Так воно ішло кілька літ, а за той час Германів капітал не тільки не розтратився, а при його зручності і хитрості майже взатроє виріс. Він за той час жив дуже нужденно і ощадно: не пив нічого, окрім води, їв мало і плохо, і для того і сила його, при нездоровім воздусі серед багна, почала упадати. Але Герман не дбав на те. Жадоба грошей чимраз сильніше опановувала його, чимраз частіше він думав над тим, яким би тут способом розбагатіти. Зимою він сидів в Дрогобичі, — звичайно у того-таки жида, що літом купував у нього надибану кип'ячку. Се був нестарий ще, сухий, поганий жид. Він торгував маззю, мотуззям, заліззям і всякою всячиною, яка потрібна для селян. Герман, прибуваючи у нього зимою, помагав йому не раз торгувати, при чім багато йому придалася давня його онучкарська-вправа. Жид звичайно зазначував ціну за всякий товар, здаючи Германові до розпродажі, а що йому удалося взяти звиш тої ціни — се його. Розуміється, що Герман не був з тих людей, котрі для якоїсь там чесності готові самі собі шкоду робити. Він шахрував купуючих і дер з них що міг, а коли не раз деякий селянин зачав сваритися або проклинати, він, сміючись, витручував його за двері. Таким способом Герман дороблявся. Про його гроші не знав піхто, і всі уважали його простим наємником. У свого господаря він повнив зимою всяку службу і немало не раз натерпівся від його жінки і від других жидів всілякої сварки, а то і биття. Однако він хилився перед ними і таїв у собі злість.
Само собою розуміється, що таке життя йому швидко збридло і що він ждав весни, як спасенія душі. Навесні отвирався для нього свобідніший світ, а життя в Бориславі, хоть нужденне і невигідне, все-таки якось швидше і веселіше збігало серед сміху і жартів других либаків. Але не того бажав Герман. Він пізнав ціну грошей в нужді, пізнав, що без них жити плохо, що вони одні можуть вибавити його від тої нужди, погані і унижения, які так часто мусить тепер терпіти. Поволі в його душі розгорялася стрініша, гаряча, сліпа жадоба грошей, заглушувала всякі другі чуття, закривала перед його очима всі завади і манила його тільки одною метою — багатством. Він з тривогою беріг свої гроші, заощаджені в днях недостатку з Іцкового промислу, рахував їх щотижня, ховав як найдорожчу надію і не проговорився о них ні перед одним товаришем, боячися, щоб вони не всилували його як-небудь пропустити їх. Але він знав, що гріш, лежачи, не росте, для того обзирався пильно довкола, ловив всякі слухи, розпитував незначно про корисні гешефти. Гешефт незадовго лучився. Ряд почав будувати в Дрогобичі депо військове і шукав підрядчиків на різні будівничі матеріали. Часи були бідні, підрядчиків зголошувалося не багато, а ряд, хотячи приспішити діло, поставив легкі і корисні вимінки. Того тільки треба було Германові. Він нанявся достарчувати дерева і вапна, але його власних грошей на те далеко недоставало. Він крутився, мучився, кидався сюди-туди, але надармо. Посторонньої помочі годі було надіятись, і Германові недалеко було до того, [щоб] стратити все дочиста та іти знов дибати кип'ячку до Борислава. Несподівана, хоть і не зовсім для нього щаслива приключка вирятувала його тим разом.
Жид, у котрого пробував Герман кілька літ, дізнавшись, що його слуга, простий либак, взявся рядові достарчувати матеріалів до будівлі, зразу ухам своїм не повірив, відтак розсміявся, вкінці, видячи, що Герман не на жарт таки заходиться коло роботи (і кавції кількасот гульденів зложив, і дерева та вапна довозить), розлютився дуже на нього, чому йому того не сказав вперед, чого не пішов з ним на спілку і т. д.; а коли вкінець Герман зачав просити у нього позички кількохсот гульденів, гнів його дійшов до того, що не тільки відмовив грошей, але ще, вилаявши молодого спекулянта, вигнав зі своєї хати.
— Марш, забирайся! — кричав розлючений жид. — Хто знає, відки ти гроші взяв! Може, то крадене, ще мені біда буде! Рушай, най тя на очі не виджу!
