Комісар перервав допити і, похилившися над папером, записав Грицеві зізнання. Потім, заложивши перо за вухо і вперши в Гриця очі, запитав:
— Ну, а де ж він тепер, той твій панич?
— Не знаю.
— Не знаєш? Хлопче, говори правду!
— Не знаю, прошу пана. Я вчора рано лишив його на угорській границі. Думаю, що нині він уже десь на Угорщині.
— Що ж ти робив на угорській границі, що ти там його бачив?
— Я відпровадив його.
— Відпровадив? Відки?
— А відси, від нас.
— Ага, то він був у вас?
— Так, був.
І Гриць коротко розповів про свою стрічу з паничем на оборозі.
— А відки ж він узявся у вас на оборозі?
— Прийшов.
— Та то певно, що не прилетів, але відки?
— Не знаю.
— І чому ж власне до вас? Чому не йшов додому, до двора?
— Видно, боявся, а може, думав, що двір спалений так, як по інших селах. А про нас знав, що його не зрадимо.
— Ага, не зрадите! А знаєш ти, що твій обов'язок був зараз, скоро побачив його на оборозі, завідомити про нього війта?
— Мій обов’язок? Сего не знаю! Панич не злодій і не розбійник, нічого злого не зробив, не приблуда ніякий.
— Але бунтівник! Против цісарського уряду виступав! — люто крикнув комісар, тупаючи ногою.
Гриць замовк. Комісар писав, аж перо скрипіло, літаючи по сірім, бібулястім папері. По добрій хвилі почалися дальші допити.
— А ти нікому не говорив, що панич на вашім оборозі?
— Нікому.
— Ані татові, ані мамі, ані служниці?
— Нікому.
— Ані старому панові? Говори по правді!
Гриць поблід і якось змішався, та по хвилі твердо промовив:
— Ні.
"Бреше, се видно по нім", — подумав комісар, та не сказав нічого. Він і так уже мав тверду постанову, що зробити зі старим паном.
— Куди ж ти запровадив панича?
— На угорську границю.
— В котрім місці?
— Не можу сказати.
— Якою дорогою ви йшли?
— Не можу сказати.
— Ага! Не можеш сказати? Значить, се неправда! Ти сховав його десь тут недалеко.
— Ні, пане комісарю, я завів його....
— Не бреши! — крикнув комісар. — Ви вийшли відси позавчора вечір, а до угорської границі відси сім миль. Хоч би ви йшли ніч, і день, і ще ніч, то тепер, по снігах, ви не зайшли би туди.
— А таки зайшли, пане комісарю, — спокійно запевняв Гриць.
— Хлопче, не доводи мене до гніву! — кричав комісар. — Скажи по правді, де ти дів панича?
— Кажу по правді.
— Брешеш! Виджу по тобі, що брешеш. І говорю тобі, що се тобі ні на що не придасться. Не хочеш добровільно сказати, то скажеш на лавці.
— Не скажу інакше, пане! Хоч мене бийте, хоч забийте, а інакше не скажу.
— Так? Ну, побачимо! Гей, там! Сюди!
На крик комісара ввійшли десятники.
— Беріть його! На лавку. Два вояки нехай б’ють. Я там зараз вийду.
Гриця повели, а пан комісар сів писати протокол. Він силкувався писати спокійно, та се не вдалося йому. Рука дрижала, перо було непослушне, думки не йшли, слова не в’язалися одне з одним. Ухом він ловив гуки, які доходили знадвору, та довгу хвилю не було чути нічого, крім невиразного шуму і стукоту людських кроків у сінях. Щось так і тягло його встати і заглянути в вікно, та він переміг себе. Ні, нема чого дивитися! Запираючи в собі дух, він у мішанім шумі дочувся мірного лускоту, мов пари ціпів, що молотили десь далеко-далеко. Се був шелест, здавна привичний для нього, але звичайно його заглушували інші тони — несвітський крик і лемент катованого чоловіка. Та сим разом крику не було чути, тільки лускіт палиць доносився чимраз виразніше, немов усе в дворі, і люди, і вітер, і вогкий сніг під ногами, і кури на подвір’ї, все-все притаїло в собі дух, затихло при тій страшній сцені.
Комісарові зробилося недобре. Щось стисло його за серце. Він закусив зуби, нетерпеливо ждав першого крику катованого хлопця, щоб вийти надвір і закінчити його муку, а тепер, коли крику не було чути, не знав, що зробити з собою. Якась фальшива амбіція не позволяла йому виходити; йому здавалося, що зупинити бійку, коли битий не кричить і не плаче, значило би податися перед ним, понизити себе. А з другого боку, той ненастанний, мірний стук, що тепер, мішаючися з тривожним стуканням його серця, дуднів в його ушах і жилах, мов удари важких молотів! Він не міг сидіти на місці, не міг стояти, рвався кудись, судорожно стискаючи одну свою руку другою.
