— Який він добрий. Ти знаєш, нам Гриць розповідав про нього такі гарні-гарні історії!
І Цеся прижмурила оченята, любуючися самою згадкою тих історій:
— Які ж то історії? — запитала Анеля.
— Розповідав нам, як то в однім місті було велике стріляння і рубання, — люди людей рубали, мамочко! — і огонь був, доми горіли... страх! А перед одним таким горючим домом стояла купа турків, а наші на них нападали, а вони стріляли до наших, а наші до них, поки їх усіх не повистрілювали. А коли вже турки всі попадали, а дім зверху починає валитися, бачать наші, що з вікон того дому хтось іще стріляє. Наші хотіли також стріляти до вікон, але татко крикнув: "Стійте, се жінки!" А то були три туркені. А наші кричать: "Нехай гинуть!" А вони стріляли на наших, поки не вистріляли всіх набоїв. А тоді й стрільби повикидали через вікно. А татко мовить до Гриця: "За мною, Грицю, бо ті бідолахи погинуть у огні!" Побігли оба до того дому, виламали двері, а ті туркені думали, що їх хочуть мордувати, і кинулися на них з ножами. Та татко вирвав одній ножа з руки, а Гриць другій, а третя тим часом сама себе підрізала. А ті дві вони винесли з пожару. І ледве вийшли, завалилася стеля тої комнати, і та третя туркеня там згоріла.
Михась оповідав сю історію живо, задиханий, очевидно, гордячись і радуючись, а Цеся, все ще прижмурюючи оченята, тільки оханням висказувала свій подив. Анеля не могла очей відвести від дітей і любувалася ними не менше, як вони Грицевим оповіданням про гарний поступок їх батька.
— Ну, спіть уже, спіть! — мовила вкінці. — Завтра вам татко сам розповість іще кращу історію.
— Ах! — шепнула Цеся, смакуючи вже наперед се оповідання.
— О, кращої вже не розповість! — мовив поважно Михась. — Гриць говорив, що отся найкраща.
Анеля засміялася; поцілувавши дітей, відійшла до свойого покою. Після теплої любої атмосфери дитячого щебету і дитячої любові тут знов обхопила її холодна атмосфера тривоги, непевності і ожидання. Ані мужа, ані Юлії не було. Вже доходила дев'ята. Що се може значити? Анеля сіла і знов хотіла занятися своєю роботою, та пальці її тремтіли, думка не могла вспокоїтися та й увага скупитися як слід. Покинула роботу і сиділа надслухуючи. Туркіт фіакрів, гучна хвиля міського вечірнього життя довкола, якісь уривані окрики, шматки речень якоїсь уличної сварки, тяжке чалапання якихсь кроків на сходах, що звільна зближалися, а потім знов віддалювалися на вищий поверх, — усе те, мов у калейдоскопі, мигало в її мізку, вкидаючи її моментально то в нервову дрож, то в тупе почуття одностайного напруження, то в меланхолійну резигнацію.
Мінута минала за мінутою, чверть години за чвертю. Вже пів до десятої, три чверті. Анеля ходить по комнаті, визирає через вікно на вулицю. Темно. Хвиля вечірнього міського життя почала звільна втишуватися, та чим більша тиша залягала довкола, тим важче, незносніше робилося у Анелі на душі. Тривога за мужа і неспокій, викликаний
Юльциним білетом, побільшувалися раз у раз. Вона не могла вже й подумати окремо про котру-небудь із сих справ, шарпалася немічна, мов кіт, зав'язаний у місі, і ся внутрішня неміч боліла, пекла її страшенно.
Ввійшла Мариня і запитала, чи пані будуть самі їсти вечерю?
— Ні, не хочу, — відмовила Анеля. — А ви з Грицем уже повечеряли?
— Уже, прошу пані. Гриць пішов до касарні спати.
— То йди і ти спати. А вечерю для пана постав до рури. Я зажду на нього.
Мариня відійшла. Анеля, сама не знаючи пощо, висунула з комоди шухляду і почала перебирати білизну. Втім, застукано до дверей, сим разом швидко, з натиском. Анеля підскочила і перелякалася, мов злочинець, зловлений на гарячім учинку. Хотіла промовити "Прошу!", та не могла видобути голосу з горла. Та не дожидаючи її запросин, двері відчинилися і ввійшла — ні, вбігла, влетіла тельмом Шимонова. Лице її було перекривлене безмірним переляком, хустка в неладі закинена на плечі, голова відкрита і припорошена снігом. Стара жінка важко віддихала, хапала себе за груди і за горло і робила якісь розпучливі знаки руками і головою, заким могла видобути голос із уст.
— Ради бога, Шимонова, а вам що таке? — скрикнула Анеля, що, пізнавши Шимонову, швидко вспокоїлася і придивлялась їй радше з зачудуванням, ніж з переляком.
— Ох, ох! — стогнала Шимонова, безсильно падучи на крісло. — Не можу!.. Ласкава пані... Я бігла... щодуху... через плянти...
— Ха, ха, ха, ха! — голосно зареготалася Анеля. — Так ось чому ви такі перелякані! А! Шимонова йшла через плянти! Ха, ха, ха, ха! О мій боже! І що ж то Шимонову спонукало до такого страшенно нерозважного кроку? А я думала, що щонайменше половина Львова запалася. Але де ж Юлія? Чому вона сама не прийшла?
