«Для домашнього огнища» Іван Франко — сторінка 18

Читати онлайн повість Івана Франка «Для домашнього огнища»

A

    І знов подався до брами. Та ледве вийшов насеред вулиці, насупроти каменичної брами, йому причулися важкі кроки і півсонне сапання сторожа, що йде відчиняти браму. І коли в тій хвилі побачив блиск, який ішов із Анелиного вікна, те мляве лагідне світло, що, проходячи крізь рухливу густу сітку спадаючих снігових платочків, в його очах набирало злегка пурпурового відблиску, немов було відбите від широкої калюжі крові, — то знов скажений переляк обхопив усю його суть, і він, не застановляючися далі, не озираючися і брязкаючи шаблею об каміння, погнав геть від сеї брами Пекарською вулицею вгору і скрутив у одну з бокових вуличок до Личаківської. Поліціянт, що стояв на розі тої вулиці, бачачи військового в такім швидкім бізі і догадуючися, що сталося щось таке, що вимагає його інтервенції, зачав бігти до нього. Бачачи його наближення, капітан щодуху загнув у бокову темну вуличку Францішканську і зачав бігти горі нею.

    — Пане! Пане! Зачекайте! — кликав за ним поліціянт, поховзнувшися і чуючи, що не догонить утікача. Та капітан не чув його поклику. Поліціянт зачав свистати, звертаючи увагу інших стійкових на таємного втікача, та інших стійкових не було так близько і свист пройшов без відгуку. Тим часом капітан вибіг на вулицю Куркову. Йому заперло дух. Зупинився в темнім закутині, де ніхто в віддаленні яких десятьох кроків не міг його доглянути, і віддихав, віддихав довго і силкувався знов нав'язати перерване пасмо думок. Та сим разом їх напрям був зовсім противний, ніж попереду.

    "А вона мене любить! І дітей любить. Видно се з кождого її руху, з кождого слова, з кождого листа. Любов і бездонне зопсуття чи ж можуть жити в парі? І чи її зопсуття, чи ті її злочини справді так уже доказані? Упереджувала мене, щоби я не слухав спліток. Значить, і до її слуху мусили вони доходити. Заклинала мене, щоб я виступив із армії. Дурень я, не розумів, чому вона се чинить! А тепер бачу. О, тепер мені ясно, коли удар упав, коли не можу вже вернутися. Хотіла вирвати мене з того болота, з-посеред тих людей, відірваних від життя, привиклих до дармоїдства, зіпсованих, що ширять і довкола себе зопсуття. А може, знала навіть про конспірацію, про змову, сплетену на мою загибель. Її нервовий напад, тривога за дітей, гарячкове благання, щоб я подавався на пенсію... О, сліпий, сліпий, що я не достеріг сього всього відразу! За мене вона тривожилася, бажала мойого щастя і супокою! Та чому ж мене не освідомила? Чому не сказала мені виразно, що й до чого воно йдеться? Чому? О, розумію, розумію! Занадто добре знає мою вдачу, дурну, уперту, повну пересудів і підлих підозрінь! Знала, що я би не няв їй віри, що я підозрівав би її бог зна за що. Думала, що їй удасться протягти діло, підготовити мене до гіркої правди. Але я, дурень, усе попсував. І маю тепер за се! О боже, дякую тобі, що ти своєю рукою відіпхнув мене від тої брами, від того порога, через який, переступивши перед хвилею, я міг би був зробитися Каїном, допуститися вчинку, якого б я сам собі ані тут, ані в будущому житті не міг був ніколи дарувати!"

    Буря минула. Вихор прошумів. Любов до жінки і сім'ї, віра в її любов і доброту, віра в благородність людської душі показалася сильнішою в капітановім серці від тої бурі, перетривала страшенну навалу, вийшла з неї переможцем. Він успокоївся. З цілої тої внутрішньої бурі лишилося тільки почуття великого жалю до людей — низьких, завидющих, злосливих, що оббризкують піною своєї зависті те, що стоїть високо понад рівнем їх моральності. Лишився у нього благородний гнів, обурення, особливо на Редліха, на приятеля, котрому він так щиро вірив і котрий так огидливо надужив його довір'я. Капітан почував тепер, що коли завтра стане супроти нього око в око і коли противник при першім вистрілі не повалить його трупом, то його рука, певно, не дрогне, його помста за зневажену святиню його домашнього огнища буде рішуча, повна і неминуча.

    Биття годинників, що продзвонили першу годину, перервало хід його думок. Перша година! Так пізно! Анеля десь там жде, турбується! Болюче чуття ворухнулося в серці у капітана. Любив її в тій хвилі над життя, над у се в світі, над свою честь. Та разом з тим почував, що бачити її тепер не може, не повинен. Сім годин відділяло його ще від хвилі, що мала рішити для нього, чи життя, чи смерть. Поєдинок з Редліхом був неминучий. Відкликати його — про се не могло бути ані думки. А бачитися з Анелею — се могло довести до захитання сеї постанови. Ні, ні! Він завтра мусить бути спокійний, сильний, приготований на все, в порядку зі своїми думками і почуттями. Стріча з Анелею і з дітьми могла б усе розстроїти. Коли лишиться живий, то й так побачить їх завтра і ощадить їм кількох годин тривоги і непевності, а коли згине, га, то й так досить вчасно вони про се дізнаються!

