Бачив ясно поет, яка доля жде його,— вона його й справді не минула,— а таки не захотів мовчати і "присипляти в собі" свої думи, не захотів коритися перед самоволею, підлягати "темному царству", і не тільки сам кидав на нього громами свої дум ("Лети ж, моя думо, моя люта муко!"), але й інших завзивав до боротьби з ним. "А де ж твої думи, рожевії квіти?",— говорить він до катованого вільнодумця. "Ой не ховай, брате,— розсип їх, розкидай!"
Погляньмо ж тепер, що повернуло думку поетову до написання тих політичних поем? Який внутрішній процес — окрім побічних впливів — виробив у нім той гарячий протест проти "темного царства"?.. Се й змалку вщеплений і в довгих літах неволі скріплюваний дух опозиційний дає нам заразом вказівку, для чого протест вилився у Шевченка з такою, безпримірною в Росії, силою. А з другого боку, його прихильність до мужиків, до покривджених і обідраних веліла йому поставити діло просто на загальнолюдське становище, піднімати протест не зі становища виключного українства, а зі становища покривдженої людськості. А тодішні обставини в Росії ще й дужче перли поета на таке становище. "Од молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить!" — говорить досадно поет, висказуючи тими словами, що не тільки Україна в Росії пригнетена і що він бажає волі та вільного слова не тільки для України, але також для всіх народів, глушених сліпою царською самоволею. Ся глуха, мертва мовчанка — не з благоденства, як іронічно додає поет, а з мусу — се перша і головна признака "темного царства". Аби з усіх людей поробити "холопів" та "лакеїв" або бездушні, робучі та покірні машини,— бо тільки ті два роди творів земних мають місце в "темнім царстві",— треба поперед усього не дати людям думати по-людськи та обмінюватися тими думками, треба не дати їм висловлятися свобідно, а радше—треба заставити їх "молоть пустяки". А особливо треба не допустити до голосу людей, що кличуть іншим: "Схаменіться, будьте люди!"
А серед тої мовчанки, серед того загального отупіння людського чуття — що ж діяти чоловікові, в якого чуття гаряче й серце повне любові? Що діяти поетові, живому серед мерців? Нудьга і розпука бере його. Сидячи в Петербурзі, в самім осередку політичного гніту і політичної темноти, око в око з тою величезною машиною, що давить Україну і всю Росію, поет силкується, як каже сам про себе, заглушити в собі біль, забути про своє і людське горе. "Я гуляю, бенкетую в неділю і в будень", звісно, аби не чути людського стогону. "А вам нудно, жалуєтесь? Їй-богу, не чую. І не кричіть!" Він знає, що таким робом не втишить болю в серці, а навпаки, такою силуваною мовчанкою, таким самооглушенням сам у собі з'їдається, сам п'є свою кров. Але нехай і так! він гордиться хоч тим, що "я свою п'ю, а не кров людськую", коли про більшість окружаючих його людей та про ціле "темне царство" треба би сказати якраз навпаки.
Страшно стає, коли вдуматися в значення тих немногих слів у заспіві "Сну", де поет, кинувши загальний погляд на змагання та порядки "темного царства", виткнувши коротко й досадно головні його болячки, показує нам своє власне нутро, розкриває психологічні причини, для яких він береться співати пісню про "темне царство". "Кругом неправда і неволя, народ катований мовчить". Немногі чесні та смілі борці вільного слова або страждають між злодіями з клеймом на чолі, або п'ють свою кров, нидіючи та гризучися в силуваній мовчанці. Вернули та віджили в повній силі часи Нерона, про котрі писав Таціт: "Часи, котрі ми переживаєм, такі нікчемно жорстокі, що наші потомки не схотять повірити, аби жили колись люди, що могли пережити їх". Але дарма, що "щодень Нерони розпинають, морозять, шкварять на огні"; дарма, що Прометеєві-людськості орел-тиранство "щодень божий довбе ребра, серце розбиває". "Розбиває, та не вип'є живущої крові, не скує душі живої і слова живого". Воно мусить вирватися на волю, мусить хоч у сні висказати себе, проламати кригу силуваної мовчанки.
