— Ну, — кажу, — багато мені до того не є, але виджу, що тобі щось до неї, га? А ти, чень, знаєш, що у неї вітця нема, а я тепер для'неї і отець, і опікун, і сват, і брат. Розумієш? Як скоро би-м ігобачив щось, знаєш, не теє... то вважай, що я за чоловік! Зо мною ж.арту нема.
Іван аж затремтів на тоту бесіду.
— А най же вас, — каже, — бог має! Десь також щось — грозити, а не знати, пощо і за що. А вам хто набрехав, що я щось злого гадаю? Не бійтеся, Матію, — каже відтак поважливо, — я хоть молодий, а знаю потроха, як що повинно бути. Ми нині з Мартою мали умовитися, як і що робити, а тоді вже й до вас, як до опікуна, удатися по пораду і благословенство.
— Ну, вважай же ми! — промовив я, але сам іючув, що щось ми так гий запаморочилося в голові, і сльози бризнули з очей... Ет, дурень чоловік, та й по всьому!..
Ну, нічо. Зробили ми умову — пібралися вони. У Івана по батькові якимось чудом лишився отсей кусник грунту. Досить того, що він таки тої весни виставив, — уже то ніби ми оба, — тоту ось хату, та й ту й обоє зачали жити. Правда, господарства ту ніякого не мож було заводити на тій голотечі, але Марта зразу заробляла по-давньому то шиттям, то пряденням, а далі, як того почало не ставати, то мусила й вона, бідна, йти на роботу до воску. Що було діяти?.. Я відділився від них, жив осібно, а коли тілько що міг, то доносив їм, — звичайне, чоловік уже привик, зжився...
Аж от якось так в пару місяців здибає мене Іїван та й каже:
— А знаєте, — каже, — Матію, яка у нас з Мартою рада стала? Я цікавий, що ви на то скажете?
— Ну, яка рада? — кажу. — Говори, яка?
— А така. Ми хочемо відтепер зачати дещо складати набік із зароблених грошей. Знаєте, літо йде, чень троха ліпше будуть платити. То ми так урадили, що коби дещо троха прискладати грошей, уже хоть би чоловік і тісніше за той час жив, гий той каже, хоть би ремінь на великопістну пряжку підтягнув, але чень би то мож було... А знаете, в Тустановичах оден там продав би кусень грунту з хатою, — я вже говорив з ним. "Продам", — каже. Тре дати 250 ринських. Грунт гарний, дало би ся виторгувати на 200. А я би свою оде псю буду з тим клаптиком землі продав, — може би, було хоть 50 ринських. Чи як ви гадаєте?
— Та що, — кажу я, — як так, то й так. Дай вам боже щастя! Певно, що не зле би було вам вирватися з тої проклятої ями.
— Ба, — каже Іван, — не на тім копець. Мені здаєся, що нам двоїм до осені тяжко буде наскладати двіста ринських, — на то би тро зо два роки. А якби троє, як гадаєте, може би, борше?
Я видивився на него.
— Ну, — каже він, — що ж ви так дивитеся на мене? Ту проста річ: пристаньте й ви до нас. Перейдіть до нашої хати жити, не будете потребувати платити окремо комірне, та й їда нас менше винесе. Будемо робити разом, чень зложимо хоть що-то.
Виджу я, що хлопець розумно говорить, а ту ще чоловіка й самого знесла охота видобутися а тої западні, а ще більше — їм допомогти, чим сила. Пристав я на тоту раду.
Зачали ми робити. Добре нам іде, тішимося, що ось-ось перейдемо жити на своє. Іван звивався так, як той пискір, сюди й туди, — рад би птахом вилетіти з Борислава. Робота того року була добра, — у нас грошей призбиралося ладних: і на грунт би стало, і ще дещо лишилося би на розгосподарювання. "Господи! — говорить, бувало, Іван вечерами. — Коби-то вже раз!" Але не знати, чи бог не судив му, бідному, діждатися виходу, чи лихі люди не дали!..
Дурницю ми одну зробили. Робили ми разом і не брали грошей від жида. "Йай, — кажемо, — у нього лежать, в єго касі безпечніше, ніж у нас за пазухов, а в книжці якраз записано на нас, то й сам чорт відтам не викусить". Так ми й зробили — брали лиш часом по кілька шусток, щоби яко-тако продихати.
Минуло так літо, ба й осінь, ба й зима, — настали свята. По святах мали ми забиратися геть з Борислава. В цвітну неділю пішов Іван до Тустанович, щоби довершити згоду, — таки на другий день мав дати тамтому чоловікові завдаток, а як перейдемо вже до Тустанович, то мав дати му решту грошей. Пішов мій Іван. Змеркаєся — нема Івана. "Ну, нічо, — гадаємо собі, — може, там де на могоричі абощо". Але Марта якась неспокійна весь день ходить, нудить, сама не знає чого. Ніч минула — нема Івана. На роботу приходимо — він не приходить. Наставник Мортко питався мене, де він. Я му розповів усе, а той ще крикнув:
— От, десь, драбуга, впився та й спить, а на роботу не йде!
Гадкую я сюди й туди, — де би Іван був? Вечором по роботі приходжу до хати — нема. Гадаю собі:
"Піду по шинках, пошукаю, порозпитую". Заходжу до головного шинку, — там повно ріпників, — заздрів я межи ними й Мортка, але котрі саме були знаком! ріпники, того не тямлю. Якісь штири незнакомі, вже ніби п'яні, стоять насеред хати і співають: оден святовечірньої, другий страсті, третій підскоцької, а четвертий думки, ще й мене питаються, чи гарно пасує разом?
— Ідіть собі до чорта! — крикнув я на них. — Там будете акурат пасувати!
Вони до мене. Вчепилися, той за руку, той за полу, кличуть горівки. Спересердя лигнув я душком кватирку. Вони в регіт, другу кличуть. Ані суди боже від них відпекатися. А ту бачу, що Мортко усе підморгує на них, дістодіто: не випускайте з рук! Випив я другу кватирку. Зашуміло в голові, хата з людьми ходором заходила. Тямлю ще, що ввійшли якісь два знакомі ріпники, що-м з ними вітався і частувався, — але кілько вже намучив свою дурну стару голову, а не можу пригадати собі й досі, хто то такий був.
— А що ж тобі тото так доконечно треба знати? — перебив його оповідання Андрусь.
— Ах, чи доконечно! Мені так, дурному, здаєся, що я через тото й справу програв!
— Що? Через тото? А то яким світом?
— Ба, послухай лишень! Я аж тепер, по невчасі, як зачав пригадувати собі все до крихіточки, що і як тоді було, аж тепер нагадав собі, що були якісь два знакомі, лиш не знати котрі. Коби дізнатися, були би зараз свідки.
— Свідки? Нащо? До чого?
— Послухай лишень! П'ю я, в шинку гамір, а ту в ванкирі обіч хтось злупотів склянкою, — мій Мортко тілько миг, побіг до ванкира. Чую: там говорять — Мортко потихо, а хтось другий голосно. Що за неволя! Якийсь знаємий голос, так як Іванів! Знати, що п'яний, язиком путає, але голос єго. Я пруднувся до дверей ванкира і нехотячи потрутив одного з тих, що мене частували. Той гримнув собою до землі. Другі прискочили до мене.
— Гов, свату, гов! — ревуть, — Що бо ти людей тручаєш та розмітуєш? Га?
— Та я нехотячи!
— Еге, нехотячи! — рипить один, — Знаємо ми таких!
В тій хвилі створилися двері ванкира і в дверях показався, — присяг би-м нині, що показався мій Іван, держачися за одвірок. За ним стояв Мортко і держав го за плечі. Я знов пруднувся до него.
Але в тій хвилі він щез, двері заперлися, а один ріпник пірвав мене за груди.
— Ану, я тебе, свату, нехотячи межи очі заїду, — крикнув він і як зацідить мене межи очі, аж мені сто тисяч свічок в очах заярілося і все в голові перемішалося. Тямлю ще тілько, що-м одному вчепився в волосся і що другі обскочили мене, мов кати, і збили під ноги. Очевидна річ, що вони були підмовлені, бо я їх ані не знав, не видав, ані не зробив їм нічого. Що сталося далі зо мною, де дівся Іван, де ділися тоті два знакомі ріпники — не тямлю нічого. Все затьмарилося в моїй голові.
Я прокинувся в хаті, на постелі. Марта коло мене сидить і плаче.
— А що, де Йван? — се було моє перше питання.
— Нема.
— Але чень же був дома?
— Не був.
Дивлюся я, вона така змарніла, стурбована, що тілько снасть єї. Що за нещастя?
— Але ж я, — кажу, — вчора вечір видів его. Вона всміхнулася крізь сльози і похитала головою.
— Ні, — каже, — ви вчора вечір ніяк не могли його видітп. Ви вчора вечір лежали ось ту без пам'яті.
— А що ж, то нині не вівторок? — спитав я.
— .Ні, нині вже п'ятниця. Ви від понеділка ночі лежите осьде як мьртвий, у горячці та манколії.
— А Івана не було відтоді?
— Не було. Вже куди я не ходила, кого не розпитувала, — ніхто не знає, де він і що з ним.
— Але ж я го в понеділок видів у шинку. Марта нічо па то, тілько здвигнула плечима і заплакала. Певно, бідна, подумала собі, що се мені
так з перепою привиділося.
— Але ж аби-м так світ божий видів, як-єм його я видів достотку своїми очима!
— Ба, та-бо якби він був тоді в Бориславі, то був би прийшов додому, — сказала Марта.
— От тож-то й мені дивно. А в Тустановичах був, не знаєш?
— Був. Я ту розпитувала тустанівських парубків. Був, кажуть, згодив поле з хатою і вечором забавився на могоричі геть поза північ. Там-таки й ночував, а в понеділок пішов перед полуднем, щоби в Бориславі взяти від жида гроші. Тілько всего я могла дізнатися.
Мені немовби клин у голову вбив. Хоть який я був ослаблений і збитий на всім тілі, треба було вставати, рушатися, розвідувати. Але що з того?..
— А як, — питаю Марти, — не знаєш, чи дав завдаток на грунт в Тустановичах?
— Не знаю.
(Продовження на наступній сторінці)