Гутачка вже третій раз вибігала на обору, ставала на високий перелаз і визирала, чи не йде чоловік із села. Гутак мешкав на Слободі. Се був присілок, відділений від самих Нагуєвич широким пасовищем, рівним, хоть яйце коти, покритим декуди повз дільниці густим, у хлопа зависоким будяччям. Посеред того будякового лісу вилася узенька стежка-півперечка, і по ній-то бігали Гутаччині погляди. Но стежка була пуста. Гутачка, притримуючися лівою рукою плота, злазила бережно з перелазу, а на її лиці стягалася хмара, подібно, як на небі. От вже сонічко похилилося над сині гори, вечоріє! Де той Гутак? А обід у печі вже перепроївся. Пироги з сиром геть подубіли, треба їх було пригрівати, курка переварилася, бо прецінь ще від полудня кипить та кипить у закутці у гарячім спузі. Де той Гутак? А отсе, гляди, і слуги, видячи, що нема господаря дома, порозходилися кождий у своє,— ніким на біду й послужитися. Кривий Федьо десь забрався чи на вигін з парубками, чи де спати до стодоли, та й роби йому, що хоч: клич не клич, горлай не горлай,— він, глухман, спить, як колода. А Анна, — ну, ще тота Аннище одна, що до чогось пригідна. От і тепер взяла верету та пішла по межах ужати хопти коровам до припусту. Лиш коби язичок у неї коротшенький трошки! А то як його розпустить, то хоч із хати втікай! А приймич Мирон також десь повіявся! Чи скарана година! Сама на всю хату,— і позамітай, і його визирай, і курей пантруй, щоби шкоди не наробили в грядках, і миски перемий! Де той Гутак?..
Гутачка звивалася по хаті, мов веретено, то се поставить на місце, то друге перемістить, тут щось зітре, там підмете стеблинку соломи, то в піч загляне, то на полицю, то до сіней чогось вийде, підкине два-три поліна дров на купу, рипне дверми і знов увійде до хати. Її ноги і ліва рука не спочивали, зато права стриміла збоку, суха, як скіпа, неподвижна, як патик, а довгі тонкі пальці, покулені ревматизмом, надавали їй таку подобу, якби ось-ось ізпідтишка намірювалась когось кулаком у бік штовхнути. Низенька ростом, худа вся і мізерна, Гутачка подобала на тоту курку журливеньку, що то всюди нипає, кожду порошинку перепорпає, чи не найдеться й там яке зеренце для її діточок. Але у Гутачки не було дітей, і то гризло її ціле життя, немов хробак зів’яле яблуко.
— А, прецінь і він надійшов! — прошептала Гутачка сама до себе, коли сінні двері заскрипіли.
— Дай боже час добрий! — відізвалася Хохлачка, вступаючи на поріг. Гутачка, побачивши її, якось поквасніла. Її кругле худе лице протяглося, запишнила уста і, обзираючися боком на свою спідницю, відказала досадним голоском:
— Та дай, господи! Просимо сідати!
— А що здоровенькі поробляєте? — питала Хохлачка своїм звичайним лагідним та веселим голосом.
— А що? От що легше! Ваш чоловік прийшов уже з горіня?
— Та ні, чогось там бавлят. Видно, ще виборів не покінчили.
— О,— тадь там таких акурат при виборах потрібно, як ваш! — сказала Гутачка їдко Он мого, певно, десь горяне задержали. Йому то й не дивниця! А ваш, певно, десь у коршмі напиває!
Хохлачка мовчала хвильку. Вона щиро любила свого чоловіка і знала, що він за своєю бідністю зовсім не поквапливий коршмаря запомагати. Но, не хотячи вдаватися в сварку з фудульною Гутачкою, вона відповіла:
— Та хто го там знає! Може бути й то! Тадже знаєте, які чоловіки. У нього перше діло жінці ніколи правди не сказати.
— Га, може й бо й є там ваш такий, хто вас знає! — сказала Гутачка, похитавши головою. — Мій Іванчик, богу дякувати, не то! Ми всюди й до всього разом: і порадимося, й поговоримо, як бог приказав!
Хохлачка осміхнулася трохи. Вона добре знала, як жили Гутаки, знала добре, що Гутачка й волосся стільки на голові не має, кілько ся від свого Іванчика синців набрала. Гутачка покмітила тот усміх і пізнала, до чого воно йде. Вкололо її тото глибоко, і постановила собі відімститися на Хохлачці, сли буде чого просити в неї. Спосібність до того надарилась їй сейчас. Хохлачка почала несміло:
— Та от, кумо, я до вас із просьбов. Вийшов ми хліб учора. Нині ніяко було печи свіжий. А чоловік прийде голоден із тих виборів. Де ж бо, тільки й час!.. Ци не ласка ваша — позичити хлібеня?
— О, позичити! — крикнула Гутачка. — А порахуйте-но, кілько ви уже моєї праці назичилися на вічне відданє!
— Ба, кумунцю! — відповіла Хохлачка, встаючи із лави. — А порахуйте ж бо й ви, кілько ми вам наробилися! Ци літо, ци зима, тілько й нас видно всіх троє, що на вашім полі. А якої ми у вас заплати допоминалися?
— Ой-ой-ой! Робітники ж мої неплачені! Ара, не робіт ми віднині! Ніхто вас не просит! Я не хочу ту мати жебраків під боком, що ми кождий кусник хліба з горла друт! Іди ж си, йди, ти, газдине несосвітенна, бо на тя коцюбу пірву! Віднині вже урвалося зиченє,— о, урвало!
