Будь-як-будь, діло ніколи не вияснилося. Гутаків батько, очевидячки, не був у ласці в пана задля своєї упертості і твердості. Він робив, як і уперед, мовчки, однако приймаючи й панський усміх, і батоги. Малий Іван ріс дома по найбільшій часті під оком матері, пещений, ласканий, не догадуючись навіть про сумне життя батька, котрого рідко коли й бачив. Правда, з літами прийшли й на нього тяжчі часи, тяжча робота, та все ж таки мати уміла пильнувати свого одинака і відвертала від нього всякий дотисок. Так надійшов 48 рік, а з ним і воля. Гутаків батько стратив опору в дворі, а серед своїх сусідів унятичан почувся дуже самітним. Тому-то спродав поле й хату і перенісся до Нагуєвич, закупивши тут, на Слободі, значну частку поля. Тут розпочав він нове ґаздівство. Іванові під тот час переступило було на двадцять п’ятий рік. Не зазнавши в житті ніякого тяжкого дотиску, ні болю, випещений, вилеліяний від матері, він не міг зрозуміти болю, ні долегливості других. Ним опанувала жадоба повеселитися, ужити молодих літ. Молода гаряча кров заграла. Принадна поверховність парубоцька, гарний стрій і смілі, горді поступи єднали йому прудко серця дівчат, но Іван не знав, що то любов сердечна, щира, узнаюча рівність любленої з собою. Він понімав женщину лиш яко служницю або яко спосіб заспокоєння своєї жадоби, яко приятність, подібно як напиток, їда або й що друге подібне. Він не понімав ніякого влюбленого воркотання, ні ласк сільських дівчат; все спокійний, він зводив і покидав одну по другій, не задаючи собі труду навіть погадати, що, може, своїм поступком зробив її нещасливою навіки. І багато їх гіркими сльозами плакало на нього. Межи ними була одна далека своячка його матері, Орина Задоріжна.
І от такий був Іван Гутак, коли доля звела з ним Анну. Все село уважало його за найпоряднішого парубка, за чесного, працьовитого й ощадного, а бідна Анна не найшла слів, не найшла сили, щоби опертися волі родичів.
Від того часу минуло немало літ. Іван Гутак все поступав наперед в очах громади. Із чесного, порядного парубка став чесним, порядним газдою, добрим мужем, добрим громадянином. Маєток збільшався,— відай, се господь пильно слухав молитов Гутака. Панотець всегда і при всякій нагоді ставили його за взір другим, всегда і при всякій нагоді відзначували його перед другими і честили найбільше із усіх громадян. А Іван усе принімав спокійно, на вид покірно, хоть воно в дійсності немало вбивало в гордість його і так гордого духу. Сумна гадка, що в нього нема дітей, мучила його довгий час, но при кінці уступила місце надії, що ось леда день жінка умре, а він зможе з другою оженитися, котра і дасть йому ся діждати наслідника.
І от тепер за справою панотця Гутак остав війтом. Гутачка не радувалася тому, хоть при чоловікові й показувала, буцім дуже тим утішається. Знала вона тверду натуру Івана, знала, що громада не великої благодаті може надіятися від нього. І кілько то сліз, кілько заводів, кілько прокльонів упаде на його й на її голову! Вона не була зла жінка, а її довге тихе терпіння навчило її розуміти нещастя других, понімати чужий біль.
Скрип сіняних дверей перервав її споминки, що роєм тислися їй на ум. Вона вибігла до сіней. Се була Анна, служниця, з огромною веретою хопти на плечах. Вона ледве з нею утаращилася в двері до сіней, а низький костистий і трохи кривоногий парубок Федь реготався, запираючи за нею двері. На подовгастім смаглявім лиці Анни також видний був усміх, котрий, однако ж, від першого появлення ґаздині всіми силами старалася прикрити маскою гніву і досади. Вона з усеї сили бевхнула своїм тягарем о землю, аж стіни сіней здригнулися, і молоді ластів’ята в стрісі зацвіркотали, злякані. Лице її від натуги було червоне. Хвилю стояла мовчки, випростовуючи свою високу стать та розправляючи покулені пальці. Федьо запер двері, підсунув Аннин оберемок у кут, розв’язав верету і, висипаючи із неї хопту, почав знов сміятися.
— Ґаздине! — скрикнула гнівно велика Анна (так звичайно називано служницю для відрізнення від малої Анни, Гутачки).— А скажіт же ви що тому кривцунові! Не дає ми спокою з своїми приговірками та своїм дурнуватим сміхом!
— Ігій на тя! А що ж я тебе кусаю ци ти що роблю своїм сміхом? — крикнув Федь грубим голосом. — Не хочеш слухати, то фійся на чортову матір, куди ти ся хоче! Я тя не неволю слухати!
— Ага, ага! Не неволиш! А чого все за мнов бігаєш, як який прихвостик?
Гутачка не зважала на тото правдання слуг. Се ж була їх щоденна страва. Дня не було, щоб вони ся на чімось не зайшли та не посварилися. Вона оглянула принесену хопту і, переконавшися, що вистачить до припусту на нині і на завтра на рано, обернулася до обох спорячих сторін і сказала своїм тоненьким голосом, котрий дуже не підходив до тої поважної, повеліваючої міни, яку при тім зробила:
— Мовчіт-но, мовчіт єдно з другим! Ти, Анно, така-сь велика виросла, а не встидаєшся з парубком передразнюватися! От волиш іти води принести та телята напоїти! Не чуєш, як бідні воричут у стаєнці!
