Тобі сестра. Бо я ю відшукав!
Довбуш
Сестру? І що?
Іван
І вбив!
Довбуш
І що!??
Іван
Зарізав,
Коли вже хочеш знати! Нині ж — день...
Довбуш
Варфоломія...
Вириває Іванові ніж, просаджує го ним, мече відтак ніж Чорі; потикавсь назад, паде під ялицю, закриває собі очі і сидить нерухомо. Джимір іде до него.
Лагадин
Стій!
(Мече топір Довбушеві, ловить Івана обома руками, кладе го на землю і приклякає коло него.)
Іван
Сегодня — день...
(Умирає.)
Чора
(здоймаючи хрест високо д горі)
День мсти, день пропастї всіх Довбушів!!
Бо в день Варфоломія і отець
Мій скочив ув огонь! Огонь сипів!
Огонь бухав! І іскри сипались
Червоні, як та кров! А бідна Чора
Стоїть, та дивиться, та присягає —
І присягає мсту над Довбушами!
І точить Довбушівську чорну кров!
(Здоймае і підносить го високо д горі.)
Горов же грай, проклята! Грай горов!!
(Швидко — пріч.)
ТРЕТЯ СЦЕНА
О с т а в ш і.
ЛагаДин
(до Івана)
Ти своє відограло вже, о бідне
Ти Довбушівське серце! Задля того ж
Утихомирся вже.
(Виймає з-за череса велику хустку і укриває нее Івана.)
Д ж и м і р
Гов, чоловіче!
Чи, може, думаєш, що нам в грудях
Лиш топірці клепають? Вповідай,
Що сталося? То справді він сестру
Зарізав свою?
Лагадин зриваєсь і тягне ніж, Джимір — то само.
Стій! Куда ж ходив
Сегодня рано він?
Лагадин
Куда ходив?
Честь сего нештовода рятувати
Ходив! Честь гуцулів обмить ходив,
Хоть би і лядськов кровйов! Се его
Вина єдина!
Але як ми у монастир прийшли,
Куда нас чорна псиця завела,
І він довідуєсь, що тут о душу
Невісти ходить, о княгині душу,—
То ніж паде му з рук і він з жаху
Стовпіє, як маймурний образ...
Д ж и м і р
Що ж
Княгиня робить?
Лагадин
Виа читає у
Однім старім сувої пергаменту,
Що їй післав секретар в монастир,—
Як, умираючи, нам вповідала.
Але як ми вступили у келію —
Встає она, як божество, іде до
Івана і отак до него каже:
"У добрий час, мій брате! Бо і я
Єсьм роду Довбушівського — донька
Самого того Довбуша, що грабя
Велів живцем спалити. Ніж отсей,
Котрим він свого ката просадив,—
Був моєго вітця!.."
Джимір
А що циганка
На се?
Л а г а д и н
■Як та гадюка, як змія,
Санулася — і заревла, що гомін
Розлягся аж по всім монастирі:
"То й ти, препроклятуща,— то і ти
Походиш з Довбушів!?" І так, лютуючи,
Рве ніж княгині з рук і топить го
Нещасній у грудях!.
Довбуш
(глухо)
Варфоломія!..
Л а г а д и н
(до Івана)
А ти мовчиш?.. Ще прийде та пора,
— Що заговориш!
(До своїх гуцулів.)
Поможіть ми, браття,
Занести жертву сю у мій халаш,
Відтак — на чорногірській кичері
Му викопати гріб!..
Довбуш
(зривавсь і хапає той ніж, що го ще зразу був відкинув)
Копайте два!!
(Хоче пробитись, але зупинявсь, мече ніж прічі хапає топір.)
О! Але не! Ще хочу запитатись
У тої красної гадюги, за що
Она ми се зробила. Нині ж — день...
(Пріч.)
Джимір
Нехай і чорта з пекла буде днина —
А гуцул свого калфу не покине!
Пріч — за Довбушем. Майже всі гуцули—за ним. Тих кілька, що лишилось, беруть тіло Івана на топірці і віднося в противний бік. Лагадин іде за ними в тузі.
ПОДРЯ
По лівім боці — отворене приульне вікно у дому Дзвінки. Направо — стромина з замком воєводи. Ніч зорешлива. Часом падуть звізди.
ЧЕТВЕРТА СЦЕНА
Чора з каганцем, брусом і тим ножем, що Довбуш ним Івана просадив.
Чора
(кладе каганець на вікно)
Вна сипле кулі з моего хреста,
А я сей ножик най собі обіздрю.
(Обзирає ніж.)
Так, ножику, сегодня твоя днина!
Бо два аж Довбушівські серця
Пробити — то не фрашки! — бо они
Твердіші кременя!
(Смотрить вістрє.)
А предці ще
Роботі твоїй нині не конець.
Для того ж мушу наострити тя,
Аби-с такий був острий, як той брич!
Як мсти святої невсипуще око!!
Як Тіфона огненнії отроки!!!
(Зачинає ніж острити і в'є до того жасну коротку арію.)
П'ЯТА СЦЕНА
Дзвінка з тарільчиком, на котрім находиться кілька золотих куль,— у лівій руці, а з каганцем — у правій руці уходить з затилля.
Дзвінка
(кладе каганець і тарільчик на вікно)
Тобі ще хочеться співати, Чоро?
