Чого і півминути жити?
Довбуш
Ганьбі?
То ти хіба се з жусами ся бив?
Я ти даю на волю, воєводо,
І ми зачнемо зараз наново —
Я не жартую!
Воєвод
Доста!
Довбуш
Але хто
Таку дитинячу тобі дав раду:
З півгорсточков людей на нас напасти —
Неначе нас тут шайка злодігв лиш,
А не той нарід гуцульський, що волю
Добути він зійшовся?
Хвиля. Воєвод хитає головою.
Але хто
Тобі ту раду й дав — він варт би того,
Аби тут так стояв...
Воєвод
О, щоб то я лиш!..
Довбуш
Я розумію тя, о годний ляше!
Але той витязь витязя не варт,
Єсли у своїм супротивнику
Нещастє він не чтить. І задля того ж
Дарую волю вам, і без условій —
Хіба лиш з тим одним: аби на другий раз
Вас більше посітило Чорногору!
В нас є вас чим приймити!
(До Джиміра, котрий собі нишком очі утирає.)
Що там, Джимір?
Чи вітер лиш яку комашку ти
У око не завіяв?
Джимір
(подає булаву воєводі, а сам хоче Довбуша обіймити)
Калфо мій!
Воєвод
(єго перестрічаючи)
Позволь: я перший тут...
(Обіймає Довбуша.)
А серце, що
Так величаво б'є, варт бити і
На княжеських грудях! Я знаю, що
По тому, що у моєму дворі
Жасної тої днини діялось,
Мій теперішній крок тобі огидний
Ме видаватись. Але знай, о друже,
Що все мені чортівство відомо
І що отой диявол — мій секретар,
Враз з своїм клевретом — маршалком тим,
Ще нині забираються від мене,
Аби деінде впастись катові.
Для того ж мя прости, о Довбущуку,
І ви, о гуцули, мене простіть,
Як вас я се прощаю!
Гуцули і шляхта ближаться.
Вашу волю
Не подаровану, але здобуту —
Вам уповні даю і віддаю!
А ти, о Довбуш, дожидай ще нині
На усне моє слово й грамоту!
Довбуш
На княже твоє слово!
(Киває на Доюиміра і шепче му в ухо. Сей біжить у халаш і приносить дуже красну і дорогу шаблю, котру Довбуш зараз воєводі презентує.)
А сю зброю 1;
Прийми на пам'ятку від гуцулів!
Она нас пригадає і без слів.
Воєвод
(припасує собі шаблю і подає Довбушеві руку)
А пригадає ті святі завіти:
Що рус і лях — одної нені діти!
Урочиста хвиля. Відтак розходясь гуцули на всі боки, так що воєвода
з шляхтов і секретарем лишавсь.
ДЕСЯТА СЦЕНА
Т і, що лишились.
Воєвод
(по сумній хвилі)
Чого ся так насупили, пани?
Чи, може, се на мене вирок смерті
Значити має? В добрий час! Але
Я се у вас собі не заслужив!
Сей похід чесний був — як може бути!
А сли ми підупали — то упали
Ми лиш стокротній пересилі.
Молодий староста
Тож
Бо й щось! Стокротній пересилі лиш!
Але питання ходить: хто казав вам
Вести нас пересилі сій під ніж —
Скаженим гуцулам під ніж?
Воєвод
(показує на секретаря)
Отого
Там злодія питайтеся, що доти .
Спокою ми не дав...
Секретар
(приступаючи до воєводи)
Мене? Мене!?
Ха-ха, ха-ха, ха-ха! То я би мав
За всі дурачества отсего пана...
Воєвод
(рве Довбушеву шаблю з пішви і просаджує нев секретаря)
Се твій послідній кеп.
Усі
Га! Га!
Секретар
Послідній...
(Умирає.)
Воєвод
Тепер за мнов, пани! Я той ще є,
Чим був! І горе тому, що він хоче
Старого льва за гриву торгати!
(До молодого старости.)
Се не забудь, безусий мій паничу!..
(До служалих.)
А стерво се запорпайте де в лісі,
Аби невинні круки та кавки
Не потруїлись ще!
Слуги віднося тіло секретаря.
Тепер за мнов!
Катюзі — по заслузі, кажуть люди!
А шабля ся ще найде й луччі груди!
Усі — пріч наліво.
ОДИНАДЦЯТА СЦЕНА
Довбуш. Іван.
Іван
Се в мене раз Варфоломія!
Довбуш
Як?
Сегодня день...
Іван
Варфоломія, предці!
Се що тобі?
Довбуш
Сегодня ж маємо —
Як мати умираючи казала —
Сестру ми відшукати!
Іван
Боже мій!
Ми ж маємо сестру ще!? Де ж она?
Довбуш
Коби я знав се! Але мати тільки
Хотіла уповісти лиш мені,
Що в день Варфоломія — се би нині —
Сестру ми нашу відшукаєм.
Іван
Диво!
Для чого ж ти докладно не вповіла?
Довбуш
Бо не хотіла — бо казала, що
Присяга в'яже ю.
Іван
І се знов диво!
Яким же способом ми маємо
Сестру відтак пізнати?
Довбуш
(витягає свій ніж і подає Іванові)
Придивись!
А придивись му добреї
Іван
(обзирає віддає відтак Довбушеві)
Гарний ніж!
