— Її освітить, коли буде треба, прожектор з мого катера, — відповів Чертков.
І тепер, напружено вдивляючись у море, командир пригадав цю свою відповідь начальникові. У Черткова була своя тактика: він не скромадив моря наосліп промінням, але в потрібну хвилину несподіваний сніп блакитного світла вихоплювався з мороку ночі, і порушник кордону, зненацька викритий, розумів, що він програв справу.
Моряки казали, що в їхнього командира є якесь внутрішнє відчуття присутності ворога. Але сьогодні ніч така темна, що Чертков, мабуть, сам не вірить у жодне своє відчуття. Раз у раз на непривітні хвилі лягає довгий шлях світла від прожектора. Шлях то скорочується, підходить до самого катера, то раптом простягається в невідому далечінь, і кінець його губиться, здається, десь за обрієм.
— Ну, ніченька, — сердиться командир. — Неба від моря не відрізниш…
Він не кидає свого містка. Ліворуч з'являється далека зелена крапка. Що за чорт? Звідки тут узявся маяк?
Крізь темряву ночі, крізь густий туман десь на березі миготить вогник.
— Дозорний! Ви бачите вогонь?
— Не бачу, товаришу командир!
— Я боюся, що ви проґавили, товаришу Чайка.
Командир замовк. Вогник погас. Та тієї ж хвилини він знову замиготів — далекий, як зірка в тумані, далекий і ледве помітний.
— Бачу, товаришу командир. Вогник на березі!
— Сам знаю, що на березі, але… підозрілий якийсь вогонь.
— Ми зараз знаходимося проти Слобідки, товаришу командир, можливо, що це з якогось будиночка. На полум'я від вогнища не схоже.
— Ну яке там вогнище! Не забувайте, що зараз година ночі. Навряд чи світитиме хто в такий пізній час. До того ж, хіба вам не відомо, що з моря тут видно всього кілька будинків?
Командир зацікавлено й уперто дивився на далекий вогник, пощипуючи себе за голене підборіддя. За цим рухом ховалось хвилювання.
— Вогник зелений, товаришу Чайка. Яскраво-зелений. І… великої сили. Звичайне світло в віконці не проб'ється крізь цю волохату пітьму.
Чертков викликав на місток свого помічника. Далека зелена крапка почала рухатись. Вона робила щось схоже на круги.
— Чи не думаєте ви, що це світло горить на якомусь високому місці — на скелі, може, на даху будинку? — спитав командир.
— Дуже можливо. У всякому разі, це нагадує якусь світлову сигналізацію, — відповів помічник.
— Мені теж здається, що це — сигнали. Ви подивіться — вогник не стоїть на місці, він робить круги. Ним, напевне, керує людська рука.
— В такому разі…
— Ви хочете сказати, що повинна бути відповідь з моря?
— Не знаю, але заходів треба вжити.
— Це ми зараз зробимо. Я гадаю взяти курс просто на вогник.
Чертков подав коротку команду. Катер повернув ліворуч. Та тієї миті далекий вогник погас.
— Чорт! — вилаявся командир. — Наче хтось підслухав нашу розмову.
Чекали. Вогник не з'являвся.
— Мені теж здається, товаришу командир, — сказав Чайка, — що це світло — справді умовний знак. Не інакше, як сигнал.
Командир замислився.
— Може бути, — сказав він. — Але я ніяк не хочу думати, що комусь пощастить провести нас за ніс.
Ніч минула спокійно. Блідий світанок протирав над морем олов'яні мутні очі. Далеко в тумані чорнів берег.
Командир напружено розглядав у бінокль Слобідку. Трохи віддалік від селища, на околиці, з-за дерев визирав двоповерховий будинок колишньої панської дачі. Всього будинку не було видно, але над деревами височів його другий поверх з рядом вікон і червонів дах.
"Нічого підозрілого, — подумав командир, — але вогонь… зелений вогонь… І як тепер розбереш, де він світився?"
Чертков пригадує, як він перший помітив вогник, як покликав дозорного. Вогник спочатку спокійно мерехтів крізь туман, а потім почав креслити короткі круги. І що далі отак пригадував командир катера, то все переконливішою ставала думка, що таємничий зелений вогник не що інше, як сигналізація. Кому? Чи не порушникові кордону, який, угледівши умовний вогник на березі, знатиме, до якого місця йому безпечніше пристати?
А може, навіть на тому місці хтось має ворога зустрінути?
В черговому рапорті начальникові загону Чертков докладно розповів про нічний вогник. Він спочатку вагався — чи треба про це згадувати? Може, звичайнісінький вогник, не вартий уваги.
Але начальник, прочитавши рапорт, викликав командира катера до себе.
— Я надаю цьому серйозного значення, — сказав він. — Зелений вогник помічали не тільки ви. Я з'ясую цю справу. Деяких заходів уже вжито.
На слові "заходів" начальник зробив наголос, і Чертков зрозумів, що заходи ці, напевне, досить рішучі й ґрунтовні.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Володар великої таємниці
— Сашуню! Пора вставати, Сашуню!