Чора
Се піснь весільна Довбушеві з Краснов
Княгинев...
Дзвінка
Піснь вогробна, не весільна!
Бо він загине!
(Рве дубельтівку і порошницю з клинка і набиває ю завзято
двома золотими кулями.)
А траф'ю! траф'ю! траф'ю! Щоб тото
Єго лукаве-прелукаве серце
На сто кавалків — не, на прах, на порох
Розсипалось!
Чора
(тиче їй ніж за пояс)
А про усяке — ніж
Тобі отсей! Він острий — Чора го
Острила! Бідна Чора!..
Дзвінка
(наслухає)
Слухай!
Чора
Він!
Дзвінка
Він!!
Чора
(закусуючи зуби)
Він! А добре мір!!
Дзвінка
Лиш не журись...
Чора
(сип'ячи, як гадина)
Лиш остро — чуєш? — остро! В серце! в серце!
Чора і Дзвінка замикають швидко вікно, гася каганці і даються вбік.
ШОСТА СЦЕНА
Д о в б у ш. Т і, що перше.
Довбуш
Вже загасила? Так, як мою душу!
Але втвори і дай мені нічліг!
(Пукає топором у вікно.)
Не хочеш? Предці ж я ти передом
Го заплатив — і гойно, думаю,—
Бо й чорт тобі за него брата не
Заріже, ні сестру не замордує!
(Пукає.)
Тож отвори, ти кажу! Або зараз
Такий нічліг ти справ'ю, що аж пекло
Ся зодригне!
(Б'є топором так сильно у вікно, що оно з бренькотом злітає.
Разом падуть два набої.)
Та дві аж? І одної
Би було доста.
(Держиться однов руков за серце, а другое — за арцабу;
хитавсь, паде на коліна, відтак на землю — а то так, що
лежить просто під вікном.)
Твердо стелиш, Дзвінкої
Дзвінка
(у вікні)
Княгиня ти постелить у перинах!
Ч о р а
(в хаті)
А ти повинна ліпше, бо і ти,
І ти — єго сестра, донька отеє
Старого Василя Довбущука
З тов нещасливов Сойов!..
Дзвінка
Прабог!!!
Ч о р а
Клич
Не бога, але Тіфона! Вій ти
Поможе.
Дзвінка
(рве ніж з-за пояса і біжить у хату)
Поможи ж!..
Чора
Га! Що? Ти ніж
Садиш мені у серце!?
(Харчучи.)
Ніж той..
Дзвінка
Ти
Сама острила... Ще раз! Ще раз!! Ще!!!
(Божевільний регіт.)
Ха-ха, ха-ха, ха-ха!..
СЬОМА СЦЕНА
Д ж и м і р, г у ц у л и з лушницями. Довбуш. Пізніше Дзвінка.
Д ж и м і р
Мій калфо!! Га!..
(Джимір і пару гуцулів приклякають коло Довбуша і підводя єго — так, що він у сій і настоящій сцені як сидить.)
Довбуш
О, дякувать вам, браття, дякувать!
Чи думали ви день Варфоломія
У Дзвінки нині святкувать? І я не!
Єй-богу, що і я не!.. Та для чого ж
Би не у Дзвінки? Брак тут розривки?
Дивіться, о дивіть!..
Дзвінка
(божевільна і розхристана — кровавий ніж у руці — вибігає, нібито гуляючи на подрю)
Але то ж то вам тверде серце у тої божевільної циганки!
Як кремінь! Але я їй го просадила-просадила-просадила —
наскрізь! Так!
(Пантоміма. Регіт.)
Що каже она? Довбуш — мій брат?
(Регіт.)
Ба ще що би не вигадали! Він, предці ж,— мій заручений,— і гадає женитись з тов там краснов княгинев у замку! Та й для чого ж би нє? Она ж предці ——также єго сестра!
Як то лиш? Зараз...
( Співає.)
Взяла срібла в черепочок
Та й поклала на жарочок:
Гой, топися, срібло щире,—
Будуть кулі на вечерю!
(Говорить.)
1 так далі. Се пісня за того хорошого Джоголю, що єго багата Аксенійка застрелила, але я ю забула — геть-геть забула!.. Бо они кажуть, що я старого Штефана струїла, а се брехня, бо єго Соя струїла,— хоть і за мої гроші. Не правда, Сойо?
(Регіт.)
Лиш половину, кажеш? Я сип'ю все, аби ся, сердешний, небагато мучив. От так...
(Пантоміма.)
Що ти кажеш, Штефане? Серце у тобі перепалює? Хіба
я тому винна, що старі люди не привикли до Соїних зварків? Овва!
(Регіт.)
А ти що кажеш, Лесю? Аби-с її і на очі і не видів?
"Она — відьма, любчику, і нас усіх ще з світа позгонить!"*—
каже твоя неня та в одно плаче... Так!..
(Пантоміма.)
Але добраніч, Олексику мій любий, добраніч! А як тебе
стара питатиме, де ти ся так забарив, а ти кажи — ну? Ти
кажи, що-сь був у циган —— твій кріс лагодити. Добраніч!
Добраніч!!
(Пріч.)
ВОСЬМА СЦЕНА
(Продовження на наступній сторінці)