— Отаке! — відфукнула з серцем Анна. — Ви, щоби— сьте мали мене оборонити та поганому кривцунові в карк натовчи, щоби мя не зачіпав, а ви ще й собі на мене! Ото ми правда!
Федьо зареготався голосно на тоту бесіду, а Анна, кинувши на нього огнистий, гнівний погляд, як стріла, рушила через сіни, злопотіла коновцями, довгий час шарила за коромислом, все щось воркочучи про погану правду багатих та про свою лиху долю.
— Но, но, правдомівнице моя! — сказала Гутачка й собі ж роздосадувана. — Стули си трошка той дзюбок! Не будь така дуже широка! Ще тя ніхто не б’є, не кривдит, ані нічо! Не вирікай так дуже на тоту багацьку правду. Без неї би-сь, небого, нині або жебрала хліба, або в Бориславлі корбов крутила! А ти,— додала, обертаючися до Федя,— чого стоїш та зуби сушиш? Он би-сь пішов та під худобу постелив! Що ї зачіпаєш? — запитала по хвилі, коли Анна відійшла.
— Та яка ї мара зачіпає? — відповів Федьо. — Не знати, хто ї зачіпає. Она йде вигоном із травов, а я за нев. Та й тілько всего, що-м їй сказав: "Може би-сь от мене посадила наверх тої трави та занесла додому!" А вна вже й розтеревенилася! Угу на тя!
— Но, но, йди до роботи! — сказала Гутачка і пішла назад до хати, приговорюючи: — Мара ту яка межи вами правди дійде! — І знов принялася поратись коло печі, щоби приладити вечерю для чоловіка і челяді.
Ось і Гутак обудився, позіхнув два-три рази і встав.
— О, вже вечір! — сказав, поглядаючи на вікна. — Ну, буде сльота вночі. Худоба прийшла вже?
— Ще ні,— відказала жінка.
— А челядь де?
— Он Федьо в стайні стелит, а Анни десь іще з водов нема.
— А де Мирон?
— А хто го знає, де? — відповіла Гутачка трохи сукристо. — Десь собі помеже хати пішов. А що йому? Гадає, що вже він ту пан!
Мирон був Гутаків приймич. Сирота, без вітця, без матері, він виріс у наймах, і сам не знав, яким способом прийшов до тої честі, що Гутак узяв його дістоді за сина. Но діло було дуже просте. Гутак потребував робітника, а перечувши про Мирона, узяв його до себе, обіцяючи, як звичайно роблять бездітні вітці, що "по моїй смерті все боже та твоє". Но Гутачці було то дуже не в лад. Вона уважала того приймича за живий докір на свою бездітність і старалася розличними дрібонькими жіночими способами викурити його з хати, хоть не важилася одверто виповідати свого наміру перед чоловіком.
— Хо, хо, хо! Паничу мій,— сказав Гутак,— не будеш ти в мене так лельом-полельом поводитися. Годі, небоже, дармо хліб їсти! Нині най іде з кіньми на ніч у Радичів!
Уже геть смерклося. Груба пітьма зачала залягати землю. Вітер холодний повіяв від заходу і почав товкти шиби вікон грубими краплями дощу. Гутак натяг на плечі стару гуню і пішов оглядати худобу і діздріти, чи Федьо і пастух Трофим припнуть кожде, як треба. Обора сейчас заметушилась. Чути було голосне гейкання Трофима, і грубий голос Федя, і Гутакову сварку. А в сінях Анна викликувала щомоці: "На, моя маленька, на, на, на! На, сивулька, на, на, на! Ну, поступися! Тихо стій та їдж! Гов!"
У печі палав огонь, сичали та сипіли сирі поліна, палахкотячи побіч сухих, ґаздиня наливала горшки водою і приставляла ід печі, раз по раз поправляючи грань довгим обгорілим на кінці ожогом.
— Йой, ґаздинько! — почувся за нею дзвінкий веселий голос. — Ще на волосок, тай би-сьте ми були око виштуркнули ожогом!
Гутачка обернулася, а її в’яле, поморщене лице ще дужче прив’яло і протяглося.
— Овва, не велика би й шкода була! Ще би про твоє око люди сіяли й орали!
— Ба, а я що? Я пси? — промовив Мирон. — Тадже би за мене ніяка дівка не пішла! Що ви, ґаздинцю, гадаєте? Хіба не так?
Мирон, сміючися весело, сів на лаві. Був то хороший парубок середнього росту. Рум’яне лице було кругле і повне. Очі чорні, блискучі, волосся також чорне густе і довге, підстрижене в кружок, обнімало твар, немов гарні рамки. Із цілої його подоби пробивалося здоров’я, сила І жвавість. Смотрячи на нього, ніхто би й не сказав, що се сирота-поштуркач, що змаленьку зріс межи чужими людьми, що ніколи не зазнав пестячої руки, ні люблячого серця матері.
— А ти, паничу, куди ходиш? — відізвався до нього Гутак, уходячи в хату та обтріпуючи змочений капелюх.
— А куди ж би-м мав ходити? От-єм троха постояв на вигоні, а відтак-єм на хвильку зайшов до Хохлачика.
Губи Гутака здригнули. Зморщивши брови, він гнівно запитав приймича:
— А чого ж ти там потребував?
(Продовження на наступній сторінці)