Герман забрав свої манатки і пішов. Його не так діткнула образа і погане підозріння, як завід і відмова позички. Що діяти? Тут наставники наганяють, щоб швидко достарчувати всього, а тут ні за що ні матеріалу більше закупити, ні навіть фіри заплатити. Правда, матеріал і перевіз були тоді в дрогобицьких околицях вп'ятеро дешевші против теперішнього, але у Германа не було майже ніяких грошей.
Він задумався важко. Як на термін не поставить усього, пропаде кавція, а тут і надії нема на яку-небудь поміч.
Вже вечоріло. Забиралося на сльотаву, погану ніч. Герман ішов, не думаючи ні о чім, крім свого "гешефту", не обзираючись ні на пору, ні на погоду. В руці. ніс невеличкий пакунок. Думки його, мов потривожені воробці в самотріску, шибались в різні сторони, шукаючи виходу. Холодний піт виступав на лице, коли наверталась йому думка, що "прийдеся на все махнути рукою та й...". Махнути рукою на те, на чім він довгі літа будував всю надію своєї будучності! Ні, сього не буде! Він мусить найти ще спосіб, мусить щось придумати! Поволі стемнілося, холодний дощ почав кропити в лице Германа. Дрібні, гризькі, студені краплі упали так несподівано на його розгарячене лице, що він в одній хвилі зупинився і оглянувся довкола, немов пробуджений зі сну, пригадуючи собі, де се він і що з ним робиться. Аж тепер він нагадав собі, що його вигнано з хати, що треба шукати де-небудь нічлігу.
"Треба іти до шинку спати", — подумав він собі і оглянувся довкола, на якім то він передмісті.
— Та се Лан! — проворкотів він сам до себе. — А я ту коли зайшов аж із Зварицького передмістя? Тьфу!
І він обернувся як стій, щоб вернути на Зварицьке і піти там на ніч до знакомого шинку, в котрім звичайно збиралися либаки. Обертаючись живо на краю улиці, він в сумерках зачепив ліктем якусь людину і мало не струтив її до глибокого рову край дороги.
— A ruach an daanen tat'n arani — крикнув на нього дзвінкий дівчачий голос, і при тім дві м'які руки обхватили його руку так нагло, що він задрижав цілим тілом і мало що сам не стратив рівноваги.
— Nu, wus is? — запитав він, обертаючися в той бік, де грозило небезпеченство. Помимо неласкавих слів, якими привітала його незнайома людина, в голосі його не було ні гніву, ні прикрої жорстокості. Дотик м'яких рук зробив на нього якесь дивне враження; він сам не знав, що воно таке, і почав крізь сумерки приглядатися незнайомій особі.
Се була жидівська дівчина, літ, може, коло двадцяти, повнолиця, чорноока, хоть і не зовсім хороша собою. Подібних лиць бачив Герман день-денно цілі десятки на улицях, але тоді, вечірньою добою, під вліянням м'якого дотику її рук бачилось йому, що те лице якесь принадніше від других, очі живіші, голос приємніший; одним словом, він став немов причарований і з глупою міною дивився на незнайому дівчину. Ще і тепер, пригадавши собі тоту стрічу і цілу сцену на улиці, Герман сплюнув з досади.
— От, не мало мене де лихо здибати, та догонило на гладкій дорозі! — проворкотів він, морщачи чоло. — Дурень з мене був, та й годі!
Але тоді, при першій стрічі з Рифкою, Герман дуже а дуже далекий був від подібних неделікатних думок і викликів. Впрочім, на хвилю він не міг прийти ні до яких загалом думок, доки йому над ухом не прозвучав дзвінкий сміх дівчини. Сміх той протверезив його.
— Ну, чого стоїш, очі випуливши! — проговорила вона. — Ади, дощ буде, махай!
Вона хотіла відійти, — Герман мимоволі, машинально хопив її за рукав, осміхаючись. Вона поглянула на нього якимось дивним, напівгнівним, напіввизиваючим поглядом. Герман осмілився, почав розмовляти, ідучи поруч неї. Так зав'язалося їх перше знакомство.
(Продовження на наступній сторінці)