Шимонова, що ще не зовсім охолола з переляку, знов розпучливо замахала руками.
— Ох, не можу! — стогнала. — Не можу!.. Ласкава пані!.. Тут мене... дусить, ось тут! — додала, вказуючи на горло.
— Випийте отсе, — мовила Анеля, подаючи старій добру чарку вина. — Може, вам полегшає.
Тремтячими руками взяла Шимонова вино і вихилила чарку. Напій, очевидно, зробив їй полегшу. Віддихнула глибоко раз і ще раз і — почала плакати.
— Ох, нема вже моєї пані! — мовила, заходячися від плачу. — Нема наших панночок! Нема нікого, нікого!
— Що Шимонова мовить? — зачудувана, ще нічого не розуміючи, питала Анеля. — Нема їх? А де ж вони поділися?
— Забрали їх! Усіх забрали.
— Хто забрав?
— Поліціянти. Прошу подумати: приходжу додому від пані капітанової, дивлюсь, а перед дверима щось зо п'ять фіакрів, при дверях поліціянти, під вікнами поліціянти, на сходах поліціянти, а в помешканні ціла руїна. Комісари, ревізори, крик, плач, перешукують шухляди, все поперевертане, панночки бліді, тремтять з переляку і одягаються. Кілька панів, котрих ся орда застала у нас, стоять, як самі не свої. А моя пані сидить бліда, як труп, мокра, — видко що була зомліла і мусили її відливати водою. Ледво я ввійшла, зараз комісар до мене, хто я така, що тут роблю? Ох, ласкаві пані, відколи жию, ще ніколи не зазнала такого страху!
Анеля слухала тих слів мов нежива. Відомість про арештування Юлії оголомшила її, відняла їй можність вражінь і почувань. Не чула ані болю, ані переляку, нічого. Видалось їй, що нараз усе довкола неї щезає, вся дійсність розвівається, як імла, люди з цілою безконечною замотаниною своїх відносин пропадають, дім, місто, ціла земля щезає доразу і сама вона легесенько, мов макова зерниночка, кинена в пропасть, щезає десь у безодні, розпливається в нівіщо. Ще тільки одна тонесенька ниточка держить її, завішену між небом і безоднею, а ся ниточка — се голос Шимонової, тремтячий, слабосилий, що долітає десь немов із безмірної далечини.
— Я заразісінько хтіла тікати геть, — мовила Шимонова, — та не пустили мене. Потім перешукали всі мої річі, але не знайшли нічого. Потім веліли мені одягати мою паню, що була холодна, як труп. Та й наплакалась я над нею, поки її зібрала, немов отсе маю класти її до труни! А вона, небога, під моїми слізьми троха очуняла та й мовить до мене:
— Не плачте, Шимонова ! Маю в бозі надію, що се нещастя минеться.
А потім, коли на хвилю нікого з поліцайників не було близько коло нас, вона шепнула мені до вуха:
— Нехай Шимонова зараз побіжить до Анелі... — ая, ая, так-таки мовила, сердешна: до Анелі! — і оповість їй усе. Може, вона через свойого мужа або через когось іншого здужає зробити щось для мене — і для себе. — Так додала виразно: і для себе. Аякже! Я поцілувала її в обі руки, коли її брали до фіакра. І панночок усіх забрали. Дві лежали хорі, то й ті мусили поодягатися і їхати до поліції. Тілько мене саму лишили. О боже, боже, що то ще буде зо мною!
І Шимонова знов заплакала, від часу до часу втираючи очі фартушком.
Анеля все ще сиділа недвижно, з очима, широко витріщеними, вдивляючися в один кут покою, з устами, наполовину отвореними, без ніякого виразу на лиці, а навіть з відтінком якогось дивного усміху на устах. Зрештою Шимонова, занята власною особою і пригодою своєї пані, не звертала особливої уваги на Анелю, а виплакавшися і обтерши сльози, встала з крісла.
— Піду вже, прошу ласкавої пані, — мовила, кланяючися Анелі. — Я своє зробила, а тепер мушу поспішати додому. Я там, ховай боже, усе позамикала на ключ, та все-таки треба йти. Тепер я сама однісінька. Цілую ручки ласкавої пані! Дякую красненько за покріплення.
І справді, поцілувавши Анелину руку, що безвладно простягнена лежала на столі, Шимонова пішла, бажаючи ласкавій пані доброї ночі.
Анеля не встала, не порушилася, не поглянула вслід за нею. Сиділа, як з каменя витесана. Минали мінути, квадранси, години, а вона сиділа та й сиділа недвижно. Тільки рівний, спокійний віддих показував, що се не статуя, а жива людина. І коли би капітан, що власне в тім часі при брамі камениці шарпнув за дзвінок, а потім сам з собою зводив важку внутрішню боротьбу, був в тій хвилі ввійшов до покою і свою шаблю, ще в Боснії виострену, затопив у її груди, то її смерть була би тільки незначущим і нечутним переходом із теперішнього отупіння в вічне і цілковите одубіння, була би спокійним і несвідомим перепливом із тихої пристані на безбережний, незглибимий супокійний океан.
(Продовження на наступній сторінці)