Сон миттю спурхнув з Сашкових очей. Хлопець схоплюється. На ліжку біля нього сидить Івасик і гладить плямисту морську свинку.
— Сашуню, а хто її пофарбував?
— Кого, Івасику?
— Ну, оце. Свинку. Ось жовтеньке, ось чорне. Ось біла плямочка. Манюня.
Сашко весело сміється. У нього велика-велика радість. Така, що й у грудях не вміщується, пирскає іскрометним сміхом. І що за радість така? Що трапилось?
— Природа їх фарбує. Свинок і все на світі.
— Паркан біля сільради маляр фарбував.
— То — неживе.
— А Льоня й живе фарбує. Кішку сажею вимазав… Була білою — стала чорною.
— То він природі допомагає, твій Льоня. Усе робить природа.
Івасик уявляє Природу. Вона схожа на того маляра, що фарбував паркан. Вона вся обвішана цеберочками, У руках щітка. Вона йде й фарбує, йде й фарбує. І корів, і собак, і морських свинок… От коли б і справді була така тітка Природа! Івасик би попросив її трохи змінити фарби і свинок, приміром, пофарбувати в яскравіші кольори — у синій, червоний чи зелений. І вже інше питання цікавить Івасика.
— Сашуню, а баба Лукерка казала, що бог не дав свині роги. Еге ж, не дав? Він скупий — бог?
— Немає бога, — каже, взуваючись, Сашко.
— І мама казала, що немає. І дід Савелій. А баба Лукерка…
— Вона дурна, ота баба.
— Вона загубила десяту клепку з голови? Еге ж?
— Мабуть, що так.
— У нашої діжки в хижці обручі теж розсохлися…
Сашко зрозумів нарешті, звідки прийшла до нього ця буйна радість. Він пригадав учорашній день, розмову з Василем Васильовичем і Галину. Кленовий листочок — символ дружби з Кукобою — лежить між сторінками "Зоології". Серце стрибає в грудях, як пустотливий гумовий м'ячик.
Щоденні фізкультурні вправи треба розпочати не гаючись, з сьогоднішнього ранку. Стривай, голубе Башмачний! Побачимо, хто буде зверху!
Сашко енергійно викидає на всі боки руки. Пальці міцно стиснуто в кулаки. Він підкидає в повітрі ногами з таким запалом, наче хоче дістати ними до стелі. Івасик так заливчасто сміється з цих незвичайних рухів, що йому починає відповідати з хижки щебетанням щиглик. Сашко зупинився, щоб витерти з лоба піт. Дід Савелій поставився дуже прихильно до внукових вправ.
— Такечки, так, — примовляв він. — Рибалкою будеш. Га? Чую, чую, ось почекай, малий, я тобі якірець унесу, попрахтикуєшся.
Він притяг у хату старий іржавий якірець.
— Ану, скільки разів піднімеш на півметра з землі? Виявилось — вісім разів.
— Мало, — прирік дід. — Треба двадцять вісім. Отоді — да! Чую, чую, не журися. Щодня треба такечки, щодня. Ну, годі, щоб вереду не сталось. Вереду, кажу.
Але Сашко, здавалось, не почував утоми. Він поставив серед кімнати стілець і, спершись на нього руками, почав чергові вправи. І тут трапилась неприємна аварія. Людських жертв не було, але постраждав Сашків ніс. Хлопець побіг до дзеркала. Що скаже Галина? На носі велика виразка. Шкірка здерта.
— Не журися, — втішав дід Савелій. — Ніс — дурень, так йому й треба. Аби чавунчик цілий. Га? Який чавунчик? Той, що на плечах, кажу…
Галина в школу сьогодні не прийшла. Сашко був радий цьому і не радий. Добре, що Галина не побачить його скаліченого носа. Погано, що він не побачить Галини. "Напевне, захворіла, — подумав хлопець. — Після уроків обов'язково піду мимо її будинку, може, хоч здалека побачу".
До Башмачного Сашко сьогодні не обізвався жодним словом, наче ніякого Олега зовсім не існувало на світі. Проходячи мимо нього, Сашко зачепив свого напасника, ніби ненавмисне, рукою, але навіть не озирнувся. Почекай, Башмачний! Ще місяць-другий упертої фізкультури, тоді поміряємось силою!
Коли буде треба, Сашко ладен принести в жертву не тільки носа, а й вуха і лоб, аби тільки стати дужим і спритним. Коли ніхто не бачив, він десь у куточку енергійно мацав на своїх руках м'язи. Хлопчині здавалось, що вони виросли в нього вже від сьогоднішніх вправ.
Тільки Скворцова помітила в Сашка ці рухи. Кому ж і помітити, як не Люді Скворцовій! Таке вже в неї сороче, всевидюще око!
— Бідний хлопчику, — підійшла вона до Сашка ззаду, — тебе щось кусає? Чухмаришся?
Сашко зніяковів:
— От вигадала. Це я, той… м'язи мацаю…
(Продовження на наступній сторінці)