Та що з сестров тов нашов має він
За стичність?
Довбуш
По такому ми ножеві
Сестру пізнаєм нашу.
Іван
(зодригаючись)
І то в день
Варфоломія?..
Довбуш
Що тобі, братю?
Іван
Нехай мене!.. Пусті лиш забобони!
Бо день Варфоломія був для мене
Усігди нещасливий. Але нині
Нехай він бреше! То сей ніж, як кажеш...
Довбуш
(зодригаючись)
А!"
Іван
Що, Олексику? Чи йе рання
Лиш фрибра? Єй же богу! Задля чого ж
Без топірця ти ходиш? Де він є?
У халаші? Я зараз принесу...
Довбуш
Мені го принесуть, але без тебе!*
Іван
О, боже мій ти кріпкий! Ти ж го предці
У Дзвінки не...
Довбуш
Забув? Не, не забув!
Але подарував!..
Іван
О,сили ви
Небесні!!!
Довбуш
Ха-ха-ха! Они мені
Єго не викуп'я! Я сам! Я сам
Го буду мусив викупати і
Кроваво, боюся! Бо що я в шумі,
У божевільному шумі моєго
Норову, на топір той присягав,—
То жах мене бере, як тільки лиш
Згадаю!
(Потикаєсь аж до каменя і паде, припадаючи на него.)
Іван
(сідає коло него)
Не журись так, братчику!
А хоть і дав-єс Дзвінці той топір —
Аби они лиш, щоб лиш гуцули
Се не довідались, що ти го Дзвінці
Завдав! Бо сей диявол..,
Довбуш
Шле уже
По мою душу!..
Оба зриваються на ноги,
ДВАНАДЦЯТА СЦЕНА
Ч о р а з топірцем. Т і, що перше.
Ч о р а
Твою душу, кажеш?
Хіба у Довбушів тих є душа?
Ха-ха, ха-ха, ха-ха! Для того ж він
Лиш лядську душу хоче!
Довбуш
Га!
Ч о р а
Одну лиш!
Одним-одну лиш! Що? Ти побілів?
Ти ж, предці, їх по тисяч мордував,
А нині о одну скупуєшся,
Де ходить сей топір ти викупать?
Довбуш
А хоть би й божу голові
Ч о р а
Ха-ха-ха!
Як жус за бога зараз ся ховає!
Та тут-бо о боги не ходить! Тут
Лиш ходить о чорти, святу присягу,
О Довбушеве слово і одну
Лиш лядську душечку!!
Довбуш
Ніколи в світі!
Хоть мав бих і в могилі зараз пріти!
(Пріч.)
ТРИНАДЦЯТА СЦЕНА
О с т а в ш і.
Ч о р а
Ха-ха, ха-ха!
(Глумиться Довбушеві.)
"Бажай на сей топір
Від мене й те, що в світі найжасніше,
Що в світі навіть і нечуване:
А Довбуш ти приставить за покуту!
При сему топорі!"
Іван
(на колінах)
О, змилуйся!
У нас є дім, є поле — все бери.
Лиш...
Чора
Душу!І
Іван
Срібло, золото в нас є —
Усе бери, лиш...
Чора
Душу!!!
Іван
На ти ніж сей
І засади го в мене!
Чора
Що? Ти будеш
Мені ще торгуватися? Го-го!
То в гуцулів я зараз запитаю,
Чи сей святий, божественний топір
Вни схочуть викупити...
(Хоче йти.)
Іван
(зриваєсь на ноги і тримає ю)
Стій, скажена!
Ту твою лядську душу будеш мати,
Хоть мали б і живцем мя закопати!
(Чора тягне го за собов.)
Заслона
П'ЯТЕ ДІЛО
ПО Д РЯ
Послідня четвертого діла. Зорешлива ніч. Подеколи падуть звізди,
ПЕРША СЦЕНА
У затиллі — гуцули, Джимір — скраю. Під ялицев стоїть Д о в б у ш з великим опечатаним пергаментовим сувоєм у руці.
Довбуш
Я виджу калфи всі, лиш першого
Не виджу. Де мій брат?
Джимір
Я бачив го,
Як він ішов кудись з циганков Чоров,
А Лагадин за ним.
Довбуш
(сердито)
А вадь, що вш
Послухав того чорта!?
(Усе у більшу ярість впадаючи.)
Тихо, кров!
(Витягає ніж з-за череса і мече єго під ялицю.)
Я лиш одного брата маю!..
(Понуре думання.)
А
Як справді він послухав ту чортицю
І Довбушів ім'я то непорочне
Убоєм осквернив се? Як єго
Напрасне приятельство — лиш наличман,
Лиш маска хитра була, щоб мене
Тим легше загрузити? Га! Тогді —
Тогді би лучче було, щоб ти був
Не народився, бо і Михаїл
Святий з усім небесним воїнством...
Яркий носвіт лушниць. Довбуш стоїть стовпом.
О, обгорніть мене!!
(Кидає сувій пріч і іде, переполошений, навзнак.)
ДРУГА СЦЕНА
Іван з кровавим ножем. Лагадин з топором. Чора з хрестом.
Гуцули з лушницями. Т і, що перше.
Довбуш
Той ніж!??
Іван
Післала
(Продовження на наступній сторінці)