В такім настрої душі наш поет лягає спати підпилий, ледве доплентавшися до своєї хатини. А в хатині, звісно, "божа благодать" — се значить пусто, тихо, мертво. Нема ні жінки, ні діток, нема кому розважити і розрадити, нема друга щирого, і ні з ким поділити накипіле в серці горе.
Та скоро заснув поет, скоро дух його увільнився з пут гнітучого суму й забуття, він зараз рветься летіти геть, рветься з землі і, прощаючися з нею, кидає їй у очі всіми муками, якими вона кормила його. Жаль йому тільки рідної неньки — України, вдови безталанної, котру лишає без потіхи і поради. Але ж і він не може помогти їй, а може тільки з нею сумувати та додавати їй надії, що настане колись і для неї день правди, що її малі діти доростуть і стануть на ворога, аби вибороти їй волю та самостійний розвиток.
Ось вихідна точка Шевченкової політичної поезії, і нею він різко визначується з-поміж інших російських поетів, що виступали на тім полі. Праведний гнів проти "темного царства", якого погань відома йому в цілій повноті, довго здержуване чуття, що насильно рветься на волю, хоч поет ясно знає, що жде його за се,— з того становища і в таких обставинах виспівана політична пісня стається вже не естетичною або якою-будь іншою забавкою, але поважним горожанським ділом, смілим маніфестом вільного слова проти "темного царства". Я не знаю ні в одній європейській літературі подібної поезії, написаної в подібних обставинах. Адже "Німеччина" Гейне писана в Парижі, 1844, та "Бичування" ("Les chàtiments") Віктора Гюго писані в Брюсселі, 1853, постали — перша під впливом свобідного паризького повітря, а другі на вигнанні, у вільнім краю, коли поетам самим не грозило нічого з боку тих властей, на які вони кидали свої громи.
3
Ось глянь...
Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих. А он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію в військо оддають,
Бо його, бач, трохи!.. А онде під тином
Опухла дитина голодная мре,
А мати пшеницю на панщині жне.
А он... покритка попідтинню
З байстрям шкандибає;
Батько й мати одцурались,
Й чужі не приймають,—
Старці навіть цураються,
А панич не знає,
З двадцятою, недолюдок,
Душі пропиває.
Т. Шевченко.
І сниться поетові його рідна Україна, уквітчана садами, обмита росою, сяючи непорочною красою. Жаль йому покидати неньку, але тут йому насуваються на вид страшенні картини життя українського народу. "Темне царство" — се паразит, що живе соками й кров'ю народу. Аби піддержати своє існування, мусить воно здирати останнє з бідного робочого люду, мусить розпинати за подушне, мусить для своєї оборони кувати дітей людських і навчати їх убивати людей, проливати кров. "Нагодовані, обуті і кайданами окуті", вони "муштруються" — привчаються до сліпого послуху, аби тим легше могли статися бездушним і могутнім знарядом гніту і притиску, аби могли статися величезною шрубою, що по волі царя-самодержця та його підручників-блюдолизів давить і чужих і своїх.
Але на тім не кінчиться тиск. Рука темного царства простягається ще далі над народом. Воно, приспавши кров'ю здобуту волю українського народу, віддало його з землею на власність нікчемним панам-недолюдкам, котрі знущаються над ним, "землею всім даною і сердешним людом" торгують, "продають або у карти програють людей — не негрів, а таких, таки хрещених, но простих", котрі висисають його працю, затоптують у болото його найсвятіші чуття. Дитина мре під плотом із голоду, а мати, сердешна, не сміє й поглянути на неї, бо жне пшеницю на панщині. Не тільки земля, "всім дана", не тільки праця й зароблене добро, але також особа і честь людини віддані в безмежну власть навіжених панів. Вони програють людей у карти, без сорому беруть найкращих дівчат у свої покої, для задоволення своїх звірячих жадоб, а потім насміхаються над обезчещеними. Все віддано на самоволю панів! Воно й зовсім природно, бо самоволя найвищої голови того "темного царства", царя, що ж інше може породити, як не самоволю його підвладних, його блюдолизів, "княжат недорослих", котрі, по слову поета, "з каліки останню свитину з шкурою знімають", аби мати в що обутися.
(Продовження на наступній сторінці)