    Глибокий біль здавлював його серце, коли подумав, що може згинути, не бачивши вже тих, що їх любив так гаряче, що для їх честі і доброго імені наражував своє життя. Смерті не боявся. На полях битви йшов сміло поперед свойого відділу, додавав відваги воякам, жартував зі свищучих куль. Тільки свідомість, що може згинути там, серед чотирьох стін стрільниці, так близько жінки і дітей, а надто так несподівано для них, відчування їх болю, їх сліз, їх важкої сирітської долі по його смерті різало його серце. Та він відганяв від себе ті тоскливі думки, силкувався вкріпити в собі віру, що противник або не стане на поклик, або перед боротьбою відкличе свою клевету, або вкінці, почуваючи свою лиху справу, хибить. Уважав сей поєдинок божим судом між ним і клікою нікчемників, що з якоїсь невідомої причини сприсяглися на його згубу. Адже ж пан біг, знаючи його правоту і невинність, не допустить, щоби підлота і інтрига величалися перемогою.

    Так роздумуючи, йшов помалу здовж Губернаторських валів, вниз, прямуючи до ринку. А вийшовши на ринок, де, незважаючи на пізню пору і погану погоду, пересувалися ще тут і там постаті налогових гостей трактирних і шинкових, — одні одинцем і непевними кроками чимчикуючи до якоїсь неясно означеної мети, другі сунучи купами, серед голосної розмови і ще голосніших сміхів, — капітан почув голод і втому. Перша його думка була піти до першої-ліпшої отвореної ще пиварні або реставрації. Вже вступив до одних сіней, що вели до реставрації, та нараз зупинився і поспішно вийшов назад на ринок. Пригадав собі, що в кождім такім локалі в теперішній хвилі застане більшість гостей військових, офіцерів. Бачитися з ними, вітатися, розмовляти не потрафив би тепер ні за яку ціну. А хто знає, може би мусив зносити ще нові наруги і пониження, що могли би знов позбавити його супокою, здобутого з таким трудом. Ні, ні! Ні за що в світі не вступить до реставрації! І, оминаючи старанно стрічу з усякими воєнними, що тут і там моталися в тих крикливих і сміховитих купках, капітан пішов до Англійського готелю, велів подати собі комнатку, принести вечерю і бутельку вина, а також кілька аркушів паперу, перо і чорнило і, покріпившися, засів писати прощальні листи до жінки і до дітей.

    Анеля по виході мужа чулася зовсім супокійною і навіть почувала якусь радість. Була переконана, що капітан пішов, до коменди подати просьбу о димісію, і їй аж легше робилося на душі при думці, що вже завтра, позавтра, за кілька день він буде міг скинути з себе той мундир, що колись робив його для неї таким принадним, а тепер видавався їй страшним, важким, мов кайдани. Знала, що сей мундир накладає на її мужа різні тяжкі і небезпечні обов'язки, і їх, власне, лякалася найдужче. Знала також, що коли не для чого іншого, то бодай для сього мундира він мусить бувати в товаристві інших військових, а яке небезпечне може бути се товариство, се показалося дуже ярко на недавній Редліховій візиті. При самій згадці про сю візиту дрож пробирала Анелю. Той дурний, дерев'яний стовп! Чого він мусив улізти? І чому не міг у своїй капустяній голові знайти крихітку чемності, але відразу підвівся на задні лаби, як подразнений медвідь? "О, ненавиджу його! Ненавиджу їх усіх!" — крізь затиснені зуби шептала Анеля, пригадуючи ту важку атмосферу, яка залягла була в їдальні по Редліховім відході, і той холодний піт, що обливав її тоді, і ті надлюдські зусилля, з якими вона силкувалася опанувати своє зворушення і показатися мужеві зовсім свобідною і наївною. Та, богу дякувати! Компрометація з боку таких людей, як отсей Редліх, уже недовго буде їй загрожувати. Силою своєї волі і своєї любові до мужа вона відсуне сей дамоклів меч. Її чудові очі горіли полум'ям правдивої радості при думці, як то вони обоє з мужем виїдуть геть відси, геть, на село, десь у глухий гірський закуток, до свойого дворика, на свій грунт, де вона буде могла відітхнути свобідно і забути все минуле, вирвати з корінням із душі ті страховини, через які тут мусила переходити, і вся, вся без поділу віддасться своїй любові, свойому домашньому огнищу.

    Еластична, як звичайно бувають повнокровні і енергічні натури, Анеля швидко вимела зі своєї душі всі прикрі і важкі вражіння нинішнього дня і живо вешталася по помешканню, занята своєю щоденною домашньою роботою. Переглянула одежі дітей, тут щось залатала, там пришила гудзик, там знов веліла служниці вивабити пляму. Антось незабаром прийде — треба прилагодити каву і підвечірок, подумати про вечерю. Тим часом прийшли діти зі школи, вносячи до помешкання освіжаючу хвилю веселих голосів, сміху і щебетання. Анеля помогла їм пороздягатися, сама розмовляючи і сміючися з ними, як дитина, дала їм їсти, а потім переробила з ними лекцію комнатної гімнастики. Потім, засадивши їх за книжки, сама пішла до кухні, щоби допомогти Марині прилагодити каву.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора