Та недовго ж тяглося образования Готліба. Скінчивши четвертий нормальний, він навідріз об'явив вітцю, що далі "мучитися в тій проклятій школі" не думає. Отець спершу зачудувався, далі розлютився і почав грозити, а видячи, що все то не помагає, пристав на жадання сина і дав його до склепу на науку торгової практики. Там пробував Готліб і досі. Сцена з сином по скінченні нормалок перший раз створила очі батькові, розгарячкованому грошовими спекуляціями. Він побачив, що його син, попри всім лінивстві, попри всій оспалості, близькій до ідіотизму, вміє бути таким упертим, таким завзятим, що йому аж страшно стало. Довгі часи стояла Германові перед очима маленька, груба, буцмата фігурка його сина з низьким чолом, щетинистим, вгору стирчачим волоссям, з грубими, посинілими зі злості губами, з маленькими сірими очима, в котрих палала така тупа завзятість, така злоба і лютість, якої він досі ніколи не бачив у дитини. З затисненими кулаками і з страшним криком Готліб кидався на нього, сам не знаючи чого. Напад лютості небагато різнився у нього від нападу епілепсії.
Але спекуляційна гарячка Германа тоді ще зовсім була не устала. Готліб успокоївся, поставивши на своїм, хоть з лиця його, — це Герман аж тепер побачив, — ніколи не сходила понура упертість ідіота, котра знов часом напруго переходила в безмисну, ідіотичну веселість. Друге, що Герман відтепер мав час розважити на своїм сину, — се була жадоба грошей, — ні, жадоба розкидання їх. Він купував різні забавки і тут-таки псував та товк їх, книжок, бувало, на курс у нього переводилося більше копи, одежа щезала на нім, мов на огні, — одним словом, Готліб відмалу перемінювався поволі в якогось кобольда, в якогось духа-мучителя, котрому все на заваді, все в дорозі і котрий все старається змести і знищити, до чого тільки може руку приложити. Стіни в його покої повні були дір, виверчених в мурі ножиками, а тут-таки, в тих дірах, виднілися ще поламані вістря ножиків. Слуги і служниці мали з ним істе пекло: ніколи не дав їм спокійно перейти попри себе, щоб не швякнути батогом, не вдарити каменем, не бризнути болотом. Герман, котрий дуже рідко бував дома і котрого Готліб впочатках трохи боявся, не знав або мало знав о тім; аж сцена вищезгадана створила йому очі. Та й тоді він над тим так багато не застановлявся. "От дитина, — погадав собі, — звісна річ, живе, вразливе". Він успокоївся, віддавши його до склепу свого знакомого, блаватного купця Менкеса. Та недовго тривав його спокій. Син і тут не переставав бути тим, чим зробила його напів природа, а напів виховання матері, і дуже часто Германові приходилося слухати жалоб других суб'єктів, а то і самого принципала, дуже часто приходилося йому сплачувати значні суми за шкоди, яких понаробляв його син в різних місцях.
Але поволі-поволі, з ростом маєтку, потухала спекуляційна гарячка в Германовій крові. Він тепер уже став найпершим багачем поміж всіми бориславськими капіталістами. У нього було кількасот власних ям, кільканадцять дестилярень, на нього працювало кілька тисяч робітників, працювало під надзором невмолимих неробів-жидів, котрим Герман за те тільки і платив по 40 — 60 кр[ейцерів] денно, щоби наганяли робітників до роботи від рана до ночі. За 15 літ від часу почину бориславської спекуляції Герман закупив бориславську домінію і ще кілька шляхетських посілостей в околиці і став уже дідичем. Але разом з тою щасливою хвилею, коли се сталося, настав в житті Германа новий, зразу дуже мало видний, але все важний зворот. Його очі, досі засліплені тільки одною жадобою, заняті тільки шуканням одного — багатства, тепер, найшовши його, почали оглядатися навкруги, почали пильніше роззирати всі обставини, серед котрих текло життя Германа. Той, так сказати, критичний зворот не надійшов разом, не став ніколи дотепер надто сильний, але все-таки багато вражень, котрих Герман вперед недобачував, підпадали йому під очі, будили його увагу, мутили потрохи супокій і, падучи поволі, незначно, час від часу, мов краплі холодної води на розігріте тіло, разили його глибоко, лютили і перероблювали цілу його вдачу, весь світогляд.
Окрім дивної натури сина, котра перша звернула на себе його увагу, він швидко покмітив, що і його жінка в своїм роді не менше цікаве і сумне явище, і коли темперамент сина не мож було назвати інакше, як хоробливим, — то і вона зовсім не була нормально розвита. Оженившися з нею, Герман відразу кинувся до своїх діл, з головою потонув в них і не бачив, як жива, бєсідлива і яко-тако привітна дівчина, з котрою він оженився, перероджувалась, перемінялася поволі в зовсім другу, не подібну до першої. Вона зовсім не була образована, а доки ще незабезпечене становище Германа наганяло їй страх о будущу долю і заставляло до якої-небудь роботи, доти і до людей була подібна. Але швидко маєтковий стан Германа поліпшився, йому нічого, було боятися о будущий хліб, — сам не знаючи, як і коли, він став жити вигідніше, в порядній, хорошо мебльованій хаті, став держати слуг, коні, далі закупив в Дрогобичі кілька камениць на власність, — і тут життя його жінки пішло зовсім другою дорогою. Всяке заняття" всяку роботу вона покинула, стала їсти смачно і багато, немов хотячи винадгородити собі давніші часи недостатку. Строї занімали її якийсь час, і вона видавала на них немало грошей. Але чим дальше в літа, тим більше вона товстіла і лінивіла. Цілими днями вона сидить, бувало, в м'якім, вигіднім фотелі під вікном та смотрить на ринок. Її лиця стали повні і віддуті, очі, колись чорні, блискучі і заманчиві, тепер стратили блиск і стали немов олов'яні, голос понизився, згрубів, а рухи стали тяжкі і неповоротливі. Людська жива подоба замітно тонула в надмірі м'яса і товстості. Пані Гольдкремер на всякого, хто її бачив, робила прикре, аж гидке враження.
Безграничне лінивство, фізичне і духове, виродило у неї також упертість, властиву ідіотам, котрим годі подумати о чім-небудь, значить, годі і рішитися на яку-небудь зміну, на який-небудь живіший крок. Вона так боялася всякого руху, всякої зміни довкола себе! Вона й синові свому передала тото ідіотичне лінивство і тоту тупість, тільки що у Готліба до неї примішалася ще вітцева гарячка, виступаюча рідкими вибухами лютості і вічною жадобою нищення, псування та трачення всього без думки і без цілі. Правда, школа, товариство, в котре відтак ввійшов Готліб, обтесали трохи його дику вдачу, але не змінили її. Вона виявлялася тепер рідше, ніж вперед, але все-таки виявлялася, скоро що-небудь збоку дало до сього досить сильний товчок.
Герман не швидко успів докладно приглядітися всьому тому. Зразу не клав на то великої ваги. Але вічна нерухомість, бездійність і упертість жінки лютила його, гарячкового, непосидючого спекулянта. Він часто починав з нею сварку, але все надармо. Вона не раз і відповідати йому не хотіла або на його бесіду відповідала напівдобродушним, напівглупим сміхом. Герман лютився і вибігав з дому. Подібні сцени послідніми часами ставали щораз частіші. Германові робилося дома чимраз прикріше, він чувся немов в різницькій ятці, переповненій запахом свіжого м'ясива. Щось мов перло його з дому, але сам він не знав куди дітися. Та щастя його, що він не зовсім ще ясно бачив, що се за люди, з котрими йому треба жити, що се за натури — його жінка і син! Щастя його, що він не знав, чому вони такі дивні, капризні, уперті, що він уважав їх здоровими людьми! Коли б він був знав, яка велика мірка помішання розуму і психічної недуги лежить в їх крові, він, певно, не буз би міг і днини ночувати з ними під одною стріхою! Правда, життя і природа — се дуже консеквентні діячі, вони швидко показали йому і тот бік діла, але все-таки ближче застановлення могло б було злагодити переворот, а то і зовсім звести його на супокійну дорогу лікарського та психіатричного рятунку.
І тепер, в хвилі найбільшої переваги рефлексії та споминок, яку досі тільки переживав Герман, він не задержувався довго над картинами свого родинного життя, — так дуже те життя йому обридло. Саме вчора у нього була завзята передирка з жінкою, в котру вмішався і син, що на той час був дома. Герман тепер вже і не тямить, о що їм пішло, але тільки тямить, що жінка і син насіли на нього так, що мусив утікати з дому. Жінка лаяла його, а син грозив, посинівши зі злості. Герман сплюнув перед себе з досади. "Прокляте боже на таке житє!" — шепнув він, беручися до роботи. Швидко перо заскрипіло по шорсткім сивім папері. Але рефлексія ще не втихла. Герман зупинився по хвилі, поглядаючи на великі стовпи цифер, що п'ялися перед його очима на папері.
— Для кого то все? — прошептав він. — Хто з того схіснує? А на се прецінь весь мій вік пішов, всі мої сили!
Але діловий, практичний чоловік в одній хвилі обізвався, і всі непотрібні рефлексії втихли, поховалися геть, мов малі діти перед різкою. Герман встав, пройшовся по комнаті, випив склянку води і засів до роботи.
Була одинадцята година. Сонце жарило, а вітер крізь вікно заносив до кімнати розпарений нафтовий сопух і безконечний гук, крик та гамір робучого люду. Герман все ще сидів і писав, незважаючи на ні що. Він умисно хотів набити собі голову цифрами та рахунками, щоби прогнати другі, погані думки.
Нараз двері до його покою з лускотом створилися, а в них показалося нагло, мов червона блискавка, широке, розгоріле лице його сина. Ще хвилька, а перед ним стояв Готліб, задиханий, покритий курявою, з блискучими очима і стисненими кулаками.
— Га, — промовив він, важко дишучи і падучи безсильно на канапу.
Герман, перепуджений і здивований, випулив на нього очі.
(Продовження на наступній сторінці)