусить швидше чи пізніше сама розпастися. Адже головні її пружини: несправедливість, деморалізація, облуда та самоволя,— се не жодні закони природи, вічні та незмінні,— се тільки часові недуги людськості, по яких мусить наступити й виздоровлення. При тім вони, хоч і творять огнива одного ланцюга, хоч усі сковані з собою путами причин і наслідків, проте стоять ворожо проти себе й самі в собі з'їдаються. Самоволя, посунена до такої крайності, як у "темнім царстві", не терпить обік себе нічого і змітає все, що могло би стати на заваді її необмеженому летові. Тим самим вона ізолює себе і позбавляє сама себе своєї підстави, підрубує своє власне коріння. Деморалізація також нищить свої власні сили. Облуда й несправедливість не здужають піддержати машини, позбавленої головних своїх пружин, і настане день по ночі "темного царства". Розуміється, не без тяжких забурень, не без великих жертв!
(Продовження на наступній сторінці)