В тій хвилі прожогом відчинилися двері, і бліді, розхристані влетіли обоє старі Тимкові і бухнули комісарові до ніг.
— Паночку! Лебедику! — голосила стара Тимкова. — Змилуйтеся! Вони заб’ють його на смерть! А може, вже й забили! Ой божечку-божечку! Моя дитина! Пане! Моя дитина! Що вона вам зробила?
— Пане, він лежить, як дерево! Він зомлів, а може, вже неживий! — простогнав батько. — Він, відколи жиє, не мав прута на своїм тілі.
— А чому правди не говорить? — крикнув комісар і вибіг на подвір’я.
— Halt! Genug!* — крикнув він воякам, що, поламавши на Грицевім тілі пару патиків, власне взяли до рук другу пару і били без тями, без милосердя, як дві добре заведені машини. Десятники, як дві колоди, сиділи один на голові, другий на ногах нещасного парубка. На крик комісара вояки перестали бити, а десятники повставали. Батько й мати прискочили до нерухомого, кров’ю облитого Гриця.
— Неживий! Боже мій! Неживий! — скрикнула мати, підводячи його голову. Грицеве лице було синє, зуби впилися в долішню губу так міцно, що з-під них капала кров, руки, зціплені судорогою, були холодні, мов у мерця.
Комісар, силкуючися бути спокійним, підійшов ближче, встромив свою руку за пазуху парубка і, подержавши її на його серці, промовив холодно:
— Живий. Зомлів. Відітріть його! А потім приведіть до мене.
І, не мовлячи нічого більше, обернувся і пішов до двора.
Минула добра година, поки Гриця відтерли і поки він настільки прийшов до себе, що міг рушитися з місця. Сам іти він не здужав; батько й мати, обливаючися слізьми, провадили його попідруки, як малу, немічну дитину. Гриць був блідий-блідий, очі без блиску, на посинілих губах видно ще було сліди крові. Комісар зирнув на нього і зараз похилив очі на свої папери.
— Ну, знаєш тепер, що значить брехати? — мовив він. Скажеш тепер правду?
Гриць мовчав.
— Скажеш, де панич?
Гриць мовчав.
— Хлопче! Не доводи мене до гніву! Я мушу знати, де він є! Я мушу мати його в руках.
— Таточку, — слабим голосом мовив Гриць, — ведіть мене на подвір’я. Ляжу на лавку, і нехай мене б’ють на смерть. Я більше не скажу ані слова.
Комісар з виразом німої розпуки глянув на Гриця. Його бюрократична душа не могла зворушитися героїзмом сього простого сільського парубка, він бачив тільки його впертість, непослух і злочинне завзяття.
— Так ти говориш? — мовив він. — Добре! То й я тобі іншої заспіваю! Гей, там! — крикнув він на десятників.
Десятники ввійшли.
— Маєте його пильнувати. Він поїде зо мною до міста.
Грицева мати заламала руки.
— Ой, горенько моє! Пропала наша дитина! Ой, синочку мій!..
— Мовчи, стара! — скрикнув комісар. — Ідіть додому і принесіть йому, що треба до дороги. Ми ще нині їдемо.
— Пане, куди ви його везете? Адже ж бачите, він ледво живий.
— То мені все одно. Арештую його, коли не хоче сказати правди. А вмре по дорозі, то я не буду тому винен. Я його остерігав.
В тій хвилі ввійшов у комнату старий пан..
— Пане комісарю, — мовив він поважно. — Я був свідком того, що робилося нині і вчора на моїм подвір’ю. Пам’ятайте, я постараюся, щоби про се знали не тілько в Сяноці, але також у Львові.
Губи комісара поблідли і затремтіли.
— Herr Schlachziz!* — мовив він, здержуючи свою злість. — Я, власне, хочу вам дати нагоду до виявлення правди. Поїдете зо мною до Сянока. Кажіть зладити сани для себе і отсего парубка.
— Як то? Арештуєте мене?
— А так.
— Добре. Я того й хотів. А ви, люди добрі, — мовив, обертаючися до Гната і його жінки, — ідіть і прилагодьте для свойого сина, що треба для дороги. Не бійтеся! За те, що він зробив для мойого сина, що витерпів за нього, я буду пам’ятати його і вас. Ідіть і не журіться. Бог допоможе нам перебути сю лиху годину.
По обіді того дня комісар з вояками рушив із села. Серед компанії вояків їхали прості сани, запряжені парою коней, а на них, сковані кайданами за ноги і пообтулювані панською бараницею, сиділи в парі пан Пшестшельський і Гриць. Обік візника сидів пан комісар. Їхали мовчки, тільки вітер глухо стогнав у смерекових борах, віщуючи близьку відлигу, і коні порскали, потіючи та бродячи в глибокім снігу.
По двох тижнях ті самі сани вертали назад у село, везучи самого пана. Його подержав комісар у арешті, доки міг, та коли врешті передано його судові, сей по першім переслуханні випустив його на волю.
(Продовження на наступній сторінці)