Нема що й мовити, що команда не застала вже панича в селі. Даремно вояки зараз по приході обступили двір, даремно комісар з офіцером, війтом і присяжними перешукував старанно двір і всі двірські будинки, не виключаючи й оборогів, стогів сіна, стирт соломи і оденків, — панича не було. Ще більше здивувало пана комісара те, що, хоч і як остро він розпитував старого пана, людей, що вартували коло нього, війта, присяжних і вартових, що днювали й ночували на вулиці, всі вони божилися і присягалися, що панича від кількох неділь не бачили на очі, що він поїхав геть і досі не вернув, а де тепер обертається, сього ніхто не знає. Комісар почав гніватися.
— Не може бути! Не може бути! Я маю певну відомість, що він перед двома днями пішки, в хлопськім убранню вернув до села.
— Ми його не бачили, — вперто в один голос повторяли селяни.
— Що ж, хіба б його де в лісі звірі з’їли? — кричав комісар.
— Та якось і про звірів тепер не чувати.
— Ну, то він мусить бути в селі! Може, хто з селян сховав його. Я мушу дістати його в руки і не вступлюся з села, поки його не дістану. Війте, завтра, скоро світ, ідіть, беріть моїх вояків і розвідуйте по селі, чи хто не бачив його, а де би був хоч найменший знак, робіть ревізії, шукайте і мені дайте знати! Я тим часом кватирую в дворі. А вартові нехай мені пильнують уночі, щоб і жива душа не вискочила з села!
Та даремні були всякі пошукування і розпитування в селі: панича ніхто не бачив, ніхто не чув про нього. Аж переходячи попри хату Гната Тимкового, що стояла на високій збочі за потоком, війт нараз мов догадався чогось і, перейшовши кладку, потюпав під гору, поки дійшов на Гнатове обійстя, а ставши коло вікна, застукав костуром у варцаб.
— Гей, ви, Гнате! Дома ви? — крикнув.
— Дома, — обізвався голос ізсередини.
— А вийдіть-но, щось вам маю сказати.
Гнат надів кожух і шапку і вийшов із хати.
— Чи дома ваш парубок? — запитав війт.
Гнат пошкробався в голову.
— А нащо вам його?
— Та треба. Пришліть мені його сюди.
— Та тяжко буде, пане війте, — мовив заклопотаний Гнат. — Десь як від учора пішов, так і досі нема.
— Як то нема? А де ж пішов?
— Та не знаю. Вечером жінка прийшла до мене до двора, каже: "Ходи, старий, бо десь Гриця нема". Я вже вечером сам і худобу напоїв, і їсти подавав, він і не ночував дома.
— Овва! — мовив війт. — Де ж він міг подітися?
— Не знаю, пане війте, — мовив Гнат. — Ми вже з жінкою журилися, не знаємо, що й думати.
— А панича тут у вас не було?
— Панича? А хіба ж панич вернув? Я його не видів.
Війт, зацікавлений сею новиною, вступив до хати, розпитав Гнатиху, далі слугу, — жадна з них не виділа панича, жадна не знала, де міг подітися Гриць. Вони обі вчора пряли весь день. Гриць пообідав і пішов кудись — думали, до худоби, та, коли надвечір служниця пішла кликати його їсти, побачила, що худоба стоїть голодна, а Гриця нема.
Війт подумав хвилю, далі мовить:
— Га, куме Гнате, ходіть зо мною до двора!
Гнат зібрався і пішов. По дорозі війт оповів йому про приїзд комісара і вояків і про пошукування за паничем. Старий Тимків дуже перелякався і явився перед комісаром з таким заляканим видом, мов не знати який тяжко винуватий. Та комісар був тямущий чоловік. Він швидко побачив, що з сим старим нема що говорити довго, але оповідання про Гриця зацікавило його. Почав розвідувати у селян, що се за Гриць, і довідався таке, що в його голові відразу блисла думка: ось тут і є правдивий слід. Гриць був найщиріший приятель панича в селі, в остатніх часах його майже невідлучний товариш. Він звичайно їздив з ним до Сянока і по різних околишніх панах. Та найбільше зацікавило його те, що вчора з дому він щез зараз пополудні, а в дворі бачили його надвечір, уже по відході його батька додому. Він приходив до батька щодень, то й ніхто не звернув на нього уваги і ніхто не тямив, чого він приходив, коли і куди пішов. Усе те зацікавило комісара і, не надумуючися довго, він пішов з вояками і купою селян робити ревізію на Гнатове обійстя. Недовго й шукали. До високого, непочатого оборога ще була приставлена драбина, а вилізши по ній, зараз знайшли гніздо, де ночував панич, знайшли заритий у сіні його мокрий мазурський одяг; Гнат у коморі не дорахувався своєї гуньки, кучми, кожуха, чобіт і шмаття, — одним словом, не лишилося ані найменшого сумніву, що панич справді був у селі, і то на Гнатовім оборозі, і разом з Грицем у саму пору забрався.