— Та дайте ж бо спокій, кумо! — проговорила Хохлачка, забираючися до відходу. — Ще бог чень і на нас не забуде! Вижиємо ми й без вашої ласки. Не маєте ся чого надаражати! Хто хоче робити, той усюди найде муки на свої руки!
Хохлачка вийшла з хати, важко зітхнувши. Гутачка довго ще цокотіла за нею:
— Іди, йди! Фійся у погану славу! Не дуже ми така потріб велика годувати таких торбеїв, як ти, і твій чоловік, і тота твоя ляля-доця! О, дай їй боже, щоби ще пішла тов дорогов, що Орина Задоріжна! Яке горде! Гадає, що не знати з якого панського роду! А йому би скорше торби на плечі почепити, як таке пишнитися! О, заждіт, любенькі! Урве вам ся відтепер! Не стане тої комори, що до неї за кождим разом що зайдете, то зарвете!
— Та що ту такого, що? — запитав Гутак своїм твердим голосом, входячи у хату.
Гутачка замовкла, а по хвилі, обертаючися до нього, цілком уже забула про Хохлачку. Вона зачала випитувати чоловіка:
— А де ж ти, господареньку, так довго забавлявся? — Слова її, очевидячки, спочатку хотіли бути гнівні, відтак лиш "про око" гнівні, а при кінці бесіди зійшли на зовсім привітні і веселі, коли побачила, що чоловікове лице при всім тім остає спокійне та неподвижне.— Ну, що ж там чувати горі? Ци аж до так вибори тяглися?
— Тадже аж до так, не як! — відповів трохи недовольним і внаслідок того притвердим голосом Гутак. Но жінка знала, що се не тривалий гнів, що чоловік не п’яний, но що се лиш природні наслідки утоми після немалого ходу о голоді з горішнього кінця. Проте оглянувши його пильніше, вона не завагувалася допитувати дальше:
— Ну, як же ж пішли вибори? Хто війтом? Чому ж нічо не скажеш?
Но Гутак, видко, не мав охоти до бесіди. Він за той час роздягався, відсапуючи. На допитування жінки він обернувся і сказав:
— От воліла би-сь їсти давати, не пендичити! Я голоден, що би-м ся скрізь Діл проїв!
— Та даю, даю! — відповіла Гутачка, нипаючи по хаті. — От уже ся за той час усьо перепроїло на камуз! Півгорняте росолу википіло. Де ж то так довго ждати! — Ніхто ніколи не бачив Гутачку, щоби за говоренням занедбала свою роботу. Так і тепер. За цілий час, коли говорила, не переставала крутитися по хаті, поратися то в миснику, то коло печі, то в постелі, то куди попало. Не раз Гутак, хоть і як його натура була не до того, довго дивився на тоту вештанину своєї жінки і сміявся. "Де вже она свого носа не вткне! — приговорював. — Кутика нетиканого не лишит! І Христос ї знає, чого їй там потрібно,— ні, аби тицьнути, та й тілько! Ой жінки, жінки,— кінчив звичайно сентенційно,— із чого-то вас бог уліпив таких непевних?"
Но тепер не було коли заниматися подібними "наблюденіями". Гутак зняв із себе гуню з доброго лежайського сукна,— таки нову, сьогорічну,— зложив її і положив на столі, щоби, скоро по обіді, віднести до комори і положити в скриню. Розперезав із себе широкий на п’ять пальців ремінь із червоної лакированої шкіри, украшений вишивками із жовтих, білих та зелених ремінчиків на горішнім краї, обтер його хустиною з пороху і положив поверх гуні. Се був увесь його недільний убір, і він відтак остався лиш в камізельці з гранатового сукна, з-під котрої спадала довга біла сорочка із тонкого полотна. Він підперезав її узьким ремінним поясом, котрого пряжки творили дві змії, скручені штучно в есики, і зраджували тим своє походження з Італії. Рукави і обшивка сорочки були вистебновані червоним шовком у дрібонечкі звіздочки. За тот час Гутачка стерла верхняк стола чистою стирочкою, накрила його обрусом і поклала на нім дві дерев’яні ложки. Відтак узяла із мисника кілька мисок і мисочок, обтерла і обдула їх, хоть і так були чисті, і почала наливати страви. Заким Гутак зміг обпорядитися з своїм убором, уже по кінець стола бухала пахуча пара із мисок, а Гутачка, не задержуючися і хвильки, подибуляла на полицю за сільничкою, відтак відсунула верхняк стола, щоби дістати з ящика товчений перець і хліб, печений осібно для них обоїх, завинений у білій півчині. Коли все те стояло стрійно і порядно на столі, Гутачка ще не спочила. Заткала челюсті печі дерев’яною півокружною затканницею, змела стиркою попіл із запічка, припрошуючи за той час чоловіка до їди. Той, хоть не потребував заохочення, бо жолудок віддавна уже гнівним воркотом допоминався свого, однако ж, по необ’яснимій привичці русина, ще хвильку й сам гутався по хаті, то се, то те прибираючи, неначе чекав дальших припрошувань.
— Та чому ж бо ти, Йване, не йдеш їсти? — сказала Гутачка. — Всьо вистине!
(Продовження на наступній сторінці)