Мойсей

Не мої, не тих глиняних уст,

А самого Єгови.

Бережіться, а то він до вас

Заговорить по-свому,

Заговорить страшніше сто раз,

Як в пустині рик грому.

А від слів його гори дрижать

І земля подається,

Ваше серце, як листя в огні,

Зашкрумить і зів’ється.

Вчора ви прокляли всякий бунт —

І кляли його всує,

Бо напроти тих глупих проклять

Ваше серце бунтує.

Бо в те серце Єгова вложив,

Наче квас в прісне тісто,

Творчі сили, — ті гнатимуть вас,

У призначене місто.

Вчора ви уважали спокій

Найблаженнішим станом;

Та чи радився ум ваш при тім

З вашим богом і паном?

Чи то він для спокою призвав

З міста Ур та з Гаррана

Авраама і плем’я його

На луги Канаана?

Для спокою їх потім водив

По йорданськім поділлю?

Семилітнім їх голодом гнав

Аж над береги Нілю?

Якби хтів вас в спокою держать,

Наче трупа у крипті,

То ви й досі, як сірі воли,

Гнули б шиї в Єгипті.

Тим-то буду до вас говорить

Не від себе, а владно,

Щоб ви знали, що з богом на прю

Виступать непорадно.

Бо Єгови натягнений лук,

І тятива нап’ята,

І наложена стрілка на ній —

І то ви є стріла та.

Як стріла вже намірена в ціль,

Наострена до бою,

Чи подоба стрілі говорить:

"Я бажаю спокою?"

А що вчора ви тут присягли,

На подобу жіноцтва,

Більш не слухать обітниць моїх,

Ні погроз, ні пророцтва, —

То навмисно про все те до вас

Побалакати хочу:

І обітницю дам, що прийде,

Погрожу й попророчу.

І ви мусите слухать, хоч злість

Вб’є вам жало студене.

Рад я знать, чия перша рука

Підійметься на мене!..

V

Зареклися ви слухати слів

Про Єговину ласку,

Тож, мов дітям безумним, я вам

Розповім одну казку.

Як зійшлися колись дерева

На широкім роздоллі.

"Оберімо собі короля

По своїй вольній волі.

Щоб і захист нам з нього, і честь,

І надія, й підмога,

Щоб і пан наш він був, і слуга,

І мета, і дорога".

І сказали одні: "Вибирать —

На одно всі ми звані.

Най царює над нами вовік

Отой кедр на Лівані".

І згодилися всі дерева,

Стали кедра благати:

"Ти зійди з своїх гордих висот,

Йди до нас царювати".

І відмовив їм кедр і сказав:

"Ви чого забажали?

Щоб покинув я сам ради вас

Свої гори і скали?

Щоб покинув я сам ради вас

Блиски сонця й свободу,

Бувши вольним — пустився служить

Збиранині народу?

Ви корону мені принесли?

Що мені се за шана!

Я й без неї окраса землі

І корона Лівана".

І вернулися всі дерева,

Стали пальму благати:

"Ти між нами ростеш, нам рідня,

Йди до нас царювати".

І сказала їм пальма: "Брати,

Що се вас закортіло?

Царювати й порядки робить —

Се моє хіба діло?

Щоб між вами порядки робить,

Чи ж я кинути в силі

Свої цвіти пахучі та свій

Плід — солодкі дактилі?

Мало б сонце даремно мій сік

Вигрівати щоднини?

Мого плоду даремно шукать

Око звіра й людини?

Хай царює хто хоче у вас,

Я на троні не сяду,

Я волю всім давать свою тінь,

І поживу, й розраду".

І погнулися всі дерева

Під думками важкими,

Що не хоче ні пальма, ні кедр

Царювати над ними.

Нумо рожу благать! Та вона

Всьому світові гожа,

Без корони — цариця ростин,

Преподобниця божа.

Нумо дуба благати! Та дуб,

Мов хазяїн багатий,

Своїм гіллям, корінням і пнем,

Жолудьми все зайнятий.

Нум березу благать! Та вона,

Панна в білому шовку,

Розпуска свої коси буйні,

Тужно хилить головку.

І сказав хтось, неначе на жарт,

Оте слово діточе:

"Ще хіба би терна нам просить,

Може, терен захоче".

І підхопили всі дерева

Се устами одними,

І взялися просити терна,

Щоб царем був над ними.

Мовив терен: "Се добре вам хтось

Підповів таку раду.

Я на вашім престолі як стій

Без вагання засяду.

Я ні станом високий, як кедр,

Ні, як пальма, вродливий

І не буду, як дуб, самолюб,

Як береза, тужливий.

Здобуватиму поле для вас,

Хоч самому не треба,

І стелитися буду внизу,

Ви ж буяйте до неба.

Боронитиму вступу до вас

Спижевими шпичками

І скрашатиму всі пустирі

Молочними квітками.

І служитиму зайцю гніздом,

Пристановищем птаху,

Щоб росли ви все краще, а я

Буду гинуть на шляху".

VI

У глибокім мовчанні сю річ

Вухом ловлять гебреї...

"Се вам казка, — промовив Мойсей, —

Ось вам виклад до неї.

Дерева — се народи землі,

А король у їх колі —

Божий вибранець, син і слуга

Господевої волі.

Як народи Єгова создав,

Мов літорослі в полю,

Заглядав всім у душу й читав

З неї кождого долю.

Заглядав їм у душу, яка

їх удача й причина,

І шукав, кого з них би собі

Обібрати за сина.

І не взяв отих гордих, грімких,

Що б’ють в небо думками

І підносять могутню п’яту

Над людськими карками.

І не взяв багачів-дукачів,

Що всю землю плюндрують,

Людським злотом і потом собі

Домовини мурують.

І не взяв красунів-джиґунів,

Що на лірах брязкочуть

І свій хист у мармурі, в піснях

Віковічнити хочуть.

Згордував усю славу, весь блиск

І земне панування,

І всі пахощі штук, і усе

Книжкове мудрування.

І, як терен посеред дерев,

Непоказний на вроду,

І не має він слави собі

Ані з цвіту, ні з плоду, —

Так і вибраний богом народ

Між народами вбогий;

Де пишнота і честь, там йому

Зависокі пороги.

Між премудрими він не мудрець,

У війні не войовник,

У батьківщині своїй він гість

І всесвітній кочовник.

Та поклав йому в душу свій скарб

Серцевідець Єгова,

Щоб він був мов світило у тьмі,

Мов скарбник його слова.

На безмежну мандрівку життя

Дав йому запомогу,

Заповіти й обіти свої,

Наче хліб на дорогу.

Але заздрий Єгова, наш бог,

І грізний, і сердитий:

Те, що він полюбив, най ніхто

Не посміє любити!

Тож на вибранця свого надів

Плащ своєї любові,

Недоступний, колючий, немов

Колючки ті тернові.

І зробив його острим, гризьким,

Мов кропива-жеруха,

Аби міг лише сам він вдихать

Аромат його духа.

І посольство йому дав страшне

Під сімома печатьми,

Щоб в далеку будущину ніс,

Ненавиджений братьми.

Горе тому нездарі послу,

Що в ході задрімає

Або, божу зневаживши річ,

І печать розламає!

Вийме інший посольство страшне

Лінюхові з долоні,

Побіжить, і осягне мету,

І засяє в короні.

Та щасливий посол, що свій лист

Понесе скоро й вірно!

Дасть вінець йому царський господь

І прославить безмірно.

О Ізраїлю, ти той посол

І будущий цар світу!

Чом не тямиш посольства свого

І його заповіту?

Твоє царство не з сеї землі,

Не мирська твоя слава!

Але горе, як звабить тебе

Світовая забава.

Замість статися сіллю землі,

Станеш попелом підлим;

Замість всім з’єднать ласку, ти сам

Станеш ласки не гідним.

Замість світ слобонити від мук,

І роздору, і жаху,

Будеш ти мов розчавлений черв,

Що здихає на шляху".

VII

І з’їдливо сказав Авірон:

"Мосціпане Мойсею,

Страх загрів і напудив ти нас

Приповісткою сею!

Між народами бути терном!

За сю ласку велику

Справді варто в Єгові твоїм

Признавати владику.

І послом його бути — се честь!

І в незнане будуще

Запечатані письма носить —

Се манить нас найдужче.

Се якраз доля того осла,

Що зав’язані міхи

З хлібом носить, сам голод терпить

Для чужої потіхи.

Ще гебреї з ума не зійшли,

Долі ліпшої варті,

І осягнуть, як честь віддадуть

І Ваалу, й Астарті.

Най Єгова собі там гримить

На скалистім Сінаї, —

Нам Ваал дасть багатства і вдасть

У великому краї.

Най Єгові колючі терни

Будуть любі та гожі, —

Нас Астарти рука поведе

Поміж мірти і рожі.

Наш уділ — Сенаар та Гарран,

А наш шлях до востоку,

А на захід, у твій Канаан,

Не поступимо й кроку.

Все те ясне, не варто про се

І балакати далі,

Та от що нам з тобою зробить

По вчорашній ухвалі?

Бить камінням руїну стару?

Шкода заходу й труду.

(Продовження на наступній сторінці)