Гнат і Гнатиха лиш руками об поли вдарились. Комісар не знав, що діяти далі. Чи бігти в погоню? Та куди? Чи чекати на місці? На кого? Панич, певно, не верне, а Гриць? Ану ж оба вони втекли на Угорщину? Та й що властиво такого страшного зробив панич, щоб трудити за ним компанію війська по горах і снігах? Комісар пригадав собі точку своєї інструкції — "зібрати відомості про переступну діяльність Никодима Пшестшельського в його ріднім селі" — і, помістивши своїх вояків у дворі, почав "тягти протоколи" з усіх, починаючи від старого пана, а кінчачи на сільських парубках і дівчатах. Ціле село тремтіло; по хатах голосили жінки, плакали дівчата, люди ходили, як потруєні. Протоколи під військовою асистенцією в тих часах — то не була така проста і невинна річ, як би могло здаватися. Як усюди в панщинних порядках, так і тут в роботі були буки; вояки не могли їсти хліба задарма. Кожда найменша суперечність у зізнаннях вияснювалася на лавці під буками. Вияснювалася! Ні, плодила десятки нових суперечностей, тягла нових свідків на ту саму лавку; в міру пролитих сліз і поламаних патиків росла купа записаних (по-німецьки!) аркушів паперу, а провина панича Никодима збільшувалася від простого підозріння до розмірів злочину державної зради.
Першого дня до пізньої ночі тяглася та інквізиція, тяглася й другий день. Напаковано повний шпихлір людей, що з сеї або тої причини видавались комісарові підозреними. Між першими арештованими була Грицева мати, хоч вона клялася і божилася, що панича на своїм обійсті не бачила І нічогісінько не знає. Арештовано й служницю. Старий Гнат сам один ночував у своїй хаті, коли нараз опівночі хтось злегка застукав до вікна. Се був Гриць.
Батько впустив його до хати, засвітив, позаслонювавши вперед вікна, і зирнув на нього. Гриць був увесь мокрий І присипаний снігом, але при тім спокійний і веселий.
— Де ти був? — спитав батько.
— З паничем, — відповів Гриць.
— А де ж панич?
— Далеко, може, вже на Угорщині.
— Ти відпровадив його?
— Так.
— А він не казав тобі йти з собою на Угорщину?
— Ні! Пощо мене там? Я допровадив його до границі.
— Ну, передягайся ж живо та обігрійся! — мовив батько.
— А де ж мама? Де Маринка?
— Не питай! Передягайся! Ось тобі шмаття. Ти, певно, голоден.
— Авжеж голоден.
— Ну, то знайдемо щось повечеряти. Бачиш, я нині сам і за господаря, і за господиню, і за слугу.
Старий рад був, що син вернув. Він не турбувався тим, що стара і служниця ночують у панськім шпихлірі. Він знав, що вони нічого не винні і що їх пустять. А що буде з Грицем, про се він також не дуже турбувався. Добре, що він тут, коло нього, що вернувся.
XII
Другого дня, поснідавши, обійшовши худобу і позамикавши хату, старий Тимків і Гриць пішли до двора. Комісар уже був при роботі, пишучи протоколи. Коли йому донесли, що прийшов старий Тимків з Грицем, він аж підскочив і кинув перо на стіл.
— Ведіть його сюди!
Десятники впровадили Гриця.
— А! — мимоволі вирвалось з уст урядника. Грицева незвичайна врода і смілий, інтелігентний вираз лиця зворушили його. Урядник устав і підійшов до парубка.
— Як називаєшся?
— Гриць Тимків.
— Кілько тобі літ?
— Дев’ятнадцять.
— Умієш читати, писати?
— Вмію.
— Хто тебе навчив?
— Мої татуньо.
Комісар пильно вдивлявся в Грицеве лице. Воно було спокійне. Полонинський вітер ще пашів на ньому здоровим рум’янцем. Комісар сів на своїм місці, прилагодив собі чистий аркуш паперу і, обертаючися до Гриця, мовив:
— Слухай, хлопче, маєш говорити правду про все, що тебе буду питати. Розумієш?
— Розумію.
— Пам’ятай собі: правду, чисту правду! Коли тебе виловлю на однім маковім зеренці неправди, то буде біда! Ти бачив на подвір’ї лавку і купу палиць?
— Бачив.
— Ну, то вважай же!
І комісар похилився над папером і, розмахнувшися, написав титул, нумер і вступну формулу протоколу.
— Ти знаєш панича Никодима?
— Знаю.
— Товаришував з ним?
— Та... панич любили мене...
— Намовляв він тебе на що зле?
— Ні.
— А проти цісарських урядників?
— Говорив.
— Що говорив?
— Говорив, що вони кривдять нарід, що їх би треба повиганяти з краю.
— Ага! — заскреготав комісар. — Повиганяти! А хто ж то мав їх виганяти?
— Не знаю. Він говорив, що є вже такі люди, що змовилися на те.
— Ага! Змовилися! А тебе не кликав, аби й ти пристав до тих людей?
— Ні.
(Продовження